З часів «наметового містечка» минуло п’ять років. Що змінилося? У країнах СНД, та й загалом у світі, внаслідок Чорнобильської катастрофи спостерігався певний спад у галузі атомної енергетики, хоча у Росії вже 1993 року запустили четвертий енергоблок Балаковської АЕС, а Вірменія розконсервувала зупинену ще 1989 року АЕС «Мецамор».
У світовій промисловій історії набереться небагато прикладів форс-мажорних обставин, аналогічних тим, у які були повергнуті АЕС. І розміщену в одному з наймальовничіших куточків українського Полісся Рівненську атомну, що генерує близько 15% електроенергії, продукованої п’ятьма атомними станціями України, і спроможна забезпечити струмом чотири аналогічні області, не оминула така доля. Тому перед атомниками РАЕС постало завдання: навчитися розумно і з розрахунком не «освоювати», а заробляти сотні мільйонів гривень, щоб утримувати АЕС із її надзвичайно складною й дорогою інфраструктурою. Інакше кажучи, слід було не лише змиритися з новою геополітичною реальністю, а й узяти діяльну участь в економічному становленні нової держави. Сьогодні, після 11 років незалежності, колектив РАЕС, її керівники, що пройшли крізь бурі й поневіряння ринку, мають усі підстави стверджувати: вони вистояли в жорстких умовах виживання.
Експерти прогнозують, що глобальне споживання енергії у світі, особливо електроенергії, зростатиме. Рушійні сили цього процесу — збільшення чисельності населення, індустріалізація та підвищення рівня життя. Відповідно до короткострокових і середньострокових прогнозів Світової енергетичної ради, глобальне споживання електроенергії до 2020 року зросте на 50—75%, порівняно з рівнем 1990 року.
Оскільки основний приріст у глобальному виробництві електроенергії досягається за рахунок використання органічних видів палива, а дедалі ширший транспортний сектор значною мірою використовує нафту, у короткостроковій перспективі, безперечно, спалюватиметься більше вугілля, нафти й газу. А це супроводжуватиметься ще більшими викидами двоокису вуглецю, а також витіканням метану в процесі його виробництва, перевезення й використання.
У перші роки незалежності, коли ще не вщухнуло сум’яття умів, атомники багато наслухалися популістської хули на АЕС. Чорнобильський синдром був надміру сильним, а реальні екологічні наслідки розробок ядерної енергетики недосвідченими людьми сприймалися перекручено. Певний час упереджена громадська думка проти АЕС і позитивне, зважене ставлення уряду до їхнього майбутнього не збігалися. Учасники атомної епопеї, у яку було вкладено все життя, не могли прийняти ні розумом, ні серцем популістських теревень про атомного «монстра».
А реальність сьогодення така: за рахунок нафти, вугілля й газу, тобто органічних видів палива, забезпечується майже 85% загальносвітового комерційного споживання енергії — майже 40% за рахунок нафти, 25% — за рахунок вугілля й 21% — за рахунок газу, а на частку ядерної енергетики та гідроенергетики припадає лише по 6—7%. В Україні ж частка ядерної енергетики перевищує 50%. При цьому ядерний варіант, хоч як це дивно, значною мірою ігнорується попри те, що зростає стурбованість небезпекою глобального потепління, до якого може призвести спалювання органічних видів палива. Тим часом, вважають фахівці, значне збільшення питомої ваги ядерної енергетики цілком реальне й може дати позитивний ефект. У цьому зв’язку не зайве буде зазначити: якщо сьогодні закрити всі атомні електростанції світу й компенсувати їхню сукупну генеруючу потужність, спалюючи вугілля, то глобальні викиди двоокису вуглецю зростуть майже на 10%.
На тлі сказаного мені видається цікавою розмова з Володимиром Миколайовичем БОНДАРЕНКОМ — заступником генерального директора РАЕС із питань економіки. На станції працює з 1977 року. Створював перший турбінний цех, був його першим начальником. Організовував монтаж і наладку всіх турбін станції, градирень і гідротехнічного устаткування, закладав основи моніторингу за грунтовими водами на РАЕС. На долю цієї станції випали тяжкі випробування, але час усе розставляє на свої місця...
