Україна — держава-експортер
Експорт 40% ВВП коментарів не потребує. Учасниками цього процесу є держава (в особі відповідних органів виконавчої влади) і суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) — експортери. Але чи можна вважати, що між цими двома головними учасниками експортного процесу сьогодні існує ясне взаєморозуміння й поділ функцій та обов’язків? А такий чіткий поділ міг би сприяти підвищенню ефективності експортних операцій.
Мабуть, за державою має залишитися тільки те, що справді встановлюється й може регулюватися тільки держорганами. Передусім це:
національні законодавчо-нормативні акти, що регулюють ті аспекти ЗЕД, які справді цього потребують (установлення «правил гри»);
міжнародні угоди, що створюють сприятливі умови для торгово-економічних відносин (угоди про вільну торгівлю, про запобігання подвійному оподаткуванню, про захист інвестицій тощо);
сприятлива для зовнішньоекономічної діяльності політика курсоутворення;
створення сприятливих умов для залучення інвестицій;
митне законодавство;
захист внутрішнього ринку й інтересів національних експортерів при проведенні антидемпінгових і спеціальних розслідувань.
Причому стабільність вказаного вище у поєднанні з внесенням змін тільки для спрощення всіх процедур змогли б створити клімат реального співробітництва та взаєморозуміння держорганів із тими, хто безпосередньо наповнює сухі цифри товарообороту конкретними поставками.
Але такі складові успіху зовнішньоекономічної діяльності, як якість і ціна продукції; асортимент (номенклатура) випущеної продукції; зниження енергетичної складової в собівартості продукції; створення спільних підприємств і представництв; реклама й виставково-ярмаркова діяльність — це прерогатива самих суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.
Тільки чітке розуміння того, що крім них і за них цього ніхто не зробить, може зробити відносини між суб’єктами ЗЕД і держорганами по-справжньому конструктивними та прагматичними. Держава може й повинна сприяти в реалізації національними товаровиробниками переліченого, але йдеться тільки про сприяння в рамках чинного законодавства, існуючих держструктур та бюджетного фінансування. Як говорив один із визнаних і шанованих корифеїв української зовнішньої торгівлі: «Не царська то справа».
Експорт був, експорт є, експорту бути?
Мабуть, сама теза не викликає сумнівів, але досить цікавими (а для держави дуже важливими) є тенденції та шляхи подальшого збільшення (чи хоча б збереження) обсягів експорту, розширення його географії, поліпшення структури тощо. Але спершу проаналізуємо, «де ми перебуваємо».
Торік збереглася сприятлива тенденція збільшення як українського товарообороту загалом, так і експорту зокрема. Оборот товарів і послуг перевищував 36 млрд. дол. США і збільшився, порівняно з 2000 роком, на 10,4%. Майже на стільки ж збільшився й український експорт — на 10,3%.
Яка ж структура цього експортного приросту 2001 року? За рахунок збільшення поставок машин та устаткування забезпечено 27,9% загального приросту експорту товарів, металопродукції — 21,4%, продукції АПК — 22,1%, мінеральних продуктів — 15,9%.
У плані диверсифікації експорту торік зберігалася вже досить стала тенденція зниження частки країн СНД, яка 2001-го зменшилася до 34,2%, відповідно збільшилася частка інших країн до 65,8%.
2001 року було ухвалено або підготовлено кілька законодавчих і нормативних актів, спрямованих на створення сприятливих умов для українського експорту.
Зокрема розроблена Мінекономіки Державна програма стимулювання експорту, у тому числі продукції високотехнологічних виробництв;
постанова Кабміну України від 29 листопада 2001 року №1615 «Про першочергові заходи для забезпечення динамічного розвитку торгово-економічного співробітництва України з Російською Федерацією»;
Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про запровадження єдиного збору, що стягується в пунктах пропуску через державний кордон України»;
проект закону України «Про комплексну програму затвердження України як транзитної держави».
Але при об’єктивній необхідності держрегулювання чи є такі дії цілком достатніми для забезпечення подальшого прогресу в збільшенні обсягів експорту або, за несприятливої кон’юнктури, для їх збереження?
