Напередодні та під час виборчого процесу в Україні уповноважені особи Росії зробили певні кроки, що засвідчили їхню послідовність щодо повернення України в російську орбіту. У короткостроковій перспективі Росію в її енергетичній політиці задовольнить будь-хто з українських кандидатів у президенти — і Ющенко, і Янукович, оскільки обидва виступають за поглиблення економічних відносин, зокрема в енергетиці. Проте реалізовувати своє стратегічне завдання — будувати регіональну енергетичну мережу — Росії буде значно легше з Віктором Януковичем. Тому що не ставитиме зайвих запитань.
Розширити і поглибити
Намагаючись відновити позиції, втрачені після розпаду Союзу, у міжнародній політиці Росія вдалася до власних енергетичних потуг. Сьогодні російські дипломати викладають нафтові та газові родовища на стіл переговорів у будь-яких країнах, у тому числі в Україні. «Глобальний характер енергетичних проблем і дедалі більша їх політизація, а також впливове становище ПЕК Росії в системі світової енергетики висунули енергетичний фактор у число базових елементів російської дипломатії», — так записано в Російській енергетичній стратегії від 23 серпня 2003 року. І цим вона активно користується.
Укріпити роль Росії на міжнародній арені покликана ще одна деталь, зазначена в стратегії, — «формування єдиної енергетичної та енерготранзитної інфраструктури в прикордонних регіонах Європи та Азії». Саме цим активно займається російське керівництво. Створення спільно з Україною газового консорціуму, торгівля з Білоруссю за приватизацію енергетичних компаній та розширення свого впливу на Китай — не що інше, як будівництво Росією нової регіональної енергосистеми, яка б стала новим центром сили, альтернативним ОПЕК чи США.
Обравши як базовий напрямок для посилення своїх позицій саме зовнішній вектор, Росія вже сьогодні активно працює по всьому регіону. Завдання номер один для неї — стати серйозним конкурентом головних «енергетиків» світу і максимально розширити коло споживачів російських енергоносіїв. Для цього російське керівництво фокусується на двох процесах в енергополітиці: з одного боку, на поширенні контролю над мережею нафтопроводів і газопроводів навколишніх країн, з іншого — мобілізації зусиль для максимального видобутку нафти та газу.
З реалізацією першого завдання у Росії проблем поки що немає. Західний вектор експорту нафти мало не сам іде в руки росіянам. Нещодавно під тиском здали свої позиції білоруси, підписавши угоду про передачу права власності підприємства «Запад-Транснефтепродукт». Тривають переговори з болгарськими компаніями щодо будівництва нафтопроводу, який має значно диверсифікувати шляхи постачання російської нафти. Йдеться про проект Бургас—Александрополіс (вартість 700 млн. дол.), заради якого Росія готова в переговорах з болгарами піти на великі поступки. Крім того, РАТ «ЄЕС Росії» поклало око на болгарські ТЕЦ.
Зрештою, виграли росіяни битву і за нафтопровід Одеса—Броди і тепер мають право (правда, не спроможність) качати свою нафту до Чорного моря з виходом на Середземне. А щодо спільного газотранспортного консорціуму, то голова НАКу Юрій Бойко доволі оптимістично пояснював російським журналістам: «Всі закладені принципи будуть обов’язково виконані». Тож на західну інфраструктуру Росія наступає повільно, але впевнено.
Східний вектор теж малює росіянам оптимістичне майбутнє. Китай продовжує вимагати більше і більше об’ємів нафти. Росія пообіцяла до 2006 року збільшити поставки до 15 млн. тонн, однак китайське керівництво наполягає на щорічному постачанні 20—30 млн. тонн. Ця співпраця от-от переросте у формування ще однієї регіональної структури на кшталт ЄЕП чи ЄврАзЕС. Принаймні Китай уже не раз виступав за прискорення процесу створення єдиного економічного та митного простору, і останнє слово поки що залишається саме за Росією. Якщо політика Росії буде і надалі успішною на всіх напрямах, наша сусідка має непогані шанси незабаром отримати інфраструктуру, набагато потужнішу, ніж та, якою колись володів СРСР.
