Видобуток руди — бізнес хоч і заморочливий, але «смачний». За собівартості тонни котунів у 15—20 дол. навіть після серйозного зниження цін цілком реально продати її за 70—80 дол.
Як неважко підрахувати, рентабельність бізнесу, навіть із урахуванням усіх мислимих витрат, більш ніж серйозна. Щоправда, до початку цього року така обставина не заважала трьом із п’яти найбільших українських ГЗК показувати надскромні фінансові результати. Полтавський ГЗК Костянтина Живаго, Інгулецький Вадима Новинського звично отримали приблизно по долару чистого прибутку на тонні. А Південний ГЗК (Ігор Коломойський плюс той же Новинський) узагалі розписався в глибокій збитковості, задекларувавши збитків майже на 50 млн. дол.
Стрибок рентабельності показали тільки обидва ГЗК Ріната Ахметова (Північний і Центральний). Вона збільшилася у більш як 90 разів — до 166 млн. дол. чистого прибутку. Щоправда, основну частку прибутку відразу спрямували на виплату дивідендів акціонерам — тобто тому ж Рінату Леонідовичу.
Однак різке збільшення наявних у власників ГЗК ресурсів є цілком очевидним. Більше того, цього року держава навіть підштовхнула їхніх власників до думки, що грошима доведеться ділитися. У всякому разі, за минулі місяці рентабельність ГЗК стала зростати, мов на дріжджах (точніше кажучи, хтось став платити добровільно, а комусь стали утискати схеми оптимізації оподаткування). Центральний ГЗК навіть грамоту від податкової одержав...
Утім, казати, що збільшення прозорості фінансових потоків дуже поліпшило відносини їхніх господарів із державою, дещо передчасно. Торішній продаж держпакетів ГЗК за спеціальним законом усе ще оспорюється в Конституційному суді. А самі комбінати з більшим або меншим успіхом дружно намагаються різко збільшити статутні фонди, щоб розмити злощасний пакет. ІнГЗК із переляку взагалі намагався перереєструватися в ТОВ.
Із додатковими емісіями та перереєстраціями держава потроху бореться. Але в принципі, шанси власників на той чи інший варіант мирової досить реальні. Юлія Володимирівна «трясла» в основному Пінчука, а його з гірничорудного бізнесу викинули відразу після «помаранчевого грудня». З іншими учасниками процесу вона більш-менш ладнала, тож протистояння не набуло гострих форм.
Більше того, ходили уперті чутки, що дружнім екс-прем’єру структурам компенсували недоотримане при продажу Південного ГЗК восени 2001 року, коли родина Тимошенків залишала підприємство. Тоді, згадалося, недоплатили мільйонів 35 «умовних одиниць». Але податкову декларацію за цей рік Тимошенко ще тільки збирається заповнювати — очевидно, у ній буде трохи більше від торішніх 60 тис. гривень.
Юрій Єхануров — не прибічник крайніх заходів, більше того, щойно розповів у Москві, як задоволений роботою російських власників (комплімент пану Новинському). Коли згадати, що до ІнГЗК небайдужий і Віктор Черномирдін, то занадто тиснути на підприємство не стануть.
Інгулецький (як і Південний) згадували більше з іншого приводу: їхні власники отримали пропозицію про створення міжнародної гірничорудної компанії. Ідею озвучив головний акціонер російської групи «Металлинвест» Алішер Усманов.
В Україні, за межами металургійної галузі, Алішер Бурханович відомий досить мало. Виходець із Узбекистану (любить розповідати, що його прадід тримав у Ферганській долині караван-сарай), він якийсь час керував металургійним активами Газпрому на Лебединському ГЗК. Має репутацію одного з найкращих управлінців на фондовому ринку. За його сприяння Газпрому повернули пакети акцій нафтохімічного холдингу СИБУР і газовидобувної компанії «Запсибгазпром». Повернули тоді і пакет акцій самого Газпрому, виведений із компанії Ремом Вяхірєвим на користь Національного резервного банку та компанії «Стройтрансгаз».
А коли газпромівці стали реструктурувати бізнес і позбуватися непрофільних активів, Усманов викупив приналежні їм акції Лебединського ГЗК.
