Світова практика банкрутства показує, що цей процес болючий, як і будь-яке руйнування, але підтверджує, що непродуктивність перетворення виробника на банкрута не завжди очевидна. Наприклад, ліквідація неефективних підприємств, які випускають незатребувану продукцію, цілком виправдана. Використання процедури банкрутства як прихованої форми переходу підприємства з рук одного власника в руки іншого, який, власне, ініціює цю процедуру, є не українським ноу-хау тіньової приватизації, а одним із легітимних інструментів «вільного ринку». Щоправда, на Заході застосовувати такі схеми стає дедалі складніше, а законодавство Євросоюзу взагалі розцінює таку процедуру як практично неможливу, сприяючи фінансовому оздоровленню підприємств-банкрутів і створюючи умови для «прозорого» переходу їх у руки інвестора-санатора. Україна теж має законодавство про банкрутство, але воно поки що не лише допускає «тіньову приватизацію», а й ставить права кредитора вище прав трудового колективу, інвестора, держави та підприємства-боржника.
Цікаво, що в 90-ті роки, на які припало багато банкрутств вітчизняних підприємств, процедура санації практично не застосовувалася, і це було головною відмінністю української практики від світової. Хоча і в нас, і за кордоном банкрутство часто відбувалося з одних і тих самих причин. Наприклад, за даними Федеральної корпорації страхування внесків США, кримінальні дії працівників підприємств і банків, а також кредиторів та позичальників є у 25—30% випадків причиною краху кредитних установ. У нашій країні ця цифра удвічі більша. За словами Володимира Грановського, начальника управління металургійної промисловості Мінпромполітики України, «оборотні кошти вітчизняних підприємств були вимиті ще в середині 90-х років. І ці гроші нікуди не ділися, вони просто перекочували до нових господарів, які керують виробництвами. Винні в цьому фірми, т.зв. фінансові партнери, які доводять підприємство до банкрутства, проводять цю процедуру, а потім намагаються за безцінь отримати завод».
За кордоном санація має не лише історію, а й популярність. У пам’ятку світова фінансова криза 1998 року, коли англійський банк із двохсотлітньою історією Barings (один із найстаріших і найбільших у світі) був, по суті, розорений. Але голландська фінансова група ING провела процедуру санації Barings. «У результаті банк не втратив жодного клієнта й утворився новий конгломерат ING Barings, що успішно працює в усьому світі. Це стало можливим завдяки проведеній санації, яка активно застосовується у світовій практиці й існує для виведення підприємства з фінансової кризи», — каже кореспондентові «ДТ» Марія Панкратова, прес-секретар банку ING Barings (Москва).
Державна підтримка банкрутів проводилася в 90-ті роки державами Східної Європи (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина) при переході на нову структуру економіки і наприкінці 80-х — початку 90-х у Скандинавії (Швеція, Фінляндія), де економіка має яскраво виражену соціальну спрямованість. Причому набір засобів був щонайширшим — від фінансових дотацій до санації підприємств державою.
Банкрутство
Якщо говорити мовою закону, під неспроможністю (банкрутством) підприємства розуміється нездатність задовольняти вимоги кредиторів із оплати товарів, включно з нездатністю забезпечити обов’язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди, у зв’язку з перевищенням зобов’язань боржника над його майном або у зв’язку з незадовільною структурою балансу боржника.
В Україні створено спеціальний орган, покликаний контролювати процедуру банкрутства, однак і він найчастіше виявляється нездатним уплинути на її результати. «Ми надаємо послуги з процедури банкрутства, і це насамперед стосується державних підприємств із часткою держвласності понад 25%. Але проблема в тому, що жорстких норм у законі немає, тому ми не можемо відповідати за те, що відбувається на багатьох державних підприємствах, де агентство не залучається до процедури», — каже кореспондентові «ДТ» Володимир Струков, глава Агентства з банкрутства Міністерства економіки України.
