Коли вітчизняні економісти з владними повноваженнями ведуть розмову про становище в реальному секторі економіки як сукупності базових галузей, а також про перспективи розвитку з урахуванням реконструкції й модернізації, стає зрозуміло: вони політично заангажовані, не знають про особливості функціонування й розвитку конкретних підприємств і слабко уявляють безпосередньо технологічні процеси.
Проте вони уповноважені приймати не лише на галузевому, а й на державному рівні важливі політичні й економічні рішення, які бувають економічно необгрунтованими, що може спричинити втрати існуючих економічних досягнень гірничо-металургійного комплексу (ГМК) як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
Україна володіє «залізною» завісою, яка, на відміну від радянської, є основою добробуту країни. Наша держава посідає сьоме місце в світі з виплавки сталі (протягом трьох років) і третє місце з експорту сталі (два роки поспіль). Ідеться про гірничо-металургійний комплекс, який може опинитися в глибокій кризі, якщо влада найближчим часом не подбає про його збереження.
Металургійний комплекс України включає понад 400 підприємств, причому переважну частину галузі становить саме чорна металургія. До неї належать близько 350 українських підприємств: гірничо-збагачувальні комбінати, заводи з виробництва чорних металів, коксохімічні та трубні заводи. За обсягами виробництва чорна металургія посідає перше місце серед промислових галузей економіки країни. Обсяг вироблюваної нею продукції досягає 30% від загального виробництва, вона дає понад 40% валютних надходжень; у галузі зайнято майже 10% працюючих, тому чорна металургія має для України найважливіше економічне й соціально-політичне значення.
Доцільно розглянути ситуацію в економіці, що склалася в першому півріччі 2005 року. За січень—червень 2005-го обсяги промислового виробництва порівняно з відповідним періодом 2004-го зросли на 5%. При цьому в червні 2005-го порівняно з червнем минулого року виробництво промислової продукції скоротилося на 0,9%. У видобувній промисловості приріст продукції дорівнював 2,8%. Збільшення випуску продукції спостерігалося у видобутку металевих руд на 7,4%, вугілля й торфу — на 0,1%. Видобуток нафти та природного газу зріс відповідно на 0,2 і 0,7% і становив 1456 тис. тонн і 9,5 млрд. кубометрів.
У металургії й обробці металу, починаючи з лютого 2005-го, спостерігалося скорочення щомісячних обсягів виробленої продукції порівняно з відповідним періодом минулого року, за підсумками шести місяців 2005-го скорочення дорівнювало 1,8%.
У виробництві кольорових металів обсяги продукції знизилися на 39,3%, металевого литва — на 13,3, інших видів первинної обробки чавуну та сталі — на 2,3%. Разом із цим на підприємствах із виробництва чавуну, сталі й феросплавів приріст продукції становив 1,6%, труб — 17,8, в обробці металів — 10,2%. За перше півріччя 2005 року виплавлено 15,3 млн. тонн чавуну, 13,6 млн. тонн сталі, випущено 11 млн. тонн готового прокату та 1,2 млн. тонн труб і профілів порожнистих із чорних металів. Слід зазначити, існує певна залежність між обсягом видобутку вугілля й кількістю виробленого прокату, що показано на рис. 2 і 3.
У машинобудуванні порівняно з січнем—червнем 2004-го обсяги виробництва продукції зросли на 9,1%. Значний приріст спостерігався у виробництві машин для металургії (32,5%).
Нами встановлено, що існує чітка кореляційна залежність між показниками видобутку вугілля й виробництвом готового прокату, яка дорівнює 0,75. Поставки недорогоцінних металів і виробів із них становили 43,9% від загального обсягу експорту країни. Експорт мінеральних продуктів, продукції хімічної й пов’язаних із нею галузей промисловості, механічного й електричного обладнання, транспортних засобів і дорожнього устаткування, продуктів рослинного походження, готових продуктів харчування, текстилю й виробів із текстилю, живих тварин, продуктів тваринного походження, дерева й виробів із дерева разом дорівнював 48,5%.
У загальному обсязі експорту товарів за січень—травень 2005 року порівняно з аналогічним періодом 2004-го збільшилася частка зернових культур; руд, шлаків і золи, енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки, органічних хімічних сполук, добрив, чорних металів, виробів із чорних металів. Водночас зменшилася частка насіння та плодів олійних рослин, жирів і масел тваринного або олій рослинного походження, скла та виробів із скла, міді й виробів із міді, алюмінію та виробів з алюмінію, котлів, машин, апаратів і механічних пристроїв, електричних машин і устаткування, залізничних або трамвайних локомотивів, дорожнього устаткування, приладів і апаратів.