Щодо внутрішніх перетворень, то РФ гармонізує діяльність структур відповідно до поставлених цілей. Оскільки контролювати легше одного, а не кількох гравців на ринку, тому триває повільна, але впевнена передача «Газпрому» всіх нафтових і газових повноважень. Приєднавши до себе «Роснефть», газовий монополіст не просто впливатиме на правила енергетичного ринку — він формуватиме їх. Водночас із монополізацією позицій відбувається і монополізація власника: російська адміністрація замахнулася на контрольний пакет «Газпрому». Лише після отримання в розпорядження понад 50% ринку буде обіцяна лібералізація ринку акцій концерну, зокрема знято обмеження на торгівлю ними та дано дозвіл на купівлю їх іноземцями.
За збереження своїх сильних позицій Росія готова триматися зубами. Тому і вкладає все у розробку нафтових і газових родовищ — адже кошти від експорту енергетичних ресурсів є головною складовою російського бюджету. Завдяки стрибкам цін на нафту за останні півроку росіяни отримали до федерального бюджету-2004 після чергового перегляду і врахування світових цін 3 трлн. 274 млрд. рублів, що на 531 млрд. перевищує заплановане. Щоправда, одночасно зі зростанням доходів збільшились і видатки (до 2 трлн. 521 млрд. рублів). Під загрозою опинились і внутрішні ціни на нафтопродукти (які збільшилися на 25%, а в деяких регіонах — навіть на 40%), прогнозована інфляція (уряд може вийти далеко за межі поставлених 10%), ціни (зростання яких за десять місяців становило 8,8%). Відчуваючи залежність від зовнішнього ринку, росіяни з іще більшим ентузіазмом почали шукати шляхи виходу на світову арену вже в новому амплуа — з розвиненою мережею трубопроводів та ефективною схемою поставок нафти всім головним гравцям.
Система без змін
Сьогодні ніщо не заважає Росії реалізовувати свою політику єдиної енергетичної мережі на українських теренах. Ідеологічне обґрунтування для населення здійснюється через російську пресу та телебачення («Аргументы и факты», «Комсомольская правда», ОРТ та кабельне ТБ), а також громадські організації. Наприклад, досить чітко можна було простежити політичну складову в діяльності «Русского клуба» в Україні напередодні виборів. Не виключено, що в його арсеналі, крім політичних тем, є й економічні, в тому числі енергетична тематика.
В Україні росіяни мають неслабке лобі, здатне проштовхувати найсміливіші ідеї. Це лобі може впливати на прийняття рішень навіть на досить серйозному — стратегічному — рівні. Варто згадати приклад із нафтопроводом Одеса—Броди.
Вплив російської політики вже приніс не лише локальні зміни в енергетиці. Як і в Росії, в Україні сьогодні посилюється державний контроль над енергетикою — зростає роль великих енергокомпаній, продовжується монополізація енергосфери. Яскравий приклад — створення вертикально інтегрованих компаній «Вугілля України» або «Енергетична компанія України». Це у той час, коли в Європі проводиться жорстка політика роздрібнення компаній-монополістів і формування ринку конкуренції. Варто додати, що процес монополізації компаній дає можливість створювати схеми для відмивання грошей.
Однак монополізація згубна для конкурентного ринку і може призвести до його повного занепаду. Не витримуючи тиску та конкуренції, українські незалежні енергетичні компанії почнуть просто зникати. Перший тривожний дзвоник із цього приводу вже пролунав — коли Кабінет міністрів України перейшов на ручне управління ринком нафтопродуктів і змусив підписувати його учасників меморандум про продаж нафтопродуктів із відверто невигідними умовами. Ринок тоді почало лихоманити, і разом зі зниженням ціни з АЗС почав потроху зникати сам бензин.
Вибирай сам?
Незважаючи на те, що український енергоринок від нових перетворень дедалі більше лихоманить, Росія поки не збирається відмовлятися від своїх планів. Принаймні це засвідчили неодноразові побажання російського президента Путіна про посилення українсько-російських відносин після виборів, а також підписані між Кучмою та Путіним угоди про створення Єдиного економічного простору. А після останнього візиту Путіна до України, під час якого він заявив про можливе подвійне громадянство, сумніватися в інтеграційних прагненнях Росії взагалі не варто.