Де-факто ознакою банкрутства є призупинення розрахунків із позикодавцями, коли підприємство не забезпечує чи явно нездатне забезпечити виконання вимог кредиторів протягом певного часу, але де-юре банкрутство настає після визнання факту неспроможності арбітражним судом або, після офіційного оголошення про неї, боржником при його добровільній ліквідації.
На сьогодні в законі передбачено реорганізаційні та ліквідаційні процедури, а також мирову угоду, які ліквідовують підприємство-банкрут. Причому мирова угода є оптимальним варіантом, при якому, так би мовити, і вовки (кредитори) ситі, і вівці (боржник) цілі.
Процедури ліквідації та реорганізації мають лише одну спільну закономірність — вони ініціюються через неплатоспроможність підприємства. У решті це антагоністи: перша означає фактичне припинення роботи, друга займається реанімацією виробництва. Ліквідація відбувається за двома сценаріями: це або добровільне банкрутство, або примусове, яке проводять компанії, що виграли конкурс із ліквідації банкрута.
У світовій практиці 90-х років ліквідація або, як варіант, продаж підприємства вроздріб застосовується порівняно нечасто, оскільки поділ його призводить до руйнації сформованих зв’язків із кредиторами і споживачами товарів або послуг, які надавало підприємство-банкрут. Особливо це очевидно у випадку зі стратегічно важливими для країни підприємствами. Приміром, у банківській системі Японії, Південної Кореї та скандинавських країн вона використовувалася майже виключно щодо небанківських фінансових компаній, а у США — лише до ощадних кас. Крім того, процедура банкрутства менш прозора. За словами Сергія Тігіпка, народного депутата України, «процеси банкрутства в Україні також недостатньо прозорі, проводяться в інтересах компаній кредиторів, які, по суті, і доводять боржника до банкрутства». Опосередковане підтвердження цього — українська статистика, яка свідчить, що, по-перше, до минулого року процедура санації в Україні не застосовувалася, а по-друге, кількість боржників, яким призначено процедуру фінансового оздоровлення, у 2001 році в два з половиною рази менша, ніж доведених до банкрутства (див. таблицю).
Мирова угода між кредиторами та боржником — в українській практиці явище рідкісне, але трапляється. За словами Анатолія Кочмара, генерального директора АТ «Рівнесільмаш», процедура банкрутства на підприємстві закінчилася мировою угодою і погашенням усіх наявних боргів. «Чому нас хотіли збанкрутити? Щоб захопити підприємство, прибрати його до рук. І треба сказати, що нинішнє законодавство цьому сприяє», — вважає А.Кочмар. Як повідомили на Південному гірничо-збагачувальному комбінаті, та ж сама проблема, що й у «Рівнесільмашу», виникла в них і була розв’язана так само. 2001 року з 3739 банкрутів лише 142 змогли укласти з кредиторами мирову угоду. За сім місяців нинішнього року на 64 з 2673 підприємств-банкрутів була призначена санація, що теж не можна назвати позитивним результатом.
Санація
Санація — це система заходів, здійснюваних під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом і його ліквідації, а її результати спрямовані на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника та задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і зміну організаційно-правової й виробничої структури боржника. Як правило, реорганізацію банкрута проводять або кредитори, або боржник, зокрема його новий власник. Останній варіант проходить через процедуру санації і включає в себе низку заходів, що дозволяють розрахуватися з боргами і прямо або опосередковано збільшити капітал. Зокрема у Німеччині і Швейцарії існує практика, коли спостережний орган шляхом жорсткішого контролю та заходів «морального впливу» спонукає акціонерів і нових власників до надання додаткового капіталу банкрутові.