Наприкінці минулого року Алішер Бурханович (чиї сумарні статки, за оцінками журналу «Форбс», перевищують 2 млрд. дол.) зробив сенсацію на металургійному ринку. Разом зі своїм партнером Василем Анісімовим (його власність оцінюється в 1,2 млрд. дол.) він викупив 98% акцій Михайлівського ГЗК у приватних акціонерів. Сума угоди становила майже 1,65 млрд. дол.
Цікаво, що учасником угоди став державний банк Росії — «Внешторгбанк». Як заявлялося, не від браку вільних ресурсів у покупців, а для гарантування чистоти угоди. Хоча виділений учасникам угоди кредит у мільярд доларів навряд чи був зайвим.
Із урахуванням раніше наявних акцій Лебединського ГЗК Усманов разом із партнерами після цієї купівлі контролює близько 40% ринку російської руди. Ледь завершивши цю операцію, він виступив із пропозицією інтегрувати п’ять підприємств: два російські, одне казахстанське (Соколівсько-Сарбайський ГЗК, провідний акціонер — тамтешній мільярдер Олександр Машкевич) і два українські (Інгулецький і Південний ГЗК). У результаті потенційно може виникнути компанія цілком світового рівня за своїми масштабами. Назву вибрали теж не без претензій — Євразійська гірничо-металургійна компанія (ЄГМК).
На українському ринку детально ідею презентував виконавчий директор «Металлинвест» Дмитро Тарасов на «Метал-форумі-2005» у Києві. Основною причиною об’єднання, окрім існуючої світової кон’юнктури, яка вимагає консолідації ринку, було названо потребу в інвестиціях.
Так, бразильська компанія CVRD із 2000-го по 2004-й п’ять років інвестувала лише у свої гірничорудні активи (без витрат на придбання нових) 5,8 млрд. дол. При цьому торік — майже два мільярди доларів. Це більш як у десять разів більше, аніж того ж року вклали у свій розвиток згадані п’ять ГЗК.
У результаті бразильці можуть гарантувати як якість, так і прийнятні ціни. За щорічного виробництва 212 млн. тонн руди в них уже законтрактовано 130 млн. тонн, тобто більше половини. Австралійські компанії взагалі працюють практично на довгострокових контрактах. У такій ситуації компанії колишнього СРСР повільно програють ринок.
Поки триває металургійний бум, це не дуже помітно. Але ознаки «затоварення» уже спостерігалися, і слід пам’ятати, що років п’ять тому рудокопи були цілком реально збитковими.
Поява ж компанії зі щорічним видобутком 78 млн. тонн і перспективою нарощування його до 100 млн. тонн (це приблизно рівень австралійських компаній) — аргумент досить сильний. Однак безхмарне майбутнє новому проекту явно не загрожує.
Як уже зазначалося, два вищезгадані українські ГЗК контролюють Вадим Новинський і Ігор Коломойський. Останній стримано заявив, що «від імені Південного ГЗК усі контакти з паном Усмановим веде Вадим Новинський». А той теж дипломатично зазначив, що без згоди українського уряду нічого вирішувати не буде. Уряд же готовий розглянути цю ідею і чекає від ініціаторів консолідації конкретних пропозицій. Однак «деяка політична нестабільність» відсунула на другий план прийняття життєво важливих рішень для наших ГЗК.
Ще влітку заступник міністра промислової політики Сергій Грищенко просив сформулювати особливості створення міжнародної компанії, «щоб ми докладніше ознайомилися з пропозицією і сформували свою точку зору, аби на зустріч до прем’єр-міністра йти з більш продуманими та апробованими пропозиціями». При цьому Грищенко наголосив: пропозиція щодо створення міжнародної гірничорудної компанії «є цікавою, але потрібна деталізація». По суті, цю ж точку зору він висловив і на «Метал-форумі», порекомендувавши «Металлинвесту» знову звернутися до уряду. Тобто попереду — друга спроба.
Можна також упевнено спрогнозувати й неоднозначну реакцію наших металургів. ІнГЗК традиційно працював на внутрішній ринок, і з нього «годувалися» комбінат ім. Ілліча, Алчевський МК (ІСД) і «Запоріжсталь», які не мали власної руди. Експортні перспективи ІнГЗК їх можуть і не надихнути. Хоча зрозуміло, що саме це питання буде одним з основних під час обговорення з урядом України перспектив об’єднання. Слід гадати, у результаті інтереси нашого внутрішнього ринку буде враховано.
