З 1998 року ми можемо простежувати зсув акцентів зовнішньої політики України з євроатлантичної інтеграції на європейську. Цілком зрозумілі внутрішньо- і зовнішньополітичні мотиви такого зсуву. Остаточні висновки про те, до чого це вже призвело, робити ще рано, але наростання негативних тенденцій очевидне.
Близько року тому таємне стало явним: засоби масової інформації нашого західного слов’янського сусіда — Польщі зчинили галас у зв’язку зі зверненням російського «Газпрому» до Варшави з приводу будівництва другої гілки газопроводу Ямал—Європа.
Слід зазначити, що поляки були не в захопленні і від першої гілки ямальського газопроводу. Ще 1996 року, коли «Газпром» запустив проект будівництва магістрального газопроводу в Європу через Білорусь і Польщу, з’явився «Відкритий лист до голови Ради міністрів Республіки Польща В.Цимошевича». Його автор Вітольд Міхаловський — один із провідних польських фахівців у галузі будівництва магістральних трубопроводів, що очолював Польську асоціацію будівників трубопроводів. На думку В.Міхаловського, з самого початку цього проекту, з моменту підписання віце-прем’єром Х.Горишевським міждержавної угоди від 25.08.93 р., відбувається свідоме маніпулювання громадською думкою, яке проводить добре організована, сильна й рішуча група тиску, що представляє інтереси «Газпрому».
Внаслідок значного завищення приблизної оцінки потреби газу в наступному десятилітті, Польща зобов’язується додатково купувати у «Газпрому» 14 млрд. кубометрів газу. Російська сторона дала чітко зрозуміти, що ціна сибірського газу, після ретельного підрахунку витрат із видобутку і транспортування на відстань понад 4500 км, може бути в перспективі такою ж високою, як і газу, що добувається з дна Північного моря.
«Непогано розвинена і відносно «молода» польська мережа передавальних газопроводів могла б обслуговувати постачання сибірського газу для споживачів у Німеччині без необхідності побудови транзитного газопроводу», — така була думка авторитетного польського фахівця.
Наприкінці свого листа В.Міхаловський звертав увагу на таке: «Постачання газу польським споживачам через транзитний газопровід позбавить їх можливості здійснення необхідної і підтримуваної всіма європейськими країнами диверсифікації постачання газу від різних постачальників.
По завершенні будівництва транзитного газопроводу «Газпром» матиме альтернативу газопроводам, що проходять через Україну... Це уможливить підпорядкування імперським інтересам Росії України, енергетика якої базувалася насамперед на природному газі... Відновлення Російської імперії без України буде дуже складним. Історія ж останніх 300 років доводить, що без незалежної України немає, на жаль, і незалежної Республіки Польща».
Лист В.Міхаловського залишився тоді голосом волаючого в пустелі. Польський уряд дав згоду на побудову двониткового газопроводу. «Потягнути» відразу таке масштабне будівництво «Газпрому» було не під силу, тому обмежилися спорудженням лінійної частини першої нитки. Слід зазначити, що, попри розпочате у грудні 1999 року постачання газу магістраллю протяжністю 4107 км, вона не може працювати на повну потужність, оскільки на трасі побудовано лише кілька газокомпресорних станцій із необхідних 29.
Не довівши до ума першу нитку, «Газпром» наприкінці 1999-го — початку 2000-го почав активно лобіювати проект спорудження другої нитки, але зміненим маршрутом. Це було досить дивно, адже «Газпром» мав дуже серйозні фінансові труднощі і, крім того, почав будівництво лінійної частини дорогого трансчорноморського газопроводу «Блакитний потік».
Звісно, слід віддати належне роботі пропагандистської і піарівської машин «Газпрому». При такій скрутній ситуації з видобутком газу, з поповненням запасів «Газпром» успішно переключає громадську увагу як усередині країни, так і за кордоном на інші резонансні теми.
