Найбільшого впливу на процес освоєння каспійських енергоресурсів у другій половині 90-х набули США. Тому вади й помилки американської політики істотно впливають на подальший розвиток проектів видобутку і транспортування енергоресурсів у регіоні. Адміністрація Б.Клінтона доклала титанічних зусиль у 1996—2000 роках, щоб схилити до підтримки турецького маршруту транспортування каспійської нафти Баку — Джейхан Azerbaijan International Operating Company (АIОC) і компанію BP-Amoco (найбільшого акціонера AIOC, що володіє часткою в 34,1%).
З відкриттям великого газового родовища Shakh Deniz (Шах-Деніз) в азербайджанському секторі Каспію дуже конструктивною була ідея об’єднати в рамках Транскавказького енергоресурсного коридору нафтові та газові магістралі, щоб досягти 10% економії коштів при будівництві інфраструктури. На думку офіційних осіб із ВР-Amoco, проект експорту азербайджанського газу в Туреччину відкриває перспективу консолідації енергетичного коридору Схід — Захід.
Додаткові витрати, неминучі при реалізації Баку — Джейхан, BP-Amoco, як носій основного фінансового навантаження, могла б компенсувати доходами від продажу великих обсягів газу в рамках проекту постачання його з Shakh Deniz у Туреччину. Але Анкара наприкінці минулого року заявила, що може гарантувати щорічний імпорт лише 1—2 млрд. кубометрів газу, хоча два роки тому йшлося про 16 млрд.
Великі обсяги газу Туреччина планує купувати в Росії, що стане можливим завдяки будівництву газопроводу «Блакитний потік». Підписана в березні поточного року між Азербайджаном і Туреччиною рамкова угода передбачає постачання в 2004—2018 роках 79,7 млрд. кубометрів газу. На першому етапі — до 2007 року — обсяг поставок не перевищить 2 млрд. кубометрів на рік, а потім зросте до 6,6 млрд. Але це далеко не ті обсяги, на які розраховував BP-Amoco як оператор проекту-розробки Шах-Денізу. У попередніх розрахунках британців і азербайджанців стартовий обсяг постачання газу до Туреччини мав становити не менше 6 млрд. кубометрів щорічно.
«З родовища Шах-Деніз можна видобувати в кілька разів більше газу, ніж 6,6 млрд. кубометрів на рік», — такою була оцінка фахівців Державної нафтової компанії Азербайджану (ДНКАР). Інакше кажучи, фінансово-економічні проблеми проекту Баку — Джейхан збережуться, і лише докладний інжиніринг траси може показати його перспективу. Швидше за все, визначеність з’явиться наприкінці поточного — початку наступного року, коли на руках у спонсорської групи будуть результати докладного інжинірингу. Наявні результати базового інжинірингу можуть офіційно представити на презентації в Баку 30 квітня. Навряд чи їх можна вважати достатніми для того, щоб остаточно переконати видобувні компанії в комерційній привабливості проекту.
Американська трубопровідна стратегія, розроблена адміністрацією Б.Клінтона і спрямована виключно на реалізацію Баку — Джейхан, переживає серйозні труднощі, попри те, що підписано і ратифіковано парламентами Туреччини, Азербайджану та Грузії весь пакет угод щодо основного експортного трубопроводу (ОЕТ); сформовано кістяк спонсорської групи ОЕТ.
Більше того, вже зусиллями нової адміністрації США до підтримки проекту вдалося схилити Казахстан. Податливість Астани в цьому випадку радше пояснюється «справою Гіффена». Щоб заохотити американців якомога швидше зам’яти скандал, який загрожує позиціям Н.Назарбаєва всередині країни і посилює колишнього прем’єра А.Кажагельдіна, що опонує нинішньому президентові, в Астані вирішили «піддобрити» Вашингтон приєднанням Казахстану до проекту Баку — Тбілісі — Джейхан.
«Перша нафта з родовища «Кашаган», що має піти 2005 року, транспортуватиметься по трубопроводу Баку — Джейхан», — запевнив Н.Назарбаєв на початку березня спеціального радника президента і держсекретаря США Елізабет Джонс (тоді цю посаду ще не було скасовано. — Авт.) Казахстан надасть «усі види підтримки» в реалізації проекту цього трубопроводу, який відтепер повинен називатися Актау — Баку — Тбілісі — Джейхан.