Та чи завжди виправдана санація? За словами Павла Ладарії, керуючого санацією ВАТ «ЛиНОС», «очевидно, що коли у підприємства, яке ліквідовується, немає господаря або інвестора, здатного погасити його борги, інвестувати в розвиток виробництва та послуг, то банкрутство — оптимальний вихід зі становища. Але якщо об’єкт банкрутства є стратегічно важливим для держави об’єктом чи містоутворюючим підприємством або ж у нього знайшовся господар чи інвестор, готовий витягнути його з фінансової прірви, то оптимальною залишається процедура санації». «Санація — це підтримка підприємства, що гине, і тому вона набагато краща за банкрутство. Якщо ж є інвестор, санація — єдиний вихід, і в такому разі інвестор потребує законодавчої та державної підтримки», — вважає Вадим Гуров, перший заступник голови комітету ВР України з промислової політики та підприємництва. «Є лише дві причини, з яких банкрутство залишається єдиним виходом для підприємства, — це низькоякісний менеджмент або продукція, на яку немає попиту. У решті випадків санація краща, ніж банкрутство, — сказав «ДТ» Валентин Подвисоцький, віце-президент УСПП з питань інвестицій і регіонального розвитку.
Водночас законодавче регулювання процедури банкрутства та санації настільки недосконале, що на це звернув увагу навіть Президент України. Виступаючи на нараді на Макіївському металургійному комбінаті, Леонід Кучма зазначив, що закон про банкрутство працює проти інтересів держави і не сприяє виведенню підприємств із фінансової кризи. Чому?
Проблеми
Для таких тверджень глави держави є вагомі причини. Ми торкнемося лише тих, що пов’язані з процедурою фінансового оздоровлення банкрутів. У законі дуже нечітко прописана процедура призначення конкурсних кредиторів і не зрозумілі їхні права, зокрема незрозуміле положення про повноваження комітету кредиторів і сферу його компетенції. У «порядних кредиторів» викликає сумнів механізм погашення боргу, водночас кредитори ставляться в нерівні умови. Зокрема надаються переваги кредиторам, чиї вимоги забезпечені заставою, вони мають привілеї, порівняно з іншими кредиторами. Саме тому в підготовленому нардепом Юлієм Іоффе проекті змін до закону про банкрутство, за словами Володимира Демьохіна, першого заступника голови комітету ВР України з питань економічної політики, пропонується надати чіткіше визначення конкурсних кредиторів і визначити перелік їхніх прав, а також механізм їх реалізації розпорядником майна. Ще більше запитань до чинного закону у боржників, оскільки закон фактично не дає їм можливості відновити платоспроможність. По-перше, поки що передбачається відносно короткий термін процедури санації і немає належного механізму для її реалізації у більш тривалий період. По-друге, не поширюється мораторій на вимоги кредиторів, які виникають із моменту прийняття рішення про запровадження цього мораторію, отже, початкова сума боргу невпинно зростає, іноді в геометричній прогресії. «Законодавство про банкрутство на сьогодні недосконале. У ньому дуже багато протиріч і неправильного. Приміром, щоб порушити справу про банкрутство металургійних підприємств або підприємств нафтопереробки, достатньо 49,5 тис. грн., несплачених протягом трьох місяців. Це ненормально низький рівень для заводів, які мають мільйонні обороти. З другого боку, немає механізму виходу метпідприємств із процедур банкрутства. Особливо це стосується тих заводів, де держава — один з акціонерів і має 30—50% акцій», — вважає Леонід Талан, арбітражний управляючий АТ «Металургійний комбінат ім. Петровського». Унікальна ситуація, коли діючий закон, по суті, дозволяє банкрутити містоутворюючі або стратегічно важливі для країни підприємства. «На нашому підприємстві розпочато розгляд справи про банкрутство, і ми сподіваємося, що процедура закінчиться санацією. На випадок банкрутства виникає дуже багато проблем екологічного, економічного та соціального характеру, адже підприємства металургії стратегічно важливі для економіки країни», — зазначив Л.Талан. По-третє, кредитори мають нескінченне право оскаржувати угоди, укладені боржником, при цьому значно розширено коло підстав, уже передбачених чинним законодавством, у зв’язку з чим процедура санації штучно зволікається. «Санацію сьогодні неможливо провести через неоднозначні стосунки кредиторів. Часто кредитори не погоджуються зачекати, поки сановане підприємство стане на ноги і зможе розрахуватися з ними. Вони наступають «на горло», вимагають грошей зараз. А санація означає відстрочку у виплаті боргів кредиторам на п’ять-сім років, доки завод заробить ці гроші. А ті, кому винні, краще за безцінь розпродадуть завод вроздріб, ніж чекатимуть поліпшення його фінансового становища», — розповів кореспонденту «ДТ» Віталій Ревунков, юрист АТ «Нікопольський південнотрубний завод».
