Проблема збирання брухту кольорових металів давно стала загальнонаціональною. Майже по всій Україні курочать буквально все, що, як то кажуть, блищить і що можна дістати, починаючи від ліфтів і закінчуючи лініями електропередач. При цьому щодня люди, які збирають брухт, гинуть, причому як самі «старателі», так і жертви наслідків їхньої діяльності.
Однак проблема регулювання приймання і здавання брухту кольорових металів заступила собою іншу: а куди далі йде прийнята сировина?
Теоретично відповідь очевидна — на переробку, причому на вітчизняних підприємствах. Адже з травня 1999 року в країні у законодавчому порядку заборонено експорт брухту кольорових металів (із прийняттям Закону «Про брухт...»).
Однак практично все відбувається з точністю до навпаки. Закон це закон, а якщо захотіти, то завжди можна викрутитися. Тим більше, що йдеться про величезні гроші.
Вже невдовзі до згаданого закону, що обмежував, по суті, коло бізнесменів від кольорового брухту, стали лобіювати маленькі поправки. І згодом, о диво, знову з’являється можливість експортувати кольоровий брухт — дозволи видають у МЗЕЗТорзі України, квоту підтверджує Міністерство промислової політики. Відразу запрацювали і давальницькі схеми: вивезення кольорового брухту за кордон як давальницької сировини, переробка його за кордоном, продаж там-таки за максимально високою ціною і повернення грошей в Україну з мінімальним прибутком. При цьому левова частка прибутку залишається за кордоном, там само створюються і робочі місця в переробній галузі.
До речі, про переробку. Після прийняття вищевказаного закону в Україні стали виникати підприємства, які переробляють кольоровий брухт. Причому це вигідно і підприємствам, і державі. Крім того, весь цикл — від приймання брухту кольорових металів до його переробки — проходить на території України. Відтак зростає відповідальність і контрольованість бізнесу так званих заземлених ломовиків: адже, на відміну від фірми-одноденки, вони нікуди не подінуться. Отже, таке підприємство не стане приймати на переробку могильні загорожі і частини пам’ятників. До того ж — робочі місця створюються, зарплата виплачується вже на території України, і держава отримує з цього належні податки. У сумі все це збільшує надходження до бюджету країни і, в результаті, купівельну спроможність населення.
Такі підприємства в будь-якому регіоні перебувають під пильною увагою загальнодержавних і місцевих податкових органів. Адже за рахунок надходжень податків, які вони сплачують, державний і місцеві бюджети наповнюються живими грошима. До того ж, починає працювати весь цикл виробництва: залучаються транспортні компанії (які забезпечують автомобільні, залізничні і морські перевезення) та експортні, а також екологічні й санітарні служби.
Отримуючи прибуток, підприємства — переробники брухту кольорових металів можуть вкладати гроші в модернізацію виробництва для отримання якісніших сплавів, а за наявності свого виробника, приміром високоякісного вторинного алюмінію, буде розвиватися і промисловість, пов’язана з виробництвом виробів із нього. Це викликає, крім усього іншого, і пінесення науково-технічного потенціалу, який перебував до цього в повному занепаді.
Проте все це відбувається тільки за умови, що розвивається внутрішньовітчизняна переробна галузь. При роботі ж схем вивезення «сирого» брухту кольорових металів внутрішнє виробництво опиняється в явно програшній ситуації. Мало того, що ціни на кольоровий брухт за кордоном вищі за внутрішні, ще ж і держава забезпечує повернення ПДВ експортерам. Іншими словами, створилася ситуація, коли експорт кольорового брухту, з одного боку, заборонений, а з другого... стимулюється.
Така цінова підтримка дозволяє перекупникам піднімати ціни на приймання брухту кольорових металів, що завдає додаткового удару по економіці українських переробних підприємств. Адже ціна на їхню кінцеву продукцію залишається майже незмінною, а собівартість, через ціни на сировину, які штучно підвищуються (за рахунок держави), різко зростає. Це, практично, позбавляє рентабельності виробника, дозволяє безгосподарно використовувати ліквідні сировинні ресурси країни. Підприємства не отримують прибутків, країна — податків, люди — робочих місць і зарплати.
Рентабельні для України підприємства, які нещодавно почали функціонувати, повіривши в новий закон, згортають свою діяльність: переробка кольорового брухту припиняється, виробництво не розвивається, зазнають утрат транспортники, зменшуються доходи держави від податків. Фактично, на внутрішньому ринку створюється ситуація, коли єдиною схемою роботи стає не переробка, а просто збирання кольорового металу і наступний його експорт. На контроль за прийнятою сировиною не варто і сподіватися, навіть якщо якусь із фірм-перекупників і закриють. Зареєструвати нову неважко. Все це відбувається на очах провідних міністерств України, які повинні піклуватися про сприятливу атмосферу для інвестиційної діяльності в промисловість держави.
Цікаво, чи знайдуться бажаючі вкладати інвестиції в українську економіку за умов, коли навіть державні зобов’язання, підтверджені законом, не виконуються? Та й ліфтів шкода — адже розкурочать їх повністю. Чи наші чиновники покладаються на те, що їхні під’їзди під охороною?
Така цінова підтримка дозволяє перекупникам піднімати ціни на приймання брухту кольорових металів, що завдає додаткового удару по економіці українських переробних підприємств. Адже ціна на їхню кінцеву продукцію залишається майже незмінною, а собівартість, через ціни на сировину, які штучно підвищуються (за рахунок держави), різко зростає. Це, практично, позбавляє рентабельності виробника, дозволяє безгосподарно використовувати ліквідні сировинні ресурси країни. Підприємства не отримують прибутків, країна — податків, люди — робочих місць і зарплати.
Рентабельні для України підприємства, які нещодавно почали функціонувати, повіривши в новий закон, згортають свою діяльність: переробка кольорового брухту припиняється, виробництво не розвивається, зазнають утрат транспортники, зменшуються доходи держави від податків. Фактично, на внутрішньому ринку створюється ситуація, коли єдиною схемою роботи стає не переробка, а просто збирання кольорового металу і наступний його експорт. На контроль за прийнятою сировиною не варто і сподіватися, навіть якщо якусь із фірм-перекупників і закриють. Зареєструвати нову неважко. Все це відбувається на очах провідних міністерств України, які повинні піклуватися про сприятливу атмосферу для інвестиційної діяльності в промисловість держави.
Цікаво, чи знайдуться бажаючі вкладати інвестиції в українську економіку за умов, коли навіть державні зобов’язання, підтверджені законом, не виконуються? Та й ліфтів шкода — адже розкурочать їх повністю. Чи наші чиновники покладаються на те, що їхні під’їзди під охороною?