UA / RU
Підтримати ZN.ua

«Олов’яний щит» — візитна картка українського оборонно-промислового комплексу

Нинішній світовий ринок озброєнь і військової техніки фактично став власне ринком лише після закінчення «холодної війни» та, відповідно, припинення потоку майже безоплатних поставок зброї з колишнього СРСР...

Автор: Володимир Горбулін

Нинішній світовий ринок озброєнь і військової техніки фактично став власне ринком лише після закінчення «холодної війни» та, відповідно, припинення потоку майже безоплатних поставок зброї з колишнього СРСР. На ньому, з одного боку, у боротьбі за збройові замовлення домінує невелика кількість країн-експортерів: на першу п’ятірку найбільших продавців основних видів звичайних озброєнь припадає понад 80% вартості усіх поставок. З іншого — виробники озброєнь і військової техніки, які прагнуть стати експортерами такої продукції, змушені боротися за «прихильність» також невеликої кількості країн-імпортерів: на першу десятку найбільших покупців основних видів звичайних озброєнь припадає більше половини від загального обсягу всіх збройових замовлень.

Наприклад, найбільшим імпортером американської зброї в останні роки незмінно є Тайвань, а понад дві третини поставок російської припадає на Індію та Китай. Серед основних покупців французької зброї — ОАЕ й Саудівська Аравія, а німецької — Туреччина.

Для декого з основних імпортерів озброєння нерідко є лише проміжним товаром (що йде «як доважок») при фактичній купівлі політичних гарантій власної воєнної безпеки. У таких випадках ультрасучасне озброєння інколи закуповують країни-імпортери у неймовірних, відносно чисельності населення та збройних сил, кількостях, чим фактично спонсоруються відповідні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи у технологічно розвинених і політично впливових країнах-експортерах.

Тим же країнам, чия політична вага не дає змоги розраховувати на таку конвертацію політичного впливу в експортні замовлення (а Україна, будемо відверті, належить до їхнього кола), залишається лише «грати» на цьому ринку, висловлюючись футбольною термінологією, «у м’яч, а не у гравця», тобто покладаючись винятково на кращі тактико-технічні характеристики тих зразків озброєння, які пропонуються на експорт, а також на краще співвідношення ефективність/вартість порівняно з іноземними аналогами.

Враховуючи викладене, а також те, що більша частина національного збройового експорту забезпечувалася останніми роками за рахунок нових зразків спецпродукції, що їх виробляють підприємства вітчизняного оборонно-промислового комплексу (ОПК), шосте місце України у топ-списку світових експортерів озброєння та військової техніки виглядає особливо вражаючим і знаковим.

Інтелектуальний внесок України за часів СРСР був набагато вагомішим. Українські НДІ патентували не менше 40% радянських винаходів, на території України розробляли 17 із 21 критичної технології Радянського Союзу. І те, що за обсягами експорту озброєнь сьогодні Україну обігнали лише члени «великої вісімки» — США, Росія, Франція, Німеччина та Великобританія, — свідчить про високий інтелектуальний потенціал українських учених, конструкторів та інженерів.

Вітчизняний оборонно-промисловий комплекс, що опинився з перших років незалежності України в умовах практично повної відсутності внутрішнього ринку для своєї основної продукції, був змушений боротися за виживання. Пошук зовнішніх замовників для завантаження своїх потужностей став, по суті, єдиним і змусив українських зброярів пізнавати усі «принади» глобальної конкуренції та вимоги світового ринку. Досвід підприємств, які змогли не лише зберегти свої наукові школи та технологічні потужності, а й утвердитися на світовому ринку, підтвердив безальтернативність інноваційного шляху розвитку, а також необхідність кардинальних змін у підходах до бізнес-процесів у технологічній сфері та до комерціалізації використання науково-технічних досягнень.