Щодо ЄГМК мають пройти тривалі й складні переговори з важко прогнозованим результатом. Приміром, як і де розподілятимуть прибуток? З погляду держави, нинішня робота двох ГЗК надто вже безподаткова.
Щоправда, Новинському в ролі «золотої цеглини» повісили обов’язок інвестувати Макіївський меткомбінат, який перебуває в напівкоматозному стані. Наскільки такий доважок надихне його нових партнерів, сказати важко. Загалом, поговорити знайдеться про що. Гроші комбінатам справді потрібні, ось тільки отримати їх можна по-різному. Хоча й вести переговори з урядом, і працювати з тими ж депутатами вчити нікого не потрібно — накопичено досвід.
Цікаво, що на презентації ЄГМК, відповідаючи на запитання, Тарасов заявив, що коли Українська держава поверне собі частину акцій ГЗК, він готовий працювати з нею як з акціонером. (Слід гадати, Новинського з Коломойським така терпимість дуже надихнула.) Але тут нічого особистого — просто бізнес. З тим же Новинським Усманов уже працює на Молдавському метзаводі.
Угода, якщо вона відбудеться, обіцяє бути складною. Скажімо, у Казахстані державі належить 40% Соколівсько-Сарбайського ГЗК, а 60% розділені між трьома власниками. Тож швидко не вийде. Як заявляли представники «Металлинвеста», вони готові вести переговори стільки, скільки знадобиться, навіть рік-два. Адже ставка в грі більш ніж істотна — конкурентоспроможність гірничодобувної галузі трьох держав.
У короткому інтерв’ю «Дзеркалу тижня» Алішер УСМАНОВ відповів на ряд запитань у зв’язку з Євразійською гірничо-металургійною компанією.
— Чим викликана необхідність створення Євразійської ГМК?
— Світовий ринок руди на сьогодні уже склався. На ньому присутні три основні продавці і п’ять глобальних покупців. І в цьому розкладі просто немає наших 15% видобутку (тобто країн Росії, України та Казахстану. — С.У.). Нас просто не враховують у цінових прогнозах. Усі очікують, як вирішать CVRD, Rio Tinto та BHP Billiton. Причина — вся пострадянська руда виходить на ринок роздроблено, відповідним є і ставлення...
У тій же Східній Європі ми маємо справу фактично з двома покупцями, тим же Мittal Steel, US Steel, зараз з’явився ІСД. І от на них виходять півтора-два десятки продавців руди, і кожен прагне перебігти дорогу іншому. А покупці консолідовані. Відповідно, вони й формують ціну.
Те ж саме з іншим ринком — Південно-Східної Азії, насамперед Китаю. Ми хотіли б це змінити. І це при тому, що, консолідувавши зусилля, ми створюємо четверту за масштабами компанію у світі.
Ситуація вимагає прориву у взаєминах. Якщо раніше були питання щодо якості, то тепер ми вже не тільки вийшли на світовий рівень, а іноді навіть перевищуємо його. Так, на Лебединці ми вже робимо металобрикети. Ви знаєте про проекти по Україні. І при цьому ми досі фактично чекаємо, коли за нас визначать, за яку ціну ми можемо продати свою продукцію.
— Металурги з вашою думкою про низькі ціни на руду не погодяться.
— А руда не може бути вічно дешевою. І металурги згадують про ринок лише в той момент, коли купують руду. До речі, більше половини виробництва руди в Росії контролюють саме металурги. Але коли вони продають метал, усі розмови про дешевизну закінчуються.
— Ви направили уряду України пропозицію про створення Євразійської ГМК. У якій стадії розгляд?
— Нашу пропозицію вивчають, і поки що відповіді ми не отримали. Я розумію, що там є складності, але ми готові почекати...
— А переговори з приватними українськими акціонерами Вадимом Новинським (ІнГЗК і Південний ГЗК) й Ігорем Коломойським (Південний ГЗК) — у якій вони стадії?
— Давайте не будемо забігати наперед. Почекаємо реакції вашого уряду. Після того, як ми узгодимо ці питання, я готовий особисто аргументувати свою позицію. Проблема створення ЄГМК не є політичною, вона економічна.