Перспективно
Прес безперервних січневих свят з одночасним наповненням, як говорив один із довгожителів новорічного телеекрана, найбільш «хворого місця» певною кількістю шипучого звеселяючого напою не лише спонукає до тостів про хороше, а й задає загальний, скажімо так, мрійливий настрій. Проте спробуємо цілком серйозно уявити собі місце українських товарів на світовому ринку через три-чотири, ну нехай п’ять років.
Відверто кажучи, хто з нас заперечував би проти того, щоб обсяги експорту збільшилися, причому за рахунок не тільки традиційних експортних товарів, а й нових, причому високотехнологічних товарів; кардинально змінилася структура вітчизняного експорту за рахунок зниження частки сировинних товарів і товарів низького рівня переробки; відбулася подальша серйозна диверсифікація експорту тощо. І немає рації наводити якісь-там прогнозні показники, які будуть забуті через тиждень і, ясна річ, у належний час спростовані життям.
Питання в іншому: чи можемо ми собі уявити, що всього вищезазначеного можна досягнути, не створивши поступовими, але щоденними зусиллями достойний імідж України — імідж, гідний її потенціалу в економіці, гідний нашого народу?
Однак імідж не приходить сам по собі — його треба створити, причому саме там, де він нам потрібен, тобто за кордоном, в інших країнах, в наших нинішніх або потенційних торгово-економічних партнерів.
«Українське — найкраще», сторазово промовлене всередині країни, тільки на внутрішньому ринку і спрацює, причому не для всіх і тільки тоді, коли справді буде підкріплене якістю та помірною ціною товару.
Основними «верстовими» напрямами, на яких збіжаться інтереси суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та стратегії держави зі створення іміджу, можуть бути такі:
1. Створення спільних підприємств, участь у транснаціональних корпораціях (за нашим законодавством — промислово-фінансових групах).
За даними Виконавчого комітету СНД, тільки в країнах СНД зареєстровано близько 30 тисяч спільних підприємств (СП). Але понад половина з них лише значаться на папері й не працюють.
На жаль, можна констатувати, що активність українських підприємців у цьому контексті вкрай незадовільна. Показова кількість СП із головним торговим партнером України — Російською Федерацією. Якщо українсько-російських СП в Україні понад 500, то в Росії — менше 50. А створення ж СП дозволяє поліпшити роботу підприємства, принаймні завдяки таким чинникам: збільшення обсягів експорту за рахунок «виходу» на ринок країни-партнера по СП; збільшення обсягів експорту за рахунок спільного з партнером «виходу» на ринки третіх країн із конкурентоспроможною продукцією; збільшення обсягів продажів на внутрішньому ринку за рахунок підвищення якості й конкурентоспроможності продукції.
2. Значне збільшення присутності в країнах-партнерах економічних агентів України.
Економічні інтереси й потенціал України за кордоном сьогодні представляють: торгово-економічні місії в складі посольств України за кордоном; представництва суб’єктів ЗЕД; хоч і мало, але повинні бути представництва обласних адміністрацій, спілок промисловців і підприємців, галузевих асоціацій; окремі представники фірм-експортерів, відряджені до країн — потенційних імпортерів; дилери великих українських підприємств.
Торгово-економічні місії України працюють у 33 країнах, загальна чисельність працівників місій — майже 100 кваліфікованих фахівців. Але для радикальних наступальних дій у просуванні українських товарів на зовнішніх ринках вкрай мало як кількості країн, де є українські торгово-економічні місії, так і кількості їхніх працівників. Наведу кілька прикладів.
В Італії склад української торгово-економічної місії (разом із керівником) — два фахівці; до складу торгового відділу посольства США в Італії входять 105 працівників, у таких самих відділах у посольстві Франції — 73, у посольстві ФРН — 71, у посольстві Росії — 26 працівників. Відповідно, так само різняться обсяги торгівлі Італії з названими країнами.
Франція має за кордоном 156 економічних місій у 113 країнах, причому донедавна вони називалися «пости економічної експансії».
У 33 країнах перебування українських торгово-економічних місій зареєстровано лише 214 представництв українських компаній, тоді як в Україні відкрито понад 2700 представництв іноземних фірм (тобто більш як удесятеро!)
Наш основний торговий партнер — Росія — має в Україні 180 представництв російських господарюючих суб’єктів; а в Росії, за офіційними російськими даними, лише 33 представництва українських підприємств. І це тоді, коли Швейцарія (країна, яку, за словами сатирика, «Красноярський край покриває, як бик вівцю») має в Росії 244 представництва.