Варто згадати торішні «розбірки» між «Газпромом» і РАТ «ЄЕС Росії». Наведемо висловлювання А.Чубайса в інтерв’ю ГРТ 7 квітня 2000-го: «Скорочення постачання газу підприємствам РАТ «ЄЕС Росії» пов’язане не так із боргами енергетиків, як із відсутністю потрібної кількості газу». За його словами, така оцінка ситуації підтвердилася в ході зустрічі з главою «Газпрому» Р.Вяхірєвим. «Газпром» перебуває у стані дуже тяжкої кризи. Ця криза означає послідовне скорочення постачання газу на внутрішній ринок. Це не просто моя оцінка, це документ, отриманий днями від Рема Вяхірєва», — наголосив глава РАТ. А.Чубайс процитував кілька рядків із цього документа: «Відставання введення потужностей, допущене останніми роками, не дозволяє повернутися на попередні рівні видобутку газу з суто технологічних і тимчасових причин — навіть за повного фінансового забезпечення».
А оcь остання інформація з цього приводу. За інформацією члена правління ВАТ «Газпром» В.Ілюшина, приріст запасів ВАТ «Газпром» за останні сім років становив лише 1,2 трлн. кубометрів проти видобутих за цей час 4,4 трлн. кубометрів газу. За його словами, «Газпром» відчуває значні труднощі у фінансуванні проектів зі збільшення видобутку. Водночас щороку на ряді родовищ «Газпрому» починає падати видобуток. Навіть на відносно молодому Ямбурзькому родовищі 2001 року буде зафіксовано падіння видобутку, як і на Ведмежому, Уренгойському, Оренбурзькому та інших. Крім того, ремонт і заміна наявних газопроводів у Росії в найближчі 15 років зажадає вкладень у розмірі приблизно 120 млрд. дол., яких «Газпром» просто не має.
Піраміда витрат і боргів монополії росте значно швидше, ніж її доходи. Звідси — проектоманія «Газпрому». Ще не завершено один проект, як уже ініціюється інший. Вибиваючи кошти під наступний проект, «Газпром» намагається залатати за цей рахунок старі дірки.
Такий стан «Газпрому» не може не викликати побоювань у його західних партнерів. Навряд чи західним банкам захочеться ризикувати своїми коштами, якщо «Газпром» має проблеми через відсутність реальних газових ресурсів, під транспортування яких реалізуються трансконтинентальні проекти і випрошуються кредити. А гігантські, але невидобуті запаси газу в надрах Росії — це потенційний, а не реальний ресурс.
Відхилення другої гілки ямальського газопроводу на південь може пов’язуватись не лише зі стратегією Росії «вирубати Україну по транзиту», а й з рішенням німецького уряду, пролобійованим німецькими «зеленими», закрити до 2021 року всі АЕС. Природно, тут логічно виникає питання компенсуючих потужностей і використання альтернативних енергоносіїв. Німецькі АЕС виробляють 31,1% електроенергії в країні. Але ще більше значення має територіальне розміщення ядерних енергоблоків. З 19 наявних у Німеччині блоків 12 розміщені в південній і південно-західній частині країни, причому кілька з них — найпотужніші в Європі. Це дуже важливий момент, що може пояснити, чому відхиляється на південь друга гілка ямальського газопроводу. Саме тут, на півдні Німеччини, знадобиться найбільше газу, якщо стануть до ладу енергогенеруючі потужності замість АЕС, які закриваються.
З огляду на досить тісний альянс «Рургазу» і «Газпрому», не виключено, що існує певний план спільної газової експансії цих двох найбільших компаній Європи в умовах лібералізації європейського газового ринку. Не виключено, що німецькі «зелені», свідомо чи ні, виконали роль своєрідного тарана, що пробиває антиядерне рішення уряду, яке грає на руку газовим королям. Гіпотетично можна припустити, що річ тут не так у «зелених принципах», як у цілком конкретних економічних і фінансових інтересах «Газпрому» та «Рургазу», в яких німецькі «зелені» грають роль пішака.
Вищевикладене дуже важливе для розуміння того тла, на якому веде свої бої «Газпром».