— Ядерна енергетика, — розпочав розмову Володимир Бондаренко, — це високорозвинена, цілком доступна технологія, що майже не дає викидів парникових газів. Крім цього, вона не створює забруднювачів, які спричиняють появу міського смогу й закислення грунтів. Основна перевага ядерної енергетики — висока концентрованість і необмеженість ресурсу. Матеріальні потоки, що циркулюють у ядерному паливному циклі, можуть бути в сотні разів меншими від потоків, що циркулюють в енергетиці, яка працює на органічному паливі. Запасу ядерного палива вистачить на сотні й тисячі років. При цьому ядерні сировинні матеріали (уран і торій) не мають неенергетичного застосування. Це також один із ефективних засобів підвищення надійності й диверсифікації енергопостачання на сучасному рівні.
Моя думка: списати ядерну енергетику, як пропонували окремі фахівці після чорнобильської трагедії (і розмови про це не припинилися досі), було б нерозважливо в усіх сенсах. Критерієм оцінки могутності будь-якої країни, з погляду будь-якої розсудливої людини, є не лише кількість банків чи обсяг ВНП, а й енергооснащеність та енергоефективність. Без зростання енергоспоживання неможливе тривале економічне зростання, неможливий розвиток суспільства. Необхідно сприяти проведенню раціональної і збалансованої оцінки всіх енергетичних варіантів з погляду їх ризиків і корисності. Сама ядерна енергетика не може забезпечити надійного і сталого енергопостачання в усьому світі, так само як вона не може бути єдиним шляхом зменшення викидів парникових газів. Але вона може відігравати в цьому ключову роль.
Україна має майже все для того, щоб стати незалежною ядерною державою. Для цього в нас є і виробничий, і науковий потенціал. Один із напрямів досягнення цієї мети — створення власного ядерно-паливного циклу. Україна має у своєму розпорядженні такі надійні енергоносії, як вугілля й уран, цілком спроможні забезпечити незалежність української енергетики. Наша держава має передові технології з видобутку й переробки урану, цирконію, рідкісноземельних металів. Але поки що ядерна енергетика України імпортує ядерне паливо з Росії.
Базуючись на світовій практиці, можна стверджувати, що для безпечної роботи ядерної енергетики необхідно забезпечити наявність таких чинників: ефективна система управління й регулювання процесом використання ядерної енергії, власна промисловість і її ключові елементи, що забезпечували б надійну роботу АЕС, наукова підтримка цієї галузі й ефективна підготовка кадрів.
Україна намагалася створити власне виробництво тепловидільних елементів (твелів) і в першій половині 90-х років оголосила тендер на його будівництво. Тендер виграла Росія, однак, за словами тодішнього президента концерну «ТВЕЛ» Євгена Коновалова, в Україні «були спроби створити самостійне складальне виробництво, та не вийшло. Москва була не проти тендера, але запропонувала Києву залучити Україну у виробництво твелів, що створило б багато додаткових робочих місць». За його словами, якби Київ зміг поставляти Росії технологічно якісні напівфабрикати (цирконієвий концентрат), вона довела б справу до завершення й частину зливків могла б віддавати Україні.
Інерція українських чиновників зрозуміла. На перші три роки незалежності вистачило твелів, що залишилися в запасі з часів СРСР. Наступних три роки Росія постачала паливо як компенсацію за вивезення з України в Росію 3600 атомних боєголовок. Та коли минуло три роки, з’ясувалося, що борг українських АЕС перед концерном «ТВЕЛ» перевищив сотні мільйонів доларів. Тоді уряд України створив НАЕК «Енергоатом» із метою оплати імпортованого палива з єдиного рахунку. Але, як відомо, і цій надбудові довелося пройти складний шлях становлення: у перші роки її створення централізація коштів не поліпшила ситуацію в українській атомній енергетиці — як потім з’ясувалося, на єдиному рахунку не виявилося грошей для оплати виробленої АЕС електроенергії. Замучив бартер. Ситуацію на АЕС погіршило й те, що, відповідно до нашого законодавства, вони були зобов’язані сплачувати всі податки не після одержання прибутку, а в момент відпускання електроенергії. Виконуючи ці вимоги в умовах спричиненого масовими неплатежами споживачів жорсткого дефіциту коштів, АЕС були змушені сплачувати податки собі на збитки, що призвело до вимивання коштів з атомної галузі. У зв’язку з тим, що АЕС роками (до другого півріччя минулого року) не одержували повної оплати за генеровану електроенергію, то, природно, нагромадилася заборгованість перед бюджетом. На сьогодні наші споживачі винні за електроенергію 1,4 млрд. грн. Це, ясна річ, велика сума. Якщо рахувати за нинішніми цінами, то можна сказати, що РАЕС два роки працювала без оплати своєї праці. Ми продукували електроенергію, а грошей за неї не одержували.