Але ж створення представництв дозволяє закріпитися на ринку країни або навіть регіону за рахунок: можливості безпосередньо працювати з потенційними покупцями продукції; здійснення постійного моніторингу ринку країни перебування й оперативного інформування головного підприємства про необхідні дії щодо коригування цінової політики, технічних параметрів, якості продукції тощо; оперативного відстежування зміни законодавчо-нормативної бази країни перебування, які можуть вплинути на обсяги продажів товару.
Щодо дилерства. Один простий, але, як на мене, наочний приклад: відоме кіровоградське підприємство «Червона зірка» протягом останніх двох років змогло значно збільшити обсяги своїх продажів у Росію, відкривши дилерські центри у Воронежі, Москві, Тулі, Ростовській та Бєлгородській областях. Нині кіровоградці планують відкрити сервісні центри з обслуговування й ремонту сільгосптехніки в цих самих містах та областях.
3. Участь у виставково-ярмаркових заходах.
Участь українських суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності у виставково-ярмаркових заходах за кордоном слабка й недостатня для створення позитивного іміджу України як держави, що виготовляє сучасні та якісні товари.
Тим часом цей напрям — один із найважливіших чинників збільшення обсягів експорту, передусім за рахунок можливості «живого» показу своєї продукції та її переваг над аналогічною продукцією інших виробників; можливості безпосередньо працювати з потенційними покупцями продукції; можливості порівняння якості й технічних параметрів продукції з аналогічними показниками продукції інших виробників і врахування найкращого при модернізації продукції. Тим паче що сяк-так, але держава щороку виділяє бюджетні гроші для часткової оплати видатків на участь українських товаровиробників у виставках за кордоном.
Окремо взята мрія
До речі, про виставки. Геополітичне розташування України, крім уже багаторазово «обіграного» на різних рівнях, але слабо реалізованого транзитного потенціалу, має ще один цікавий аспект. Чому б Україні не стати центром міжнародної виставкової діяльності між країнами Європи й Азії, узявши при цьому за основу найсучасніші технології в цій сфері?
Реалізація такої стратегії як мінімум дозволила б:
«показати» економічний потенціал України (причому не «взагалі», а саме по регіонах) представникам світових ділових кіл і цим наблизити потенційних інвесторів безпосередньо до господарюючих суб’єктів України;
полегшити національному товаровиробнику вибір і досягнення домовленостей про закупівлю й одержання на інших умовах сучасного устаткування та технологій (передусім енергозберігаючих) завдяки можливості ознайомлення потенційного іноземного інвестора з конкретним українським підприємством «на місці»;
заощадити (!) кошти національних товаровиробників на участь у міжнародних виставках і ярмарках за кордоном;
набагато полегшити й прискорити процес ознайомлення технічного, наукового, промислового й ділового загалу України з сучасними досягненнями в різних галузях діяльності з метою їх запозичення й використання в українських розробках;
створити сприятливі умови для «показу» українських підприємств, охочих заснувати СП;
створити широкомасштабну сучасну інфраструктуру виставкової діяльності, яка в майбутньому може стати однією з основних бюджетоформуючих галузей країни;
при будівництві та обладнанні сучасних виставкових комплексів як субпідрядників на пріоритетній основі залучити українські фірми й будівельні організації;
створити велику кількість робочих місць для освіченої української молоді зі знанням іноземних мов саме в Україні, що вкрай важливо у стратегічному плані;
значно прискорити процес асиміляції всіх інфраструктур України до рівня розвинених країн;
створити новий напрям прибуткової діяльності — діловий туризм, тим самим надавши поштовх розвитку інфраструктур на обласному рівні, передусім таких, як готельний бізнес, шляхи, телекомунікації, відпочинок;
в остаточному підсумку — поліпшити політичний імідж України як у країнах ЄС, так і в азійських державах.
Сакраментальні запитання: «хто» і «за що»?
Можливі варіанти відповіді:
інвестиції серйозних європейських і азійських фірм, що спеціалізуються саме в цій галузі, з якими на урядовому рівні буде досягнуто домовленості про їхню довгострокову участь у цій акції;
кредити міжнародних фінансових організацій та інших держав;
кошти зацікавлених учасників з українського боку;
кошти за місцем проведення заходів: органів влади або господарюючих суб’єктів області.