У загальному обсязі імпорту товарів 35,1% становили мінеральні продукти, у тому числі 31,8% вартості — енергетичні матеріали, нафта та продукти її перегонки (із них газ природний — 13,9%, нафта сира — 12,3%). За січень—травень 2005 року у загальному обсязі імпорту товарів збільшилася частка м’яса та харчових субпродуктів, руд, шлаків і золи, органічних хімічних сполук, фармацевтичної продукції, полімерних матеріалів, пластмас, взуття, чорних металів, виробів із чорних металів, електричних машин і устаткування.
За січень—травень 2005 року експорт давальницької сировини дорівнював 13,1 млн. дол. Імпортовано готову продукцію з української давальницької сировини на 9,7 млн. дол. Водночас в Україну надійшло іноземної давальницької сировини на 738,1 млн. дол. Експортовано готову продукцію з імпортної давальницької сировини на 1093,2 млн. дол. Серед регіонів найбільші обсяги експорту товарів припадали на Київ, Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Полтавську й Одеську області. Найбільші імпортні надходження здійснювалися до Києва, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Одеської, Київської та Харківської областей.
Наведений вище стислий аналіз статистичного матеріалу є вихідною точкою для нашої відповіді на репліки й висловлювання тих, хто заявляє, що національний гірничо-металургійний комплекс на межі краху, розвалу та знищення.
Міф перший. ГМК повністю перебуває на державному субсидуванні. Держава «перекачує» кошти на підтримку його функціонування.
Слід вирізняти шахти, які є основним постачальником сировини для металургів. Природно, є відносно рентабельні й такі, що підлягають закриттю. Проте наведемо дві цифри: процес спорудження нового підприємства з видобутку корисної копалини підземним способом триває приблизно 7—10 років, а витрати на утримання закритої шахти — близько 25% амортизаційних відрахувань аналогічної, але функціонуючої.
Українські металургійні підприємства збільшили експорт своєї продукції в першому кварталі 2005 року порівняно з відповідним періодом 2004-го на 3,1%, до 7,598 млн. тонн. Виручка від закордонних поставок зросла на 49,3% — до 3,099 млрд. дол. Експорт напівфабрикатів знизився на 6,9% — до 2,48 млн. тонн (32,6% у загальних обсягах експорту) при зростанні валютних надходжень на 30,6%, до 845,9 млн. дол. (27,3% у загальній виручці). Високий попит у світі на прокат і підвищення цін 2004 року зумовили зростання рентабельності в металургії і, як результат, швидке нарощування запасів готової продукції. За даними Мінпромполітики, на кінець минулого року світове виробництво сталі на 14—15 млн. тонн перевищило рівень її споживання. У контексті загальносвітових обсягів виробництва це дуже маленький показник, проте саме він окреслив давно очікуваний перелом тенденції: тепер не всім виробникам металів вистачить місця на ринку.
Власне, криза надвиробництва ні для кого не стала несподіванкою. Від 2000 року випуск сталі в світі зріс майже на 35%, із 780 до 1050 млн. тонн. Найстрімкіше різниця між попитом і пропозицією зростала в першій половині поточного року. За оцінками Міжнародного інституту чавуну та сталі, фактичні темпи зростання виробництва в металургії (7%) у цей період майже вдвічі перевищували темпи зростання споживання (3,8%). Наслідки цінового обвалу боляче вдарили по експортерах металопродукції і передусім по тих, хто поставляв сталь на азіатські ринки. Китай, котрий швидко наростив виробництво металу до рекордних 330—340 млн. тонн, різко знизив імпорт сталі, а також істотно збільшив її експорт на ринки сусідніх країн. Україна вже майже втратила ринок Китаю (за п’ять місяців 2005 року поставки скоротилися на 76,1%), експорт до інших країн регіону впав на 5,5%. Зростання на 8,8% поставок у Туреччину й на 44,4% — у країни Близького Сходу виявилося слабкою розрадою: за своєю місткістю ці ринки не порівнянні з Китаєм і Південно-Східною Азією.