— Володимире Миколайовичу, ще в другій половині 90-х колишній директор ЧАЕС Сергій Парашин попереджав, якими наслідками загрожує країні явна некомпетентність і професійна неспроможність деяких членів тодішнього уряду країни. Він мав на увазі створення на початку 1998 року НАЕК «Енергоатом», унаслідок чого українські атомники півроку не одержували зарплату. Тоді ж на чотирьох із п’яти українських атомних з’явилися нові директори — колишніх звільнили за «гріхи незгоди» з керівництвом НАЕК «Енергоатом». Відтоді спливло п’ять років. Що змінилося за цей час в українській атомній енергетиці, і чи в кращий бік?
— Так, було таке, і спогади залишилися не вельми приємні. Тоді Україна, на глибоке переконання пана Паршина, вже перейшла критичну межу. Момент був такий (і знову, на переконання Паршина), що по «той бік Рубікону — ситуація, коли жодна країна просто не може, за нормами міжнародного права, мати власну ядерну енергетику, оскільки не вміє нею керувати. На його думку, Рубікон цей було перейдено в той момент, коли восени 1998 року він побачив з офісу на Хрещатику людей у «білому вбранні» — традиційному спецодязі атомників.
За день до маршу головною вулицею столиці відбулася конференція об’єднаного профкому АЕС НАЕК «Енергоатом», де були присутні по 400 чоловік від кожної української АЕС. На конференції так і не дійшли домовленості про терміни погашення заборгованості із зарплат. І тільки після цього було ухвалено рішення про марш атомників вулицями столиці й пікетування українського уряду. Розійшлися лише глибокої ночі, коли Кабмін країни підписав графік погашення цієї заборгованості...
Тяжкий, звісно, був час. Та головне, що тоді не сталося найстрашнішого, проти чого застерігає ратифікована Україною Віденська міжнародна конвенція з ядерної безпеки: атомна енергетика України не стала знаряддям політичної боротьби й політичних інтриг. Разом із чим зник і привид «ядерної валізки».
Сьогодні компанія «Енергоатом» продає електроенергію і одержує за неї практично всі гроші. Вона ж закуповує в Росії ядерне паливо й повністю фінансує нашу діяльність. Чи правильно це? Час підтвердив, що правильно. З огляду на нинішнє становище на ринку енергетики, практично неможливо працювати так, щоб договір на відпускання електроенергії укладався тільки між станцією та ринком. Тож ми сьогодні цілком у змозі сплачувати всі податки й частково повертати старі борги. 1 січня нинішнього року ми перейшли на консолідований баланс по компанії «Енергоатом», і тепер частину податків сплачує дирекція компанії. Нині загальна заборгованість перед бюджетом становить 71 млн. грн. Ще 2000 року борг перебував у своєму апогеї — 270 млн. грн., тож цифри говорять самі за себе. За шість місяців поточного року обов’язкові платежі станції в бюджет становили 13,8 млн. грн., а сплачено було 37,2 мільйона, тобто ми повертаємо борги минулих років.
Протягом 2002 року український енергоринок одержав від атомників 73,4 млрд. кВт·год. електроенергії на загальну суму 6,2 млрд. грн. Частка рівненських атомників — 11,8 млрд. кВт·год. електроенергії. План виконано на 106%. Порівняно з 2001 роком, відпускання електроенергії збільшилося на 1,7 млрд. кВт·год., але загальний обсяг товарної продукції зменшився на 870 млн. грн. Причиною цього стала ліквідація цільової надбавки до тарифу на будівництво 2-го блока на Хмельницькій АЕС і 4-го на нашій станції, а також зниження торік у вересні тарифів на електроенергію НАЕК «Енергоатом». Попри це, 2002 року позначилася чітка тенденція до поліпшення розрахунків за електроенергію: протягом останніх чотирьох місяців минулого року надходження за відпущену електроенергію досягли майже 100%.