Уявіть, якби це вдалося реалізувати...
Державо, дай добро!
Чим, у свою чергу, держава могла б полегшити здійснення експортних операцій? Хотілося б зупинитися на одному вкрай важливому чиннику сприяння зовнішній торгівлі: вдосконаленні та спрощенні митних процедур і загальної системи пропуску через державний кордон України. Адже сьогодні, на жаль, є тенденція щорічного зниження пасажиро-транспортних потоків через територію України на 5—7%.
Статистика свідчить, що пасажиро-транспортні потоки завдяки активним діям відповідних відомств сусідніх держав ідуть в обхід України, попри її вигідне геополітичне розташування. Для поліпшення становища потрібно вжити ефективних організаційних заходів. Приміром, цікаво було б дізнатися в максимально великої кількості суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, які в них претензії і чи мають вони пропозиції щодо поліпшення діяльності пунктів пропуску та здійснення митних процедур. Крім того, вивчивши як мінімум досвід європейських країн, слід, певне, установити найменш бюрократичні, порівняно з іншими країнами, процедури перетинання кордону й митного оформлення для суб’єктів ЗЕД; установити максимально спрощені процедури перетинання кордону для товарів, що вивозяться або ввозяться для демонстрування на виставках; спростити процедури оформлення транзитних вантажів.
Іншими конкретними напрямами спрощення перетинання українського кордону, виконання митних формальностей, підвищення транзитної привабливості України може стати: значне зменшення кількості видів держконтролю на пунктах пропуску, зменшення часу перебування в пунктах пропуску й кількості здійснюваних при митному оформленні процедур; зниження до мінімального рівня ставок зборів і платежів, стягуваних при перетині держкордону; перехід від суцільного контролю до вибіркового; законодавче обмеження органів місцевої влади в застосуванні місцевих зборів до іноземних перевізників, із країнами реєстрації яких укладено відповідні міжурядові угоди; приведення устаткування пунктів пропуску й регіональних митниць до європейських стандартів; спрощення процедури перевірки або підтвердження якості товару при митному оформленні; регулярне коригування тарифів на залізничні перевезення й перевалку вантажів у портах за результатами постійного моніторингу цих тарифів у державах-конкурентах України як транзитної держави.
Внутрішні резерви
Проте не тільки від кон’юнктури на світових товарно-сировинних ринках залежить стан експорту українських товарів. Від самих українських товаровиробників залежить виконання таких очевидних, але від цього не менш правильних дій для поліпшення свого експортного потенціалу. Зокрема:
1. Постійне поліпшення якості та збільшення асортименту виготовлюваної продукції.
Досягається (у класичному варіанті):
а) відповідним аналізом, який проводять маркетингові служби підприємств-експортерів, куди входить: визначення країн (регіонів) — потенційних імпортерів; аналіз ситуації на ринку «своїх» товарів (виїжджаючи «на місце», спілкуючись із торгово-економічною місією, Держзовнішінформом) із визначенням частки місцевих та імпортних товарів, їхніх якісних характеристик і асортименту; порівняння — за рахунок чого поступаються наші товари; пошук оптимальних шляхів поліпшення;
б) визначенням того, «що потрібно»: устаткування, технології, матеріали, зміна конструкції (рецептури), упаковка, ліцензія тощо;
в) підготовкою бізнес-плану; досягненням домовленостей (при відсутності оборотних коштів) про кредити; як варіант — створенням СП;
г) реалізацією задуманого (для впертих і наполегливих).
2. Зниження собівартості продукції.
Ця тема актуальна і тоді, коли треба збільшити прибутки при збереженні ціни, і тоді, коли потрібно зберегти конкурентоспроможність шляхом зниження ціни.
Знову-таки, «класичні» підходи загальновідомі:
а) аналіз складових собівартості і пошук шляхів їх зменшення;
б) зміна технології, конструкції, заміна матеріалів тощо;
в) зниження собівартості за рахунок збільшення оптовості.
Безумовно, все вищесказане не стосується випадку, коли через ціну українських експортних товарів вживаються антидемпінгові заходи.
3. Зменшення енергоспоживання.