Незважаючи на такі ствердні заяви президента Казахстану, рішення про варіанти транспортування нафти з «Кашагану» прийматиме не Астана, а група компаній, об’єднаних у консорціум OKIOC. Є й низка інших чинників та причин, які, попри досягнутий прогрес у просуванні Баку — Джейхан щодо ОЕТ, змушують сумніватися в його успіху. Та й приєднання Казахстану до проекту може мати тимчасовий характер, продиктований політичною кон’юнктурою.
Ознакою того, що казахстанський уряд може змінити заявлену позицію, стали слова віце-президента компанії «Казтрансойл» К.Кабилдіна про можливість транспортування нафти через Іран. А пом’якшення тарифної політики з боку РФ автоматично викликає крен Астани у бік російських шляхів транспортування.
Причини — відсутність остаточної впевненості потенційних інвесторів у комерційній привабливості проекту, а також надзвичайно серйозні помилки в трубопровідній політиці альянсу США й Туреччини на Каспії:
ексклюзивне орієнтування адміністрації Б.Клінтона на турецький маршрут ОЕТ при ігноруванні інших, економічно оптимальніших варіантів — транспортування через Іран за схемою Swap Deals з одночасним збільшенням потужності нафтопроводу Баку — Супса;
згода адміністрації Б.Клінтона на проект нафтопроводу Тенгіз — Новоросійськ (КТК) без відповідних зобов’язань із боку Росії підтримати Баку — Джейхан як ОЕТ, що підриває транскаспійські варіанти транспортування казахстанської нафти — через Каспій, Південний Кавказ до порту Джейхан;
згода Туреччини на російський проект трансчорноморського газопроводу «Блакитний потік», що істотно підриває два інших проекти — Tранскаспійського газопроводу (TКГ) для туркменського газу і транспортування азербайджанського газу з морського родовища Shakh Deniz у Туреччину й далі в Європу.
По суті, саме за останнє перечепилася американська трубопровідна стратегія на Кавказі і в Центральній Азії загалом.
Із зазначених помилок американської політики часів Б.Клінтона випливає низка наслідків:
удар по далекосяжних політичних інтересах США на Кавказі і в Центральній Азії, спрямованих на зміцнення незалежності держав регіону (ефективно розв’язати це завдання країни, економіка яких грунтується на енергоресурсах, могли б, лише створивши нафтогазотранспортну інфраструктуру, яка обминала б територію Росії);
збитки, яких зазнають інтереси великих американських компаній, що працюють з видобутку нафти й газу на Каспії, втративши з приходом російського газу до Туреччини через «Блакитний потік» потенційно великий ринок збуту. Насамперед це стосується компаній, які проводять розвідування на ряді контрактних блоків з великою можливістю виявлення там значних запасів газу, як, скажімо, Shakh Deniz. Наприклад, «Шеврон», якому належить 30% частки на родовищі «Абшерон», чиї запаси у 3—4 рази перевищують показники Шах-Денізу;
віддалення будівництва TКГ і газопроводу від родовища Shakh Deniz у Туреччину та уповільнення розвитку газовидобутку на Каспії на випадок реалізації «Блакитного потоку». Це, у свою чергу, погіршить економічні показники проекту нафтопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан, якщо його все ж таки будуватимуть;
гальмування інвестування і повномасштабного розвитку нафтовидобутку (Full Field Development) на найбільш перспективних блоках, які дають нафту Azeri — Chirag — Gunаshli (Deep Water), через невирішеність проблеми шляхів транспортування основної нафти;
втягування прикаспійських держав у виключну сферу впливу РФ із встановленням Росією політичного контролю за транспортуванням енергоресурсів з цього регіону до Європи та США.
Парадокс полягає в тому, що колосальні зусилля адміністрації Б.Клінтона для зміцнення позицій свого стратегічного союзника — Туреччини можуть виявитися марними, передусім через нераціональну політику уряду в Анкарі, коли він дозволив компанії Botas приєднатися до «газпромівського» проекту на шкоду пріоритетнішим (і економічно, і політично) проектам TКГ і Шах-Деніз.