Таким чином, вже в квітні поточного року падіння цін на метал стало відчутним, а в травні на світовому ринку стався справжній обвал. Найбільше постраждали експортери заготовки, катанки й арматури. Так, коли ще в березні-квітні тонну заготовки можна було продати за 420 дол., то у травні важко було знайти покупця навіть по 300 дол. за тонну. Приблизно на 100 дол. на тонні також упали ціни на листовий прокат — гарячекатаний і холоднокатаний.
Природно, Україну, третього за величиною експортера чорних металів у світі, такий стан справ зачепив вельми відчутно. Особливо коли врахувати, наскільки зросли видатки металургів із початку року. На це вплинула безліч чинників, основними з яких є підвищення цін на залізорудну сировину, збільшення тарифів на залізничні вантажоперевезення, зростання вартості газу й електроенергії.
Так, постачальники залізорудної сировини підняли ціни на свою продукцію ще в другому півріччі 2004-го, коли ціни на метал були на піку. Тоді з цього приводу ніхто зі сталеварів особливо не обурювався, бо рентабельність виробництва за рахунок високих світових цін на сталь була на пристойному рівні. Тим часом від початку року ціни на концентрат, руду й котуни все ще продовжували зростати, хоча спад світового ринку металу ставав уже очевидним, і досі їхній рівень залишається непропорційно високим. Так, у квітні, при зниженні цін на металопрокат на 40—50 дол. за тонну рівень цін на концентрат і котуни в Україні зазнав лише косметичних змін. Те саме можна сказати і про ціни на залізорудну сировину в травні. Ціна на кокс в Україні також залишається високою, у травні вона майже зрівнялася з ціною чавуну, що саме по собі є нонсенсом і робить нерентабельною виплавку продукції першої переробки.
Підвищення Кабміном тарифів на вантажні залізничні перевезення в середньому на 50% із квітня цього року ще більше ускладнило ситуацію. У результаті цього кроку втрати тільки окремо взятого Маріупольського меткомбінату ім. Ілліча становлять майже 1 млн. грн. на добу. Наступна ревальвація гривні дуже сильно вдарила по експортерах. За найскромнішими оцінками, щомісячні втрати галузі від зменшення курсової різниці обчислюються десятками мільйонів доларів, а доходи від експорту металу через це скоротилися на 5%. Прогнозуючи нестабільність попиту традиційних регіональних лідерів металоспоживання минулих років, низка найбільших меткомбінатів («Криворіжсталь», ММК ім. Ілліча, Макіївський меткомбінат та ін.) зупинили частину своїх виробничих потужностей, із експлуатації вже виведено 12 із 44 доменних печей, багато металургійних виробництв стали на вимушені ремонти.
Міф другий. ГМК торгує собі на збиток. Здійснює угоди за демпінговими цінами.
Попри це, 2004 рік став для українських металургів надзвичайно вдалим. Завдяки небувалому зростанню попиту й цін на метал у світі українські виробники металопродукції змогли значно наростити доходи, збільшити рентабельність продажів і отримати рекордні прибутки. Так, за 2004 рік найбільші меткомбінати «Криворіжсталь» і ММК ім. Ілліча одержали чистий прибуток по 2 млрд. грн. кожен, «Азовсталь» — 960,187 млн., «Запоріжсталь» — 810 млн. грн. Для порівняння: 2003 року «Криворіжсталь» отримала 870,88 млн. грн. чистого прибутку, Маріупольський меткомбінат ім. Ілліча — 820,317 млн., «Азовсталь» — 256,44 млн., «Запоріжсталь» — 639,195 млн. грн.
Не відставали й гірничо-збагачувальні підприємства, які в результаті зростання попиту на метал почали одержувати значно більші доходи від продажу залізорудної сировини: 2004 року чистий прибуток Центрального ГЗК досяг 337,6 млн. грн. (2003 рік підприємство закінчило зі збитком у 5,727 млн. грн.), Північного ГЗК — 546,48 млн. грн. (2003 року — лише 15,632 млн.).