Аргументація, з одного боку, очевидна, з другого — більш ніж докладно викладена у статті В.Жовтянського («Дзеркало тижня» №1, 2002 р.). Хотілося б лише додати, що досить нескладними, але ефективними могли б бути такі дії з боку держави:
а) поступове обмеження споживання енергоносіїв (щорічно — на фіксований відсоток) шляхом прийняття відповідної постанови уряду або іншого нормативного акта;
б) диференційовані тарифи споживання після певного обсягу споживання, причому цікавою могла б бути не тільки класична схема: звичайний тариф — підвищений тариф — значно підвищений тариф, а й схеми: тариф, менший від звичайного, — звичайний тариф — і т.д. або значна диференціація денного й нічного тарифу на енергоносії;
в) пільги при використанні лічильників споживання енергоносіїв.
Про ментальність і міфи, або «У чому правда, брате?»
Що ж заважає діяти на вищеописаних напрямах?
За великим рахунком — нічого. Що, як сказав би той самий гуморист, «украй прикро».
Ну чому: росіяни вже другий рік дуже активно працюють на українському ринку, постійно нарощуючи свою присутність, а ми на російському — наче соромимося чогось;
Польща має в Білорусі понад 60 представництв, Німеччина, США — понад 50, Україна — трохи більше десятка;
бразильський президент у непростий для країни час привозить із собою під час візиту в Україну 40 представників бізнес-кіл Бразилії; а ми вмовляємо вітчизняних промисловців і підприємців узяти участь у цій бізнес-конференції;
ізраїльський бізнесмен може спеціально прилетіти на зустріч ділових кіл Ізраїлю й України в Київ тільки для того, щоб тут, у Києві, зустрітися з тими людьми зі своєї ж делегації, з котрими він в Ізраїлі просто не має можливості зустрітися через їхній статус тощо.
Слід визнати, що справа у нас самих: у нашій активності, підприємливості, швидкості мислення, можливості правильно оцінити ситуацію, спрогнозувати оптимальні дії на перспективу тощо. Недарма в американців є цікавий вислів: «Якщо не йти, а сидіти, хай навіть на правильному шляху, — ви неодмінно зіб’єтеся».
Саме підприємствам-експортерам треба активно діяти на ринках тих країн, куди ми хотіли б експортувати свою продукцію, ясна річ, максимально використовуючи можливості наших дипломатичних представництв за кордоном.
І не треба шукати пояснень тільки за межами України: хто, що й чому нібито нам заважає або не дає розвиватися так, як нам хочеться. Подобається нам це чи ні, але світ прагматичний, і кожна держава всіма можливими засобами та шляхами прагне забезпечити свої національні інтереси.
Водночас треба реально оцінювати наслідки тих чи інших дій на макрорівні, аби не тішитися незбутніми ілюзіями або марними надіями.
Ось, приміром, відоме шановане видання «Квартальні прогнози» Міжнародного центру перспективних досліджень у жовтневому випуску минулого року (№17) прогнозує збільшення обсягів торгівлі з Росією внаслідок зменшення кількості вилучень із режиму вільної торгівлі з 20% до 0,3%. Остання цифра достовірна, але не було ніколи вилучень із Росією обсягом ні 20, ні 10, ні навіть 5%! Звідси — й ціна висновку.
Членство України в СОТ: у стратегічному плані, безумовно, необхідна річ, проте суперечки й міркування, коли: нинішнього року, наступного, з погляду сподівань на відкриття чиїхось ринків, досить ілюзорні.
Зона вільної торгівлі країн СНД: через відсутність якихось реальних економічних переваг, на мій погляд, уже давно скидається на «валізу без ручки», яку, так би мовити, нести важко, а кинути шкода.
Окремо слід згадати про економічні форуми. Звучить гарно, як правило, так само й виглядає. Але ж і результат повинен бути! А з цим якось не дуже клеїться. Бізнесмену, котрий приїхав на форум за свої (і часто чималі) гроші, потрібен один або кілька партнерів саме в його бізнесі. А те, що ці люди загубилися в кількасотенній юрбі бізнесменів і чиновників із тієї чи іншої країни, — «не гріє». Чи настільки ми багаті, щоб дозволяти собі такі досить дорогі й помпезні заходи з низьким ККД «виходу»?
Проте завершити спробу знайти й запропонувати «заміну» слабкій ланці хочу оптимістичною фразою відомого американського любителя джазу та крилатих висловів, який свій виступ у Києві завершив словами Тараса Шевченка: «Борітеся — поборете».