В історії розвитку нашої країни вже бували ситуації, коли в якійсь сфері життя вибирався найважливіший процес (від кінематографу та електрифікації до економної економіки) для існування суспільства, без якого вже не обійтися. Слоганом колегії Мінпаливенерго, що проходила наприкінці травня в Києві, стало гасло «Вугілля — головний енергоносій в Україні», яке можна було бачити над президією. У контексті біографії нового керівника Мінпаливенерго та ідеї створення НАК «Вугільна компанія України» очікувати на щось інше не випадало.
Минуло трохи більше місяця від часу призначення главою Мінпаливенерго Сергія Тулуба, а галузь уже починає набирати обертів корпоративного об’єднання підприємств енергетики. Правда, поки що традиційно бюрократично-холостих, але потужність системи і обсяги задуманого вражають. Втім, тенденція цілком закономірна, якщо врахувати, що одним із перших завдань, отриманих від прем’єра С.Тулубом по призначенні керівником енергетичного відомства, стало створення державної структури «Вугільна компанія України».
За формальними ознаками
Проблеми створення вугільного НАКу та його енергетичного побратима дуже схожі. Правда, поки що не було заяв про саботування процесу, швидше, навпаки. На недавній колегії Мінпаливенерго НАК «ВКУ» присвятили окремий рядок у порядку денному. Проте, за формальними ознаками, створення компанії явно перебуває під великим запитанням.
Не встигло висохнути чорнило на указі про призначення Сергія Борисовича, а він уже заявив, що для успішного функціонування НАК «Енергетична компанія України» й аналогічної компанії, що буде створена у вугільній галузі, необхідно запровадити мораторій на стягнення боргів за енергоносії, а потім розробити і законодавчо закріпити механізм їх погашення. Верховна Рада, яка, до речі, досить неоднозначно сприйняла призначення пана Тулуба, відреагувала у властивій їй манері. Ні законопроект «Про впровадження мораторію на примусове стягування та арешт коштів підприємств паливно-енергетичного комплексу (ПЕК)», ні законопроект «Про погашення заборгованості за енергоносії» не були ухвалені. Останнім, до речі, передбачалося зменшити заборгованість суб’єктів електроенергетичного ринку: кредиторську — із 13,39 млрд. грн. станом на 1 січня 2003 року — до 5,69 млрд. грн., дебіторську — із 16,18 млрд. грн. до 5,64 млрд. Решта заборгованості мала погашатися на загальних підставах.
Щоправда, слід віддати належне міністрові палива і енергетики, який, не втративши самовладання, заявив, що з фракціями парламенту триватиме робота й необхідне рішення буде прийняте. Аналогічної позиції дотримується і ПЕКівський віце-прем’єр Андрій Клюєв, який пояснив відмову Ради дозволити списання, взаємозаліки, реструктуризацію, часткову оплату та рефінансування боргів енергокомпаній недостатньою поінформованістю багатьох депутатів про суть цих законопроектів.
У принципі, народних обранців цілком можна зрозуміти. Створення напередодні виборчої кампанії таких могутніх державно-централізованих структур, які, що найголовніше, управляють потужними фінансовими потоками, безумовно, є предметом політичного торгу. Тим паче що у випадку зі створенням «ВКУ», де формально велика частина підприємств перебуває в державній власності, зіпсувати настрій «донецьким», які контролюють ряд підприємств у вугільній галузі, — мила річ.
Зокрема, на сьогодні лише дві зі 180 українських шахт — «Комсомолець Донбасу» і «Червоноармійська Західна №1» — перебувають у приватній власності. Власниками двох приватизованих шахт є, відповідно, донецькі бізнес-групи АРС та «Енерго». Водночас, за оцінками експертів, ряд регіональних структур Донбасу контролюють значну частину найприбутковіших підприємств галузі. Так, «Індустріальний союз Донбасу» через афілійовану структуру «Донецький індустріальний союз» здійснює контроль над шахтою «Краснолиманська», трьома шахтами ДХК «Макіїввугілля», двома — ДХК «Красноармійськвугілля» і шахтою «Комуніст» («Октябрьвугілля»). Контроль належить і групі Р.Ахметова, у складі якої Авдіївський коксохімічний завод, Запоріжкокс і Маркохім, а також великий гравець ринку — АРС, що є інвестором ряду вугільних підприємств і контролює держхолдинги «Краснодонвугілля», «Добропільвугілля» і частково холдинги «Макіїввугілля», «Красноармійсьвугілля» та «Октябрьвугілля».