Пропорційно зростанню прибутку підприємств зросли й їхні відрахування до бюджету. Проаналізувавши результати 2004 року, можна побачити, що металургійну галузь по праву називають «бюджетоутворюючою». Так, ММК ім. Ілліча за 2004 рік заплатив 880 млн. грн. податку на прибуток і 603,7 млн. грн. податку на додану вартість, «Криворіжсталь» — 641 млн. і 421,32 млн. відповідно, «Азовсталь» — 306,7 млн. і 900,2 млн., «Запоріжсталь» — 289 млн. грн. податку на прибуток і 494 млн. грн. ПДВ. Лише за цими двома податками надходження до бюджету від чотирьох найбільших і найприбутковіших металургійних підприємств України збільшилися за 2004 рік на 15%. А якщо взяти до уваги відрахування до Пенсійного фонду, на соціальне страхування й інші обов’язкові платежі, зростання буде ще значнішим.
Нинішнього року скарбниця держави як ніколи потребує істотного наповнення дохідної частини. Проте в ситуації, що складається нині в державі, важко робити оптимістичні прогнози щодо розвитку фундаментальної галузі України. Починаючи з травня ситуація на світовому ринку сталі значно погіршилася, ціни поповзли униз, потягнувши за собою рентабельність металургів. Останні, побачивши, що ситуація не поліпшується, а на ринку утворюється надлишок пропозиції, вирішили скорочувати виробництво, розпочавши зупинку своїх виробничих потужностей. Таким чином, було припинено роботу частини агрегатів на найбільших підприємствах — Маріупольському меткомбінаті ім. Ілліча, «Запоріжсталі», Дніпровському меткомбінаті ім. Дзержинського та «Криворіжсталі», а Макіївський металургійний завод взагалі зупинив виробництво через збитковість. Як результат, виплавка чавуну скоротилася з 81 тис. тонн на добу у травні до 72,5 тис. у червні, сталі — із 102,5 до 94,3 тис. тонн на добу відповідно, виробництво прокату — із 89,2 до 80,8 тис. тонн на добу. А тенденції липня показують: виробництво продовжує скорочуватися й перебуває на рівні 95% від червневих показників.
У результаті скорочення виробництва металу природним чином в Україні скоротилося споживання металургійної сировини, передусім залізорудної. Так, за підсумками червня металурги отримали 1,496 млн. тонн концентрату від українських ГЗК, або на 15% менше заявленого обсягу (1,76 млн. тонн). Поставки котунів становили 478 тис. тонн, або 70% від заявки, поставки агломераційної руди — 515,5 тис. тонн, або 94,5% від заявки металургів. Залишки залізорудної сировини на складах гірничорудних підприємств на початок липня також залишалися значними. Неконтрольований розвиток подій загрожує не лише ГМК, а й економічній безпеці держави. Нині виробництво металу залишається рентабельним, проте ніхто не може дати точний прогноз на найближче майбутнє — як поведеться ринок.
Очевидно лише, що як мінімум до кінця року спад на ринку металу посилюватиметься, отже, українським металургам варто затягти паски. Однак коли їхні прибутки і дохідність зменшуватимуться, відповідно скорочуватимуться й відрахування до бюджету. А це в результаті відчує на собі кожен житель України. Крім того, не може залишатися нерозв’язаною проблема неповернення податку на додану вартість металургам, яка вже стала хронічною. Внаслідок цього металурги відчувають серйозний дефіцит оборотних коштів, що позначається на їхніх виробничих показниках. Процес залучення інвестицій у модернізацію підприємств ГМК запізнився зі стартом, і зараз інвесторам необхідно якомога швидше довести й розпочаті, і заплановані роботи до логічного завершення. Своєчасне відшкодування експортного ПДВ і розумне зниження відсоткових ставок за довгими кредитами з боку українських банків уже давно стоять у переліку заходів, які могли б сприяти розвитку великого бізнесу та його інвестиційних можливостей.
Міф третій. Треба негайно відмовитися від сировинної орієнтації галузі.
Унікальність України полягає в тому, що вітчизняна металургія практично повністю забезпечена сировиною. Для стабільної роботи металургійних велетнів необхідно створити можливості, за яких їм належали б і гірничо-збагачувальні комбінати, і підприємства коксохімії. Це дало б змогу власникам метпідприємств уникнути шантажу й тиску з боку власників ГЗК, вкладати кошти в розвиток родовищ і відмовитися від імпорту сировини з Росії. Крім того, одним із ефективних заходів із залучення в металургію додаткових коштів на модернізацію могла б стати амністія капіталів, вивезених з України. Підприємці тільки вітали б такий крок, оскільки на депозитах у закордонних банках, що пропонують дуже низький відсоток, гроші не працюють так, як вони працювали б у швидко зростаючій українській економіці. Власники, вкладаючи величезні кошти в модернізацію підприємств, кровно зацікавлені в тому, аби амортизація нового дорогого устаткування відбувалася в прискореному темпі. Це дало б можливість знизити податкове навантаження на комбінати й вивільнити додаткові кошти на модернізацію. В окремих країнах держава взагалі компенсує стратегічно важливим підприємствам кошти, витрачені на відновлення виробництва. Промисловці очікують від влади чітких сигналів про те, що держава готова стимулювати власників вкладати кошти в закупівлю найсучаснішого обладнання.