На найближчу перспективу визначено такі пріоритетні напрями функціонування нашої атомної станції, як підвищення ядерної безпеки, забезпечення високої якості ремонтів, експлуатації та модернізації діючих блоків, своєчасна виплата зарплати, розвиток соціальної сфери. Приміром, поліпшення розрахунків за електроенергію в другому півріччі 2002 року дозволило РАЕС здати в експлуатацію 4,7 тисячі квадратних метрів житла (або 111 квартир), що всемеро більше, ніж 2001 року. Окремо хочу сказати про будівництво 4-го блока РАЕС, готовність якого — 95%. Після підписання меморандуму між Україною та країнами великої «сімки» про те, що Захід надасть кредит на завершення робіт із будівництва блоків Хмельницької та Рівненської АЕС, минуло сім років. І весь цей час ведуться пустопорожні балачки про надання Світовим банком кредиту. Тому торік наш уряд ухвалив завершити будівництво власними силами. На цей момент існує два джерела фінансування введення в експлуатацію 4-го блока. Перший із них: у тарифі за електроенергію НАЕК «Енергоатом» є інвестиційна складова, за рахунок якої частково покриватиметься його добудова. Ще одне джерело — кошти держбюджету або кредити банків під гарантії держави. Тим паче що пуск 4-го блока РАЕС є елементом економічної стратегії України, адже через 10 років закінчується термін експлуатації двох блоків. На той час випрацюють свій ресурс і «мільйонники» інших АЕС нашої країни.
— На початку 90-х років минулого століття в прилеглих до РАЕС регіонах постійно говорили про те, що станція «бабахнула», що вона провалюється під землю, що відбуваються катастрофічні викиди радіоактивних елементів... Але розмови згодом вщухнули.
— Я впевнено й авторитетно можу заявити, що керівництво РАЕС дотримується політики якості у сфері ядерної безпеки. Стратегія безпеки РАЕС включає оптимізацію організаційної структури, створення автоматизованих інформаційних систем підтримки на всіх рівнях управління, надійність персоналу. Завдяки запровадженій тут системі якості, експлуатація ведеться на основі розроблених тут нормативних документів, що поєднали в собі місцевий досвід і світову ядерну культуру. Життєздатність такої системи вже давно на практиці доведено працівниками середньої ланки — цеховиками: на їхніх робочих місцях різко поменшало відмов у роботі устаткування з вини персоналу. Позитивне й пов’язування вимог системи якості з процесом підвищення кваліфікації співробітників. Важливим чинником впровадження системи якості є участь РАЕС у розробці симптомно-орієнтованих аварійних інструкцій спільно з колегами з АЕС Східної Європи, де працюють ідентичні блоки. Ця робота виконується в рамках Лісабонської ініціативи з ядерної безпеки за підтримки Інституту експлуатації атомних установок США.
— Час змін відкрив перед вами нове поле діяльності: інститут заступників директорів було запроваджено в переломний період — примусили реформи в економіці й нові фінансові відносини. Що довелося починати з нуля?
— Довелося формувати нову базу розрахунків і будувати економічний фундамент, на якому базується атомна енергетика. Україна стала самостійною ядерною державою, тож необхідно було по-новому розробляти свої тарифи, узаконювати їх механізми. Вище ви згадували про «гріхи незгоди», за які звільняли керівників АЕС, але я хочу сказати, що атомники — справді люди наполегливі й мають свою точку зору. Тому вже на початку 90-х було затверджено низку революційних рішень, зокрема про створення галузевих фондів, про те, що робити з радіоактивними відходами, як виводити АЕС з експлуатації, про фонд ядерного паливного циклу. Але наприкінці 90-х років хтось у колах високої влади вирішив, що такі фонди не потрібні. Тож практично всі ці потужні напрацювання було відкинуто. Проте минув час, і хтось знову опам’ятався: атомній енергетиці такі фонди вкрай необхідні. Нині вони в стадії реанімації. Наведу лише один приклад. Через 10 років два блоки станції треба виводити з експлуатації або продовжувати їхній ресурс, для чого потрібні великі гроші. За західними мірками, для виведення з експлуатації АЕС потрібно лише вдвічі менше коштів, ніж на її будівництво. Де взяти такі гроші? А так ми працюємо й помаленьку відкладаємо. Ці гроші — не мертвий капітал. Вони лежать у банку і примножуються відсотками, будучи часткою вартості електроенергії у складі тарифу на неї. Хочу відзначити, що, на жаль, у ціні на електроенергію нічого не закладено на ліквідацію наслідків аварій на АЕС.
У складі ціни на електроенергію є також податки. З цих грошей ми сплачуємо старі борги. Таким чином, на сьогодні ми вже на 20% зменшили заборгованість перед бюджетом минулих років, і ніхто сьогодні вже нам не закине, що ми одержуємо за електроенергію гроші й не сплачуємо податків.