При цьому слід зазначити, що інноваційний розвиток країни не може здійснюватися у широкому спектрі, а повинен бути сфокусований лише на кількох пріоритетних напрямках, що історично склалися. Бо статистика процесів комерціалізації наукових ідей вельми безжалісна: щоб сформулювати два технічно здійсненних рішення, необхідно в середньому не менше 11 нових наукових ідей, із 49 технічно здійсненних рішень до стадії реєстрації відповідного патенту доходить в середньому лише чотири, у виробництво впроваджується лише один із восьми запатентованих винаходів, а очікуваний комерційний результат після виведення на ринок досягається в середньому лише для одного з п’яти впроваджених у виробництво винаходів.

Військова радіоелектроніка — полюс зростання українського ОПК

Одним із своєрідних полюсів зростання українського ОПК став сектор військової радіоелектроніки. Про це свідчить успішність на світовому ринку озброєнь такої української продукції, як, наприклад, станції радіотехнічної розвідки «Кольчуга» та різні модифікації рухомої всевисотної трикоординатної радіолокаційної станції 36Д6, названої натовцями «Олов’яний щит». Якщо новизну використаних у «Кольчузі» технічних рішень захищено вісьмома патентами України, то в РЛС 35Д6 (36Д6) таких патентів двадцять.

Загалом же українська військова радіоелектроніка є одним із найбільш перспективних і сприйнятливих для інновацій «кластерів» (згідно з термінологією Майкла Портера — творця теорії міжнародної конкурентоспроможності націй) вітчизняної економіки. Це пояснюється тим, що, по-перше, Україна входить до десятки країн світу, які займаються розробками та виробництвом радіолокаційної техніки: збереглися необхідні для такої діяльності наукові школи; є національні виробники відповідної елементної бази й комплектуючих. Усе це дає змогу виробляти радіолокаційну техніку за більш або менш замкнутим циклом. Зрештою, капіталомісткість радіолокаційної техніки не така вже й велика, аби стати нездоланною перешкодою для розширеного виробництва такої техніки у нашій країні.

По-друге, світовий ринок радіолокаційних станцій є досить містким: за прогнозними оцінками, його сумарний обсяг у найближче десятиріччя становитиме майже 18,4 млрд. дол. І хоча, як вважають експерти, приблизно три п’ятих з цієї суми отримає перша п’ятірка світових виробників РЛС («Рейтеон», «Нортроп Грумман», «Талес», «БАВ системз», «Ерікссон»), однак і той «шматок пирога», що залишається, виглядає достатньо великим.

По-третє, оскільки РЛС є одним із засобів добування інформації, а роль останньої як на рівні окремого локального бойового епізоду, так і на рівні забезпечення обороноздатності держав, у майбутньому безумовно зростатиме, то і динаміка світового ринку РЛС буде позитивною у досить тривалій перспективі. Про виняткову важливість РЛС в оборонних бойових порядках красномовно свідчить, зокрема, той факт, що відповідно до бойових статутів ВПС США екіпаж ударного літака, який виявив функціонуючу РЛС, зобов’язаний знищити її своїм озброєнням навіть за рахунок невиконання основного завдання на виліт.

Розробка та виробництво РЛС ще з часів Союзу є сферою спеціалізації українських зброярів, які змогли і в нелегкі для ОПК роки зберегти й примножити створені раніше наукові та виробничі наробки. Тому Україна має всі підстави розраховувати не тільки на утримання вже завойованих ринкових позицій, а й на їхнє розширення. Важливим фактором чого, у свою чергу, повинно стати узагальнення та розповсюдження на суміжні й підтримуючі галузі (знову ж таки згідно з термінологією Майкла Портера) накопиченого у цьому полюсі зростання позитивного досвіду.

Запорізька «Іскра» впевнено дивиться у майбутнє

Провідним українським виробником радіолокаційних станцій є Науково-виробничий комплекс «Іскра» в Запоріжжі, утворений у 2003 році шляхом об’єднання електромашинобудівного заводу «Іскра» та конструкторського бюро «Іскра». З’єднавши в одне ціле колись розділені наукові й виробничі потужності зі створення радіолокаційної техніки, ця інтегрована структура стала лише логічним організаційним оформленням того рівня взаємної залежності та взаємної доповнюваності, який завжди існував де-факто. У Запоріжжі за майже 40 років вироблено близько семи тисяч радіолокаційних станцій власної розробки, що використовуються нині у більш як 50 країнах усіх континентів (окрім Антарктиди й Австралії). Це переконливо свідчить про величезний досвід, накопичений у цій сфері українськими радіолокаційниками.