Важливим є й фінансування наукових досліджень у галузі металургії. На думку представників підприємств ГМК, підтримувати українську науку слід за такою схемою: держава фінансує фундаментальні дослідження, а бізнес — прикладні. Усі ці заходи (ясна річ, без урахування майже форс-мажорного переділу власності та реприватизації) могли б прискорити приплив грошей у промислові підприємства для їхньої модернізації. Наразі ж власники підприємств втілюють у життя лише проекти, які сприяють поліпшенню якості традиційної продукції, зниженню її собівартості та збільшенню обсягів виробництва. При цьому про впровадження передових технологій, здатних різко змінити сформовану ситуацію та ввести Україну в елітний клуб світових виробників високотехнологічної металопродукції, поки що не йдеться.
Питання про те, куди спрямувати майже 26 млн. тонн металу, які експортує Україна, стало руба. Захищені від зовнішніх інтервенцій квотами ринки ЄС і США залишаються блакитною мрією українських металургів. Попри всю їхню привабливість, на цих ринках робити вітчизняним виробникам наразі нічого, адже більшу їхню частину вже зайняли сильніші виробники.
Прорватися на ринки ЄС українські металурги намагаються непрямими методами. Ефективним способом стала купівля активів — невеликих сучасних металургійних заводів — у країнах ЄС. На цьому поприщі вже давно й успішно діють російські підприємства: закордонні придбання мають «Северсталь», «Евразхолдинг», Новолипецький, Магнітогорський меткомбінати та група «Мечел». Нещодавно українські фінансово-промислові групи ввійшли в коло по-європейському орієнтованих інвесторів. Куплений у конкурентній боротьбі з індо-британським велетнем метзавод Huta Czestochowa в Польщі поряд з угорським Dunaffer дав можливість «Індустріальному союзу Донбасу» (ІСД) увійти на новий ринок. Підприємство, що коштувало ІСД чималих грошей (заплачено близько 380 млн. дол., а з урахуванням інвестпрограми й погашення боргів сума доходить до мільярда доларів), може стати першим, але далеко не останнім придбаним у Польщі. Раніше ІСД викупив значний пакет акцій металоторговельної організації Zlomrex S.A. Крім цього, ІСД претендує на купівлю вугільних шахт Jastrzebska Spolka Weglowa S.A., коксохімічного заводу Koksownia Przyjazn Sp., комплексу трубних заводів Walcownia Rur Jednosc.
Утім, ані купівля іноземних активів, ані переорієнтування на інші ринки збуту не є системними рішеннями для української металургії, оскільки не розв’язують основну проблему. Витіснення з Південно-Східної Азії — наслідок технічного застою української металургії. Якщо донедавна Україна ще конкурувала за собівартістю з китайськими заводами, то останніми роками навіть вони далеко обійшли нас і за цим показником. Отже, не залишилося іншого виходу, крім тотального переозброєння галузі в найкоротші терміни. Маючи добре географічне розташування — так звані короткі плечі (близькість джерел сировини й виходу на кінцевого споживача), Україна не подбала про якісні перетворення в металургії. Зношеність основних фондів у галузі перевищує 60%. При цьому суми, які вкладали менеджери від держави, а потім і приватні власники, були на порядок менші від мінімально необхідних. За розрахунками Мінпромполітики, лише в 2003—2004 роках, із урахуванням сприятливої кон’юнктури цього періоду, у підприємства варто було вкласти бодай на 2 млрд. дол. більше.