У контексті енергетичної інтеграції В.Янукович для Росії видається перспективнішою фігурою. Він особливо не втручається в енергетику, передавши відповідальність за прийняття важливих рішень безпосередньо Президенту. Коли розпочався конфлікт навколо «Укртатнафти», НПК «Галичина» та «Укрнафти», всі питання вирішувались або в парламенті (коли, захищаючи інтереси компанії, депутати з фракції «Демініціативи-Народовладдя» заявили про вихід із більшості), або за столом у Президента (саме його укази свого часу як розпочали, так і припинили конфлікт).
Не виключено, що такий самий «ентузіазм» стосовно енергетичних питань нинішній прем’єр збереже і після виборів. Особливо не переймаючись, він віддасть енергетичні карти в руки тих, хто їх потребує сьогодні і потребуватиме завтра. За невтручання Януковича плани, що реалізовує сьогодні Росія спільно із зацікавленими українськими особами, втілюватимуться ще активніше. Система енергетики, як і сьогодні, працюватиме автономно від усієї української системи «важелів і противаг», надаючи перевагу ручному управлінню. Можна очікувати, що за Януковича-президента відбудеться посилення державного контролю, а для Росії будуть створені найсприятливіші умови діяльності.
Проте нинішня ситуація не підтверджує очевидність прогнозів росіян. Кажуть, що під час останнього візиту до України В.Путіну готували два виступи: перший — відверто агітаційний за одного з кандидатів (здогадайтеся, за кого), другий — нейтральний. В останній момент Путін вибрав другий варіант, чим неабияк засмутив українську адміністрацію Президента. А після першого туру українських виборів журналістів здивував російський посол Віктор Черномирдін, заявивши, що Росія готова працювати і з Ющенком, і з Януковичем. Згодом російська газета «Московский комсомолец» (від 6.11.2004) разом з інтерв’ю двох кандидатів надрукувала маленький, але жорсткий анекдот про Януковича і передачі. З натяком. Отже, росіяни непослідовні у своєму виборі?
Їх непослідовність можна зрозуміти, якщо подивитися на нинішню ситуацію в більш глобальному контексті. Близькість результатів Ющенка і Януковича, очевидні фальсифікації, а також масові акції протесту змушують росіян враховувати, що шанси стати президентом мають обидва кандидати. Це вже змушує еволюціонувати деякі позиції. Але навіть не це є пріоритетом. Наступний президент України займатиме посаду п’ять років, що в контексті глобальних російських планів є незначним відрізком часу. За п’ять років цілком можна реалізувати ідею зони вільної торгівлі, а за неї виступає як Янукович, так і Ющенко. Сам Ющенко неодноразово говорив, що не збирається послаблювати зв’язки з Росією. А російський бізнес уже давно негласно підтримує саме опозиційного кандидата.
Тому в короткостроковій перспективі для росіян не принципово, хто буде українським президентом — обидва пообіцяли зближення з Росією.
Однак в довгострокових планах Ющенко і Янукович грають різні ролі. Ющенко може значно загальмувати процес розбудови російської енергетичної мережі. На відміну від Януковича, відповідно до програмних цілей та присутності у команді Юлії Володимирівни, Віктор Андрійович не збирається дотримуватися принципу невтручання в енергетичні процеси і, що дуже ймовірно, почне ламати закладені сьогодні схеми енергетичного зближення. Великі шанси, що цим займеться найбільший ворог українських олігархів Юлія Тимошенко — адже під час переговорів за урядові посади вона цілком могла «замовити» собі енергосферу, як і минулого разу, і готова взятися до роботи не з меншим ентузіазмом, ніж 2000 року.
Хоч би як ситуація розвивалася далі, обом українським претендентам на пост президента потрібно враховувати один принциповий нюанс в енерговідносинах України та Росії. Річ у тім, що підвищення світових цін на нафту лише посилить позиції Росії на регіональній арені. Дешевша російська нафта марки urals стає популярнішою на нестабільному і дорогому нафтовому ринку, що дає можливість Росії бути примхливішою у виборі партнерів. А це, відповідно, знижує увагу до України та її пропозицій, які навряд чи сьогодні є конкурентоспроможними. Намагаючись тримати Україну «на короткому повідку», Росія, з одного боку, продовжуватиме обіцяти Україні преференції в енергетичній співпраці, але, посилюючи свої позиції на міжнародній арені і дбаючи про власні національні інтереси, вона, звичайно ж, працюватиме насамперед із сильнішими і перспективними. А з нами Росія не піде далі, ніж необхідно визначений «прожитковий мінімум».