Але повернемося до реакції Польщі на російську пропозицію щодо другої гілки газопроводу Ямал—Європа. Польська преса і громадськість у квітні заговорили про неприпустимість ігнорування інтересів України. Ось лише окремі з опублікованих думок:
«Будівництво нового газопроводу може зруйнувати наші відносини з Україною. Вона в нинішній ситуації відчувала б, що її продали Росії»;
«Україна — дуже важлива для США. Вони чекають, що ми продовжимо будувати добрі відносини з цією країною»;
«Якщо ця країна буде економічно слабкою й ізольованою від Заходу, рано чи пізно вона знову стане частиною Росії. Стратегічна мета польської політики— зміцнення України».
Польська преса позитивно сприйняла відставку віце-міністра економіки Я.Шлензака, який без санкції уряду Польщі розпочав залаштункові консультації з представниками «Газпрому».
«Газпром» не сподівався настільки гостро негативної реакції Польщі. До того ж, і Словаччина, побачивши рішучість Варшави, змінила прихильне ставлення до проекту на очікувально-помірковане. Але сум’яття в Москві тривало недовго. У червні на міжнародному газовому конгресі в Ніцці «Газпром» спробував заручитися підтримкою провідних газових компаній європейських країн. У липні віце-прем’єр РФ Віктор Христенко, який відповідає за ПЕК, заявив, що заперечення польської сторони проти будівництва газопроводу створює загрозу енергетичній безпеці Європи.
Наприкінці серпня 2000-го «Газпром» провів у Парижі переговори зі своїми європейськими партнерами про спільні трубопровідні проекти. У Парижі делегація «Газпрому» зустрілася з представниками французької Gaz de France, німецьких Ruhrgas AG і Wintershall AG та італійською ENI. Йшлося про створення міжнародного консорціуму з реалізації проекту будівництва другої гілки ямальського газопроводу. А 18 жовтня ВАТ «Газпром» і вище названі компанії підписали меморандум про порозуміння, що передбачає співпрацю у проробленні проекту будівництва трубопроводу.
Цим самим РФ продемонструвала і свою слабкість, і свою силу. Слабкість була в тому, що «велика Росія» виявилася нездатною самостійно приструнити «непокірливу Польщу». Сили ж Росія набула, зробивши одразу своїм союзником Єврокомісію. Брюссель на торішньому жовтневому саміті Росія—ЄС продекларував прагнення збільшити імпорт газу з РФ у наступні 20 років.
Росія майстерно спровокувала в Європі невдоволення Варшавою. Її заяви про необхідність враховувати інтереси України почали сприйматися як антиєвропейська позиція. 24 жовтня німецька «Франкфуртер альгемайне» зазначила, що така позиція Польщі близька до бачення США ролі України як важливого чинника європейської безпеки. Газета гостро порушила питання: «Чи не є Польща «троянським конем» Америки?» Варшава, мовляв, має знайти компроміс між своїми стратегічними пріоритетами та перспективою членства в ЄС, що спільно вирішує проблеми своєї енергобезпеки.
Паралельно російська сторона почала запускати у ЗМІ інформацію про те, що, мовляв, можна обійтися і без незговірливих поляків. Є, мовляв, проект транспортування газу в Європу через Балтійське море, на шляху якого не існує проблем із транзитними країнами.
Треба віддати належне польському керівництву — воно ефективно використало норвезький козир у поєдинку з «Газпромом»: улітку з’явилася інформація про те, що Польща з метою скорочення енергетичної залежності від Росії має намір розпочати закупівлю природного газу в Норвегії. Протокол про наміри, який на початку липня 2000 року підписали прем’єри двох країн Єжи Бузек і Єнс Столтенберг, передбачає будівництво газопроводу з Норвегії до Польщі через Балтійське море і початок постачання газу ним орієнтовно в 2004—2005 роках. Обсяг поставок у перший рік становитиме 5 млрд. кубометрів. Міністр економіки Польщі Януш Штайнхофф заявив: «Обсяг норвезького газу становитиме від 20 до 30% усіх наших потреб. Хоча він і дорожчий за російській, ми змушені будемо переплачувати, якщо хочемо мати кілька джерел надходження енергії й забезпечувати таким чином енергетичну безпеку країни».