Поява нової РЛС 35Д6 та відповідної базової експортної версії — РЛС 36Д6 стала результатом вдосконалення запорізькими фахівцями РЛС 19Ж6, яка також була розроблена й серійно виготовлялася у Запоріжжі, увібравши у себе близько 50 оригінальних винаходів. Здійснювана у непростих умовах незалежної України подальша модернізація РЛС 36Д6 привела до створення цілого сімейства різних модифікацій цієї РЛС, що мають єдине позначення 36Д6М та стійкий попит іноземних покупців.

Успіх концептуальної побудови, конструкторської реалізації та технологічного втілення РЛС 36Д6 зробив її своєрідним «локомотивом» розробки на «Іскрі» суто цивільної наукоємної та високотехнологічної продукції. На базі РЛС 36Д6 був створений аеродромний радіолокаційний комплекс «Дніпро-А» для систем управління повітряним рухом цивільної авіації. Завершується створення для цивільних аеропортів радіолокаційного комплексу нового покоління «Дніпро-К».

Гордістю запорізьких радіолокаційників є також радіолокаційний комплекс розвідки позицій стріляючих засобів та контролю стрільби 1Л-220У, відомий як «Зоопарк-2». Достойним конкурентом іноземній техніці у своєму класі може також стати нова трикоординатна РЛС кругового огляду сантиметрового діапазону з фазованою антенною решіткою, яка розробляється у Запоріжжі і призначена для використання у складі військ ППО та ВПС як інформаційної ланки.

Фінансова основа інноваційної активності

Фінансовим джерелом такої масштабної інноваційної діяльності запорізького НВК «Іскра» є успішний збут на зовнішньому ринку різних модифікацій РЛС 36Д6, яких тільки за останні роки було вироблено та реалізовано близько тридцяти. Своєрідним проривом став перший експортний контракт, успішно виконавши який, запорізьке підприємство змогло не лише погасити борги, накопичені у важкий період перших років незалежності України, а й інвестувати відповідні науково-технічні дослідження, спрямовані на масштабне принципове вдосконалення цього виробу, яке ще більше розширило його ринок. Нині ж на нові перспективні розробки НВК «Іскра» витрачає не менше 10% від обсягів реалізації виробленої продукції. Доволі містким та перспективним є також ринок модернізації до рівня 36Д6М широко розповсюджених по усьому світу запорізьких РЛС 19Ж6.

Бажаючих стати власниками сучасного «Олов’яного щита» приваблюють насамперед тактико-технічні характеристики цієї вже добре відомої у світі української РЛС, що набагато перевершили відповідні параметри базової експортної версії.

Видача інформації, добутої цією РЛС, здійснюється дротовими, супутниковими і радіоканалами, що дає змогу розташовувати виносне робоче місце оператора РЛС (таких виносних робочих місць може бути кілька) на віддаленні, у сотнях кілометрів від самої РЛС. І таку можливість уже було успішно використано в одній із африканських країн, де українська РЛС розміщувалася поблизу кордону країни, а інформація від неї у реальному масштабі часу надходила через супутник безпосередньо в комп’ютер головнокомандувача у його столичному кабінеті.

Висока мобільність української РЛС забезпечується розміщенням її основної апаратури в одній транспортній одиниці, чого немає у жодного з іноземних аналогів, а відносно низька її вартість — вимірюванням висоти цілей шляхом багатопроменевого огляду простору по куту місця, тобто без використання для цього керованої фазованої антенної решітки, яка має велику вартість. Аналіз сучасних вимог, що висуваються потенційними покупцями РЛС такого класу під час проведення ними тендерів, а також тактико-технічних і цінових показників найкращих світових аналогів свідчить про те, що у найближчому майбутньому українська РЛС 36Д6М буде цілком конкурентоспроможною на світовому ринку.