Самі ж США потрапляють у ситуацію зростання стратегічної залежності при реалізації своїх інтересів на Близькому Сході і в Каспійсько-Чорноморському регіоні від Туреччини. Цю залежність дуже рельєфно показала реакція Анкари восени минулого року на обговорення в комітеті з міжнародних відносин палати представників Конгресу США резолюції №596 про визнання геноциду вірменського населення в Туреччині 1915 року. Перелік можливих заходів у відповідь, до яких погрожувала вдатися Туреччина у разі прийняття резолюції, був би дуже відчутним для США:
закриття повітряного коридору Н-50, через який патрулюється північний Ірак;
обмеження на переміщення персоналу військово-повітряної бази Інджирлик, де базується американська авіація;
відлучення компаній США від участі в тендерах на постачання озброєнь і бойової техніки турецькій армії;
створення проблем транспортуванню нафти американськими компаніями шляхом спекуляцій на екологічній проблематиці Турецьких проток;
бойкот американських товарів на турецькому ринку.
Помилкою адміністрації демократів скористалася Росія, яка з приходом до влади В.Путіна проводить досить успішну політику відновлення свого впливу в Центральній Азії та на Кавказі. Відрубавши енергоносії зі східного берега Каспію (казахстанську нафту й туркменський газ) від перспективного Транскавказького енергоресурсного коридору, Росія планує замкнути на себе транспортування казахської нафти з «Тенгізу» і зберегти монополію на транзит туркменського газу, а отже — втримати Астану й Ашгабат у сфері свого впливу.
А тим часом збереження антиіранської позиції США і проблеми у відносинах із Туркменістаном можуть додатково стимулювати створення своєрідного газового альянсу Росії, Ірану й Туркменістану. Вироблення під егідою РФ цими країнами, що володіють половиною світових газових ресурсів, спільної газової стратегії може мати негативні наслідки для Європи і для американського впливу на континенті, якщо ЄС реалізує плани збільшення імпорту газу безпосередньо з Росії, а також із Центральної Азії через РФ.
На тлі посилення російсько-іранського військово-технічного співробітництва вже не так оптимістично сприймаються заяви офіційних осіб Білого дому про те, що продовження в березні американських санкцій проти Ірану ще не означає, що підхід США до цієї країни не зможе змінитися.
Для США, виходячи з регіональних інтересів, було б украй важливо відновити в далекосяжній перспективі — а швидкого шляху після двох десятиліть ворожнечі просто не буває — відносини з Іраном. Тоді в американської політики в регіоні, окрім турецької, з’явилася б ще й іранська опора, як за часів шаха Мохаммеда Реза Пехлеві.
Щоб запобігти можливому політичному дисбалансу в Каспійському регіоні в цілому і посиленню проросійської орієнтації Ірану зокрема, на перший план вийшла проблема нормалізації відносин Вашингтона з Тегераном.
Таким чином, енергетична політика адміністрації Дж.Буша могла б бути ефективнішою й успішнішою, якби каспійська стратегія США враховувала назрілі зміни.
Звісно, неможливо вибудувати чітку схему пріоритетів у каспійській енергополітиці, оскільки інтереси основних гравців істотно різняться. Кожен із них має власну ієрархію пріоритетів. Але якщо за точку відліку взяти власне каспійський нафтогазовидобуток разом із розв’язанням проблеми виведення енергоресурсів на світовий ринок, то орієнтовна схема пріоритетів могла б бути такою.