Уряд Польщі ухвалив розпорядження, відповідно до якого, питома вага поставок газу з одного джерела не може перевищувати 49%. По суті, цим розпорядженням Польща закріпила на нормативному рівні необхідність диверсифікації імпорту газу.
Постачання норвезького газу в Польщу розпочалося торік з 1 жовтня, відповідно до угоди 1999 р. Поки що це невеликий обсяг — 0,5 млрд. кубометрів щороку протягом найближчих п’яти років. Постачання відбувається через німецьку газотранспортну систему в північно-західний регіон Польщі.
Проблема для поляків полягає в тому, що норвежці готові побудувати газопровід для постачання газу в Польщу за умови, що ним транспортуватиметься не менше 10 млрд. кубометрів. Польща може собі дозволити імпорт не більше 5 млрд. кубометрів норвезького «блакитного палива»...
У жовтні Україну відвідав заступник міністра економіки Польщі А.Карбовнік із пропозицією розглянути можливість будівництва у створі майбутнього Євро-Азіатського нафтотранспортного коридору газопроводу, яким норвезький газ міг би транспортуватися і в Україну.
Польська сторона отримала зовсім несподівану для неї відповідь Президента України. В інтерв’ю журналістам 19 жовтня Л.Кучма заявив, що вважає «абсолютно недоцільним» будівництво газопроводу з Норвегії в Україну через Польщу. Президент зазначив, що Україна сьогодні має де брати газ, причому за нижчою ціною.
Другим «сюрпризом» для поляків стала заява Л.Кучми, що Україна не збирається вживати контрзаходів у зв’язку зі створенням консорціуму з постачання газу до Європи через Польщу та Словаччину. Польські політики, які обстоюють у внутрішньопольських дебатах інтереси України, стали заручниками неадекватної поведінки українського керівництва. Важко було знайти аргументовану відповідь на запитання, чому Польща має думати про інтереси України, тоді як Україна не дбає про власні інтереси.
Не сприяла українсько-польському порозумінню і сочинська зустріч президентів Росії й України, де росіянам запропонували взяти участь у майбутній приватизації газотранспортної системи України.
Поляки виявилися загнаними в глухий кут. І не в останню чергу через позицію України. Настільки ж дисонувала з активністю Варшави у відстоюванні своїх та українських інтересів невиразна позиція прем’єр-міністра В.Ющенка на переговорах зі своїм польським колегою наприкінці жовтня минулого року. Більше того, ситуація будівництва обхідних газових шляхів розгорталася на тлі демонстративного ігнорування В.Ющенком польських інтересів при реалізації проекту Євро-Азіатського нафтотранспортного коридору, про що протягом усього 2000 року акуратно натякала політичному керівництву України збентежена польська сторона. Залишимо за дужками проблему врахування інтересів Польщі при приватизації української нафтопереробки та нафтохімії, у першу чергу калуської «Оріани».
Таким чином, Польща опинилася в ситуації, коли її стратегічний партнер знехтував власними національними інтересами. Козир захисту інтересів України був одним із основних для Варшави. Щоб зберегти політичне обличчя, Польща запропонувала провести міжнародну конференцію з проблеми транспортування газу в Європу.
Конференція «Газ для Європи» відбулася у Варшаві минулого тижня. Заголовки статей у російських ЗМІ можна розцінити як ляпас політичному керівництву України — «Польща прийме газову трубу. Варшава більше не захищає інтересів Києва». Делегація «Газпрому», напередодні конференції відвідавши Варшаву, заявила, що їй вдалося вирішити основні питання з польською стороною. Тому росіяни навіть не вважали за потрібне брати участь у конференції...