Модернізації станції проводилися на основі досвіду її бойового застосування

Історію «Олов’яного щита» можна поділити на два етапи: створення запорізькими радіолокаційниками РЛС 35Д6 (36Д6) та створення в 1997—2004 роках цілого сімейства різних модифікацій РЛС 36Д6 із значно кращими від модифікації до модифікації тактико-технічними характеристиками. Причому кожну наступну модифікацію спеціалісти запорізької «Іскри» створювали, по-перше, на базі накопиченого ними на той час науково-технічного й технологічного досвіду, по-друге, з урахуванням конкретних вимог та побажань іноземних замовників і, по-третє, виходячи з наявності необхідних фінансових ресурсів, основним джерелом яких був експорт цих РЛС.

При цьому перевірка й підтвердження ефективності удосконалень, зроблених під час поетапного поліпшення «Олов’яного щита», а також визначення потреб у подальшій його модернізації здійснювались, як правило, на основі реального досвіду безпосереднього бойового застосування удосконалених РЛС іноземними покупцями. Й результати такої роботи виявилися вражаючими і показовими. Якщо, наприклад, у РЛС 36Д6 дальність виявлення цілей порівняно з її попередницею — РЛС 19Ж6 — було збільшено лише на 20% (зі 150 до 180 км), то у нинішньої модифікації 36Д6М, створеної у нелегких умовах незалежної України коштом іноземних замовників, цей показник порівняно з базовим варіантом було збільшено удвічі (зі 180 до 360 км).

Для створення рухомих трикоординатних РЛС виявлення, розпізнавання та супроводження широкого класу повітряних цілей (літаки стратегічної й тактичної авіації, стратегічні й авіаційні крилаті ракети, дистанційно пілотовані літальні апарати) при їх бойовому застосуванні у широкому діапазоні висот в умовах інтенсивного комбінованого впливу активних і пасивних перешкод запорізькі вчені, конструктори та інженери вирішили цілий комплекс наукових і технічних завдань. Причому чимало з цих завдань було вирішено вперше у вітчизняній та світовій практиці.

Очевидний успіх останніх модифікацій «Олов’яного щита» на ринках далекого зарубіжжя привернув до них пильну увагу російських і українських генералів. Після всебічних випробувань, які були проведені у 2001 році під Санкт-Петербургом і в 2002 році на горі Ай-Петрі і мали позитивні результати, розпочався, нарешті, повільний процес модернізації українських РЛС 35Д6 до рівня 36Д6М. І хоча нині на НВК «Іскра» щороку модернізують лише кілька українських РЛС, внесок запорізьких вчених, конструкторів та інженерів у зміцнення національної обороноздатності очевидний. По суті, за рахунок зовнішніх замовлень на дедалі більше вдосконалюваний їхніми зусиллями «Олов’яний щит», в умовах практично повної відсутності державного фінансування, вони зуміли запропонувати для потреб національної оборони сучасну радіолокаційну станцію, що не поступається найкращим зарубіжним аналогам.

Рухома всевисотна трикоординатна радіолокаційна станція 36Д6М є незмінним учасником українських експозицій на міжнародних виставках озброєння та військової техніки. Будучи затребуваною на світовому ринку, про що свідчать приблизно 120 млн. дол., отриманих Україною від її реалізації, вона вже давно стала візитною карткою сучасного українського оборонно-промислового комплексу. Серійне виробництво у незалежній Україні наукоємного й високотехнологічного зразка озброєнь, який набагато перевершив за своїми тактико-технічними характеристиками створений у Радянському Союзі базовий варіант, стало переконливим свідченням не лише збереження потужного потенціалу українського ОПК, а й успішної реалізації цього потенціалу з урахуванням вимог сучасного ринку озброєнь.