Проведення санації кредитори найчастіше зривають, і фінансове оздоровлення стає неможливим. Почасти тому незацікавлені зовнішні інвестори вітчизняною промисловістю, дві третини якої перебуває у стані перманентного банкрутства і потребує серйозних інвестицій. Якщо в Угорщині три чверті банкрутів, які відновили своє фінансове становище, були викуплені іноземними інвесторами, то в Україні навіть діючі інвестори не можуть провести процедуру санації, наштовхуючись на «узаконений» опір кредиторів.
Законодавство
Щоб урівняти права та обов’язки всіх цих груп, Верховна Рада має намір у листопаді розглянути проект закону «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Залишаючи в основі старий закон, у нього внесуть 25 змін, спрямованих на зміцнення позицій трьох сторін, що беруть участь у банкрутстві та санації кризових підприємств, — кредитора, інвестора та боржника, у тому числі трудового колективу і держави як власника акціонерних товариств із державною часткою власності.
«Прогалини в законі дозволяють використовувати його на свою користь у частині захоплення власності підприємств. У новому законі дається більше прав раді кредиторів, а не окремим кредиторам, оскільки є вже прецеденти, коли це використовували неправильно», — вважає Юрій Єхануров, голова комітету ВР України з промислової політики та підприємництва. У новому варіанті закону «конкурсні кредитори», заборгованість перед якими була нагромаджена до початку процедури банкрутства, ставляться в рівні умови з «поточними кредиторами», чиї борги утворені вже після початку процедури банкрутства. За попереднім варіантом, на других не поширювався мораторій, і вони вимивали оборотні кошти або устаткування банкрута так, що «конкурсні кредитори» залишалися при «бубнових інтересах».
Крім того, у новому варіанті в комітет кредиторів уводиться представник трудового колективу, а роль профспілок вирішальна при контролі за виконанням заходів під час процедури санації. «Раніше закон був не досить соціально спрямований, оскільки його положення не дають можливості врахувати права й інтереси трудового колективу боржника повною мірою», — каже нардеп Борис Райков, який очолював до приходу у Верховну Раду спостережну раду ВАТ «Азот». У новому проекті підвищується статус важливих для економічної безпеки держави підприємств, які перебувають на межі банкрутства або проходять процедуру санації. Зокрема збільшуються терміни санації. «Будь-які коливання навколо підприємств, що входять у систему національних інтересів та економічної безпеки, не кажучи вже про процедуру банкрутства, ведуть до підриву української економіки, дестабілізації в суспільстві. Тому Україні винятково невигідне не лише банкрутство таких підприємств, а й будь-які фінансові або менеджерські проблеми на цих підприємствах, не вигідні дії кредиторів цих підприємств, якщо вони дестабілізують їх роботу», — вважає народний депутат ВР Степан Гавриш. Як зазначають експерти комітету ВРУ з економічної політики, головне, на що спрямований новий законопроект про банкрутство, — дати можливість боржникові розрахуватися з кредитором, при цьому всі кредитори отримують рівні права і гарантії щодо погашення боргу. Механізм «штучного банкрутства» виключається, а трудовий колектив банкрута отримує гарантію погашення заборгованості і соціального захисту на випадок звільнення.