У Польщі чудово розуміють, що, попри в цілому позитивне ставлення європейських країн до проекту другої гілки ямальського газопроводу, він не перестав бути загрозою для енергетичної безпеки Польщі. Зараз її потреби в газі на 80% покриваються поставками з Росії. Вже саме це робить поляків залежними від росіян. Подальше зростання імпорту газу з Росії може перекреслити плани диверсифікації. Вже тепер, згідно з умовами, узгодженими по першій нитці ямальського газопроводу, поляки зобов’язані протягом 25 років купувати по 10 млрд. кубометрів російського газу щороку. Відповідно до угоди, вони не можуть його реекспортувати, і навіть якщо його не буде вибрано у законтрактованому обсязі — що цілком реально — то все одно він має бути оплачений у розмірі 70% від його ціни.
До того ж полякам наприкінці минулого року «Газпром» нав’язав жорсткіші цінові умови.
Шокувало польську сторону й те, що Україну на конференції не було представлено належним чином: міністр палива й енергетики, який мав відвідати з цією метою Варшаву, залишився в Києві...
Таким чином, «Газпром» через рік начебто може святкувати перемогу — Варшава «впала» під тиском Москви і з допомогою «другого фронту», відкритого Брюсселем. Саме в цьому всіх намагаються переконати російські мас-медіа.
Однак не все так однозначно. Польща, активізувавши торік норвезький чинник, діяла не лише стратегічно, а й тактично дуже грамотно. Найбільш представницькою делегацією, яка відвідала Варшаву для участі в конференції «Газ для Європи», виявилася норвезька на чолі з міністром нафти й енергетики. Переговори, що відбулися у Варшаві, дозволяють зробити висновок про можливість підписання вже в квітні-травні довгострокового контракту на постачання норвезького газу обсягом не менше 5 млрд. кубометрів щороку і будівництво трубопроводу через Балтійське море.
Крім того, норвезька газова політика в Європі стає більш жорсткою і спрямованою на розширення свого ринку, у тому числі за рахунок регіону Центральної та Східної Європи. Компанія «Статойл», наголошуючи, що ХХ століття було для Норвегії століттям нафти, бачить ХХI століття століттям норвезького газу.
З огляду на різного роду причини, у російсько-польському інформаційно-газовому поєдинку «Газпрому» поки що рано святкувати перемогу, хоча він до неї і близький. Очевидно, росіяни спробують поставити переможну крапку під час чергового, березневого саміту РФ—ЄС, а також під час майбутнього візиту В.Путіна до Варшави.
Однак Брюссель посилив низку вимог до Росії, зокрема жорстко поставлено питання про ратифікацію Європейської енергетичної хартії. Єврокомісія предметніше почала розглядати питання лібералізації газового ринку ЄС, що призведе до вкрай небажаних для «Газпрому» наслідків — зниження цін на газ, чого компанія не може собі дозволити. Як відомо, «Газпром» увесь час добивається протилежного. Все це створює для російської монополії дискомфортні умови для роботи на європейському ринку, навіть якщо буде споруджено обхідний газопровід. Тому про переможців говорити рано. Можна говорити про переможених. Він один — Україна, яка почасти сама поставила себе в це становище...
Схоже, в Україні бачать який-завгодно інший газ — російський, туркменський, іранський — але тільки не норвезький. Так, його поставки не можуть бути значними на тлі загального обсягу імпортованого Україною газу, але ця «норвезька синиця в руках», на відміну від, наприклад, «іранського журавля в небі», — те реальне, що можливо зробити через п’ять-сім років. Якщо почати над цим працювати сьогодні. Але якщо цього не робити, то й через 30 років, хоч би яку хорошу енергетичну стратегію розробили, вона так і залишиться на папері. Це вже було. Підтвердження тому — минуле десятиліття. Такі країни як Чехія, Угорщина, Польща поступово вирішують завдання диверсифікації постачання газу й нафти. І це при тому, що недавно вони були і в багато в чому все ще зберігають енергетичну залежність від Росії. Тобто очевидно, що подолання енергетичної залежності — це не лише комплекс економічних та політичних питань, але насамперед проблема зміни психології керівної еліти.