У такий спосіб на номінально державних підприємствах галузі вже закріпилися інтереси приватного капіталу. Напевно, досвід створення НАК «ЕКУ» дається взнаки, а тому процес створення вугільного аналога гальмується ще до його втілення в реальні укази й постанови. Хоча в резолюційній частині проекту рішення колегії Мінпалива зі створення НАК «ВКУ» сказано, що департамент вугільної промисловості до 1 червня має лише визначитися зі списком потенційних учасників корпорації, а департамент стратегічної політики і перспективного розвитку ПЕК — визначитися до 10 червня зі структурою майбутньої держкомпанії. А реорганізацію вугільних підприємств для створення ВАТ, чиї пакети будуть передані в НАК, відстрочено до червня 2005 року.
Втім, крім бізнес-інтересів, на шляху створення вугільного монополіста існує і ряд об’єктивних проблем, які, у разі появи вугільного енергохолдингу (як, утім, і електроенергетичного), стануть головним болем лише уряду.
Реальні проблеми
Передусім ідеться про фінансовий стан підприємств, що їх планується об’єднати у вугільну НАК. Відповідно до даних Мінпаливенерго, за перший квартал поточного року підприємства вугільної галузі збільшили видобуток вугілля до 27,6 млн. тонн, що становить 104,7% стосовно аналогічного періоду минулого року. Збільшення обсягів вугільної товарної продукції зросло до 19,2 млн. тонн, або на 2,3%, порівняно з аналогічним періодом 2003 року (діаграма 1). Проте галузь залишається збитковою, оскільки навіть збільшення відпускної ціни на тлі зростання обсягів виробництва не дає можливості галузі відмовитися від державних дотацій. За перший квартал поточного року збитки від виробництва товарної продукції становили 202,7 млн. грн. (що, правда, на 171,6 млн. грн. Менше, порівняно з аналогічним періодом минулого року). Та й, правду кажучи, сьогоднішнє зростання — це лише вихід із учорашньої кризи, оскільки, за даними самого Мінпаливенерго, торік Україна скоротила видобуток вугілля до 79,255 млн. тонн, порівняно з 81,85 млн. тонн 2002-го.
Понад те, ряд керівників вугільних підприємств не змогли чітко відповісти на запитання міністра про фінансовий баланс очолюваного ними підприємства. Директори вугільних холдингів, що виступали на колегії Мінпалива, більше скидалися на школярів, які ніяк не могли зрозуміти, як ще можна збільшити доходи підприємства без збільшення обсягів виробництва чи ціни реалізації товарної продукції. Не виключено, що зведення фінансового балансу кожного з підприємств майбутньої вугільної корпорації може стати її основною проблемою. Правда, Сергій Тулуб запевнив, що він персонально кожному керівникові роз’яснюватиме можливі схеми фінансової оптимізації діяльності. Однак у такому разі, не виключено, міністрові попросту забракне часу на створення самої НАК.
Другим каменем спотикання може стати ціна вугілля, як енергетичного, так і коксівного. За даними Мінпаливенерго на кінець квітня, ціна енергетичного вугілля на Оптовому ринку України (ОРЕВ) не підвищуватиметься до кінця року і становитиме 152,1 грн. за тонну (без урахування транспортування і ПДВ). Однак у проекті рішення колегії міністерства зазначено, що за перший квартал середня ціна без ПДВ становила 156,9 грн. за тонну товарної продукції. При цьому Мінпаливенерго проводить цілеспрямовану політику на збільшення запасів енергетичного вугілля на складах ТЕС.
Тут, власне кажучи, криється один із перших конфліктних моментів між ще не створеними електроенергетичним і вугільним НАКами. При збільшенні запасів вугілля заморожуються кошти енергогенеруючих підприємств. По суті, складається парадоксальна ситуація, коли видобуток вугілля зростає, але потенційні споживачі не зацікавлені його купувати.
Досить цікава у цьому контексті й подальша доля двох державних компаній, що вже функціонують на ринку вугілля: ДП «Вугілля України» і «Оптовий ринок енергетичного вугілля». Сергій Тулуб наразі утримується від коментарів, але, знову ж таки, не можна не провести паралелей з аналогічною структурою у нафтогазовій галузі. У разі виникнення монополіста на ринку потреба в таких компаніях просто відпаде або вони трансформуватимуться в дочірні структури (на кшталт ДК «Газ України» у складі НАК «Нафтогаз»). Проте в такій ситуації вже не можна бути застрахованим від того, що одного чудового дня НАК «ВКУ» не вирішить підвищити свою рентабельність за рахунок збільшення ціни на вугілля для промислових споживачів.
Під великим запитанням залишається і можливість державного вугільного холдингу, як свідчить досвід того ж таки «Нафтогазу України», залучати позикові кошти для відновлення основних фондів і на розвиток виробництва. Про приватизацію, зрозуміла річ, уже не йтиметься. На жаль, на відміну від ще недавньої історії, держава навряд чи знайде кошти для утримання галузі на плаву, попри те, що її функціонування оголошене найголовнішим в історії усього вітчизняного ПЕК.