Нафтові пріоритети:
заохочення AIOC до реалізації Phase 1 Full Field Development родовищ Azeri — Chirag — Gunаshli (Deep Water) за одночасної відмови нової адміністрації США від тиску на компанії з приводу підтримки Баку — Джейхан на цьому етапі;
заохочення групи компаній до вибору диверсифікованої системи експорту каспійської нафти;
діючий нафтопровід Баку — Супса (розширення потужності під реалізацію Phase 1 Full Field Development) для азербайджанської нафти;
іранський варіант — транспортування частини каспійської нафти за схемою Swap Deals, як для казахстанської, так і для азербайджанської нафти;
введення в експлуатацію 2001 року трубопроводу «Тенгіз» — Новоросійськ для казахської нафти з родовища Тенгіз;
розвиток одного з чорноморських напрямків транспортування частини каспійської нафти до Європи (як можливий варіант — українсько-польський маршрут: Одеса—Броди—Плоцьк—Гданськ);
зарахування проекту нафтопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан до відкладеної перспективи (після 2015 року);
Газові пріоритети:
блокування реалізації в Туреччині проекту «Блакитний потік», щоб зберегти на турецькому ринку нішу для американських і західних компаній, задіяних у проектах видобутку туркменського й азербайджанського газу (BР-Amoco, ChevronTexaco, RD/Shell);
прискорення розробки родовища Shakh Deniz в азербайджанському секторі Каспію і будівництво газопроводу під постачання азербайджанського газу до Туреччини і згодом далі в Європу;
TКГ Туркменістан — Каспійське море — Азербайджан — Грузія — Туреччина — Європа.
Туреччині, щоб компенсувати наслідки тимчасової відмови компаній від проекту Баку — Джейхан, можна запропонувати формулу «газовий транзит замість нафтового», тобто іранський, туркменський і азербайджанський газ прийдуть не лише на турецький ринок, а й через територію країни до Європи.
Реалізація зазначених пріоритетів дозволила б США наблизити досягнення вкрай важливих політичних цілей: посилення тріади Азербайджан — Грузія — Україна в рамках неформального альянсу ГУУАМ; зміцнення стратегічного тандему Україна — Польща; створення передумов для нормалізації відносин США з Іраном; обмеження небезпечного зростання з 2000 року російського впливу в регіоні; відновлення американського впливу в прикаспійських державах.
Важливо посилити ГУУАМ з тим, щоб уберегти країни, які входять до цього об’єднання, від дрейфу в бік РФ і зберегти баланс на пострадянському просторі.
Але найбільш знаковий і вирішальний для каспійських проектів — перегляд політики США щодо Ірану. Безперечно, провідні нафтові компанії США дуже зацікавлені в нормалізації американо-іранських відносин. Саме нафтові компанії, такі, наприклад, як Conoco, зазнали збитків через американські санкції. Більше того, вони змушені були піти з Ірану, і їхнє місце посіли конкуренти з Європи, Росії, Малайзії. Ключові постаті нової адміністрації США прийшли в політику з великого нафтового бізнесу. Вони були б не проти змістити акценти в каспійській енергополітиці. Однак це поки що не відбувається.
На наш погляд, причина полягає в спалаху ізраїльсько-палестинського конфлікту. Як відомо, ізраїльтяни традиційно за діями палестинських екстремістів убачають «руку Тегерана». Потужне проізраїльське лобі у США, очевидно, робитиме все можливе, щоб не допустити перегляду американської політики щодо Ірану. Чи під силу нафтовому лобі США перемогти проізраїльське, покажуть найближчі місяці. А індикатором цього може стати перегляд/збереження американської політики. Поки що події дають підстави вважати, що в цій негласній сутичці інтересів двох потужних лобі перевага на боці проізраїльського. І чим гарячіші події в Палестині, тим менше залишається шансів, що після серпня політика США щодо Ірану принципово зміниться. Відтак, це позначиться і на каспійській енергетичній політиці Вашингтона.
Політика США щодо Каспійського регіону і розробки його енергоресурсів не зазнає змін при новій адміністрації президента Дж.Буша, — з такою заявою в середині квітня виступила представник Державного департаменту Елізабет Джонс.
Проект нафтопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан — один із найважливіших чинників у відносинах між США і Туреччиною. Про це йдеться в листі президента США Дж.Буша, адресованому учасникам американо-турецької конференції ділових кіл, яка нещодавно пройшла у Вашингтоні.
«Адміністрація переглядатиме свою політику щодо Ірану, і цей процес поки що не завершено», — заявила офіційний представник Білого дому Мері-Еллен Кантрімен. За її словами, потрібно ще вирішити, чи залишати в силі закон про санкції проти Ірану та Лівії від 1996 року, термін дії якого спливає наприкінці серпня.
Виходячи з цього, очевидно одне: з остаточними висновками поспішати не слід. Тому кому в заголовку цієї статті ставити рано.