Договір на реалізацію електроенергії, крім місцевих договорів на продаж тепла, зберігається в компанії. Кошти за спеціальною схемою розподіляються між АЕС, наші фахівці щомісяця захищають там кошторис видатків із доданим фінансовим планом витрат. Така сума в середньому становить близько 50 млн. грн. на місяць.
— РАЕС лежить найближче до Заходу, тож усі погляди спрямовано саме сюди. Крім того, тут діють два типи блоків, що вже саме по собі унікальне у східноєвропейському атомно-енергетичному просторі. Як ви працюєте в цьому плані з Європейським співтовариством?
— Якщо торкнутися історії міжнародних зв’язків РАЕС, то слід відзначити, що пріоритетним стало одержання максимальних вигод від усіх країн і фірм-консультантів, задіяних у проектах. Керівництво РАЕС поставило єдино правильні вимоги до проведення робіт — надання конкретних сум на виконання невеликих, але необхідних проектів. Багато робіт профінансовано Міністерством захисту довкілля Німеччини. Нині координатором зусиль міжнародного співтовариства з надання допомоги виступає французька «Електрисите де Франс». Вона ж є головним консультантом із програми ТАСІS.
РАЕС намагається підтримувати й ті зв’язки, з яких ми починали міжнародне співробітництво. Перспективне співробітництво з французькою АЕС «Гольфеш»: договір із нею підписано ще 1993 року — як додатковий для виконання проектів за ТАСІS. 1995 року співробітництво вийшло на новий рівень — обидві станції встановили контакти, незалежні від інших сторін. Практика переконала нас у доцільності саме такого підходу — він позитивно позначився на виконанні програм перепідготовки наших фахівців на тренажерах зарубіжних АЕС.
— Місцеві ЗМІ часто нагадують, що за станцією стежить невсипуще «око» МАГАТЕ. У чому полягає це «стеження»?
— За всіма переміщеннями атомного палива в транспортному коридорі третього енергоблока стежить спеціальна телевізійна апаратура, встановлена тут експертами МАГАТЕ. Таке «стеження» за західноукраїнським енергетичним комплексом узяте під гарантію міжнародного агентства з метою недопущення використання ядерних матеріалів для інших, крім виробництва електроенергії, цілей. У зв’язку з цим контролюється кількість і номенклатура палива, завантаженого в реактор, а також відпрацьованого; всі шляхи, які проходить ядерне паливо в технологічному ланцюжку, опломбовано. Один раз на квартал представники МАГАТЕ вилучають відеокасети і вивчають записи на них. Будь-які роботи, пов’язані з переміщенням ядерного палива по «мільйоннику», РАЕС погоджує з МАГАТЕ. Розпочаті роботи — перший етап постановки РАЕС під гарантію цієї впливової організації, яка є однією з ключових ланок у реалізації договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
— Володимире Миколайовичу, що, на ваш погляд, необхідно зробити вже сьогодні для підвищення ефективності роботи станції й усієї галузі загалом?
— Паралельно з тим, що виконується в Україні за програмами атомної галузі, на мій погляд, необхідно переглянути й удосконалити програму відбору, поповнення та підготовки енергетиків-атомників, і передусім у вузах України. Наявні сьогодні базові вузи, що готують нам зміну, цього завдання, м’яко кажучи, не виконують. Ми постійно відчуваємо потребу в підвищенні якості підготовки нашого поповнення, та й у збільшенні його кількості. Поповнення АЕС висококласними фахівцями — це наше майбутнє, це, коли хочете, і високий рівень безпеки. Лише за такої постановки питання зникне привид «ядерної валізки».
— У кожної людини в житті настає момент нового відліку часу...
— Було таке й у мене, як, до речі, й у всіх наших атомників. Незабутнім був пуск другої турбіни — він припав на 31 грудня. Існував такий порядок, що коли не вдавалося включити устаткування в поточному році, то ніхто не міг нікого вмовити оформити пуск заднім числом. Тому треба було запускати. Як то кажуть, 32 грудня, але запустити. І ось — ситуація: не працює система синхронізації. Весь день із нею промарудилися. З одинадцятої вечора люди почали розходитися по домівках — усе-таки Новий рік на порозі! За десять хвилин до дванадцятої навіть головний інженер станції безнадійно махнув рукою. Але о 23.58 схвильований рапорт електриків: «Машину включено в мережу!»