У передових країнах на реконструкцію виробничих потужностей інвестується близько 25—35 дол. на тонну сталі. В Україні торік усі власники меткомбінатів вклали 600 млн. дол. Це значить, що модернізаційні вливання становили не більш як 15—16 дол. на кожну тонну. А якщо врахувати, що половина цих коштів іде на підтримку устаткування в робочому стані (по суті — підкручування гайок у старому устаткуванні), то реальні інвестиції в його відновлення й нові технології дорівнюють лише 7—8 дол./т. Технологічне відставання України вимірюється десятками років. Приміром, Франція розпочала кардинальне реформування металургійної галузі ще з кінця 1970-х. Протягом 10—15 років вкладання французьких металургів (за адекватного українському обсягу виплавки сталі) щороку перевищували 2 млрд. дол., або близько 80 дол./т. Результат очевидний: сьогодні французькі меткомбінати є одними з найпросунутіших у світі: майже вся сталь плавиться конвертерним способом. А в Україні 45% металу виходить із старих мартенівських печей.
Утім, помилково вважати, що українська сталь поступається за своїми технічними характеристиками світовим аналогам. Українські мартени, завдяки раціоналізаторським досягненням, сьогодні доведено майже до досконалості. Приміром, найвищі техніко-економічні характеристики має продукція комбінату «Запоріжсталь», котрий усю сталь виробляє виключно мартенівським способом. Модернізація металургійних заводів — процес надзвичайно затратний. Навіть ті 1,2—1,5 млрд. дол., які, на думку уряду, цілком під силу щорічно вкладати власникам підприємств, витрачати потрібно дуже раціонально.
Можна казати про два напрями модернізації виробництва: технічний і енергетичний. Очевидно, що відразу замінити всі мартенівські печі конвертерами й електроплавильними установками не вийде. Потрібен перехідний варіант, адаптований до українських реалій. Одним із них може стати використання установок типу «піч-ківш» і безперервного розливу сталі. У цьому разі мартенівська піч потрібна лише для отримання дешевого металевого розплаву, тоді як доведення до потрібних властивостей здійснюється на сучасних установках. В українських умовах це найприйнятніший варіант. Саме цим шляхом сьогодні пішли Єнакіївський і Алчевський меткомбінати та Дніпровський меткомбінат ім. Дзержинського.
Кардинально зменшити енерговитрати можна використанням так званих ливарно-прокатних модулів. Це автоматизований процес, який поєднує безперервне лиття та прокат без додаткового нагрівання (а отже, і витрати дорогих паливних ресурсів). Крім того, він дає змогу істотно розширити сортамент продукції і ще 10—15 років тому вважався піком технологічних досягнень. Зокрема, він дозволяє вийти на все ще не освоєний українцями ринок сучасного автомобільного листа, що відкриває величезні можливості збуту цієї продукції в автомобільній промисловості. Утім, варто розрізняти необхідність зниження енерго- й ресурсовитратності виробництва напівфабрикатів і вихід на ринок із новою продукцією. Останнє в умовах жорсткої конкуренції з боку високотехнологічних світових виробників прокату може бути вкрай ризикованим кроком.
З огляду на це на перший план виходить проблема експортної залежності українських металургів. Сьогодні в країні залишається не більш як 20% виробленої металопродукції, тоді як, приміром, у Росії гарантований збут — у межах 50—60%. Як результат, втрати українських виробників через різкі кон’юнктурні коливання, подібні до нинішніх, будуть незрівнянно більшими, ніж у сусідів. При цьому найризикованішими групами товарів будуть найменш затребувані на внутрішньому ринку. Саме цей чинник утримує вітчизняних металургів від початку масштабного виробництва затребуваних на зовнішньому ринку напівфабрикатів.
Однією з найсерйозніших проблем є управління «людським ресурсом». Теоретично саме тут можна було б заощадити чималі гроші. Загальносвітовою тенденцією стало зниження кількості зайнятих у металургії: за останні 25 років металургійна промисловість Великобританії скоротила 82% робочих місць, Франції — 75, США — 66%, при цьому обсяги виробництва зросли. Це означає, що і в Україні робочі місця в ГМК скорочуватимуться. Приміром, на думку керівництва ДМК ім. Дзержинського (3 млн. тонн сталі на рік), із 19 тис. чоловік працююча третина є просто баластом. Людей залишають на робочих місцях тільки для того, аби уникнути соціального вибуху (аналогічна ситуація у вуглепромі). Проте, якщо рентабельність у металургів падатиме, скорочення робочих місць неминуче. А отже, уряд має готуватися до цього, стимулюючи створення нових робочих місць на інших виробництвах, найкраще — в малому й середньому бізнесі.
Міф четвертий. Вступ до СОТ погубить ГМК України.
Тривалість процедури вступу до СОТ для кожної країни індивідуальна. Вона залежить, крім рівня реформування її торговельного режиму, від вибору пріоритетів: що для країни важливіше — швидкість вступу чи його якість (у плані «відвойованих» позицій). Як крайності можна навести приклади Киргизії й Китаю. Киргизія — перша країна СНД, котра вступила до СОТ. Вона провела п’ять раундів переговорів за рік і чотири місяці. Увесь цикл зайняв у Бішкека лише два з половиною року, вступ відбувся наприкінці 1998-го. Проте якість досягнутих домовленостей залишає бажати кращого. Киргизії довелося взяти участь майже у всіх «нульових» секторальних ініціативах, а також у хімічній гармонізації й угоді про інформаційні технології. Тарифи для сільськогосподарської продукції в середньому встановлено на рівні 11,7% (переважно 5—20%), без перехідного періоду. Виняток становила вовна, але для неї в перші п’ять років заборонено спеціальні захисні заходи. Загальний обсяг підтримки сільського господарства — 5% його валового продукту, експортні субсидії заборонено. Що стосується промислової продукції, середні тарифи — 6,7% (в основному до 10%), перехідний період — сім років.
Результати не змусили на себе чекати: за перші три роки зовнішній товарооборот Киргизстану, темпи економічного зростання та приплив інвестицій лише скоротилися. Звісно, «винна» не лише СОТ, вступ просто підсилив дію інших причин.
Радикально інші досягнення в Китаю, котрий вів переговори 15 років. Пекіну вдалося «вибити» собі досить істотні преференції. Тарифи для сільгосппродукції в середньому встановлено на рівні 15,8%, для іншої — 9,1. При цьому для вразливих товарних груп збережено досить високі (аж до загороджувальних) увізні мита. Зокрема, до таких належать: із продовольчих товарів — м’ясо (20%), цукор (50%), пшениця й борошно з пшениці (взагалі 65%); із промислової продукції — автомобілі (25%), одяг (14—20%) і майже весь спектр побутової техніки (20—30%). Звісно, членство у СОТ прискорило збільшення імпорту, але й експорту також. Якщо в 1995—2003 роках імпорт зростав у середньому на 16% на рік, то в 2003-му — на 31%. Зростання експорту прискорилося з середніх 17% до 23% у 2003 році. Нині Китай є третім у світі за обсягами імпорту й четвертим — за експортом. Утім, членство у СОТ не заважає Китаю лідирувати за кількістю ініційованих антидемпінгових розслідувань.
Виходить, вступ до СОТ допоможе переважно тим експортерам, котрі залучені в цінову конкуренцію. Іншими словами, виробникам сировини й іншої продукції низького ступеня переробки, продукції однорідної. Адже складна промислова продукція більш диференційована, і звинуватити когось у демпінгу майже неможливо. Мовою песимістів цей висновок звучить як «консервація сировинної моделі економіки». Утім, стимули для розвитку складніших виробництв лежать явно не в площині вступу до СОТ.
За нашими розрахунками, відповідно до методики, підтвердженої авторським свідоцтвом, виробництво в металургії після вступу до СОТ збільшиться на 32%, експорт — на 37, імпорт — на 11%.
Невирішені соціальні питання в поєднанні з конфліктом між великими власниками й державою навряд чи дозволять українським металургам швидко зайняти нові ніші високотехнологічної продукції. У найближчі три-чотири роки основним напрямом залишиться зниження собівартості традиційного для України металевого напівфабрикату. Аби виправити ситуацію, від влади потрібно не так багато. Приміром, уряд міг би змусити монополістів на ринку металургійної сировини знизити ціни до економічно обгрунтованого рівня і зрівняти рентабельність усіх учасників ГМК. Крім того, влада могла б зобов’язати гірничорудні підприємства працювати насамперед на внутрішній ринок, а не експортувати більшу частину своєї продукції, забуваючи про споживачів країни. Адже важко назвати логічною ситуацію, коли Україна, котра на 100% може забезпечити свої потреби в залізорудній сировині, імпортує її з Росії, поповнюючи бюджет сусідньої країни.
Ці й інші негативні тенденції спричиняють те, що українські металурги не можуть акумулювати кошти, необхідні для докорінної модернізації їхніх застарілих виробництв. А без цього вже через кілька років Україна ризикує опинитися на задвірках світового ринку чорних металів.