Учасники міжнародної конференції |
Попри той факт, що більшість міжнародних форумів, запланованих на третю декаду листопада, у зв’язку з початком помаранчевої революції були скасовані або перенесені на інші дати, міжнародна конференція «Україна як енерготранзитна держава: питання геополітики, геоекономіки і безпеки» відбулася. І саме 26 листопада, як задумували її організатори — Фонд Фрідріха Еберта (його регіональне представництво в Україні, Білорусі таМолдові) і Національний інститут проблем міжнародної безпеки при РНБО України.
Вітчизняних та іноземних учених, практиків, експертів паливно-енергетичних комплексів, а також іноземних дипломатів революційний настрій столиці України не засмутив. Швидше, навпаки, — енергія Майдану ще більше надихнула учасників конференції, що проходила буквально поруч, на вулиці Михайлівській. Отже, багато хто цього дня встиг взяти участь у двох найцікавіших подіях, а іноземні гості з неприхованою цікавістю і навіть заздрістю поспішали під час коротких перерв на Майдан.
Робота міжнародної конференції проходила у формі трьох сесій, у ході яких дискусія стосувалася геополітики транспортно-енергетичних коридорів, розвитку енерготранзитного потенціалу України та її енергетичної безпеки за умов глобалізації та регіоналізації економіки. Ніхто не заперечував, що в сучасному світі будь-якій державі (тим паче такій енергозалежній, як Україна) необхідно враховувати особливості та стратегії розвитку насамперед сусідніх країн. А також дуже уважно аналізувати динаміку й тенденції сучасних ринків, насамперед енергетичних. Без цього практично неможливо реалізувати енерготранзитний потенціал, який має Україна, забезпечивши геополітичну та геоекономічну безпеку держави.
Керівник регіонального представництва Фонду ім. Ф.Еберта Гельмут Курт зазначив, що фонд, який він представляє, підтримує демократичні уряди, а він особисто щиро розділяє настрої українців і підтримує Україну. «Ця конференція — одповідь тим, хто не думає про майбутній розвиток України в геополітичному плані».
Борис Парахонський (Національний інститут проблем міжнародної безпеки — НІПМБ), дискутуючи про те, яким чином Україна може включитися в систему загальноєвропейської безпеки (а саме в цьому контексті, на думку більшості учасників міжнародної конференції, доречно розглядати майбутнє нашої країни), акцентував увагу на розвитку ідеї глобального геоекономічного простору Європа—Азія.
Директор Одеської філії Національного інституту стратегічних досліджень Олексій Волович підкреслює, що Україна практично ризикує опинитися на периферії глобальної боротьби гігантів за всі запаси енергоресурсів, які дедалі швидше скорочуються у світі. Очевидно, що домінувати буде той, хто встановить над цими ресурсами свій контроль. Причому боротьба відбувається одночасно між кількома групами країн (або по кількох векторах): наприклад, Росія — США — Туреччина — Китай — у контексті транзиту ринків збуту; Китай — США — за ресурси Африканського континенту; США — за контроль над ресурсами країн Перської затоки. Україна в контексті переділу сфер впливу може запропонувати свій енерготранзитний потенціал. Однак щоб останнє мало практичний інтерес, потрібно ще чимало зробити.
Цю думку розділяє і віце-президент фонду «Стратегія-1» Михайло Гончар, який нагадав, крім іншого, про значення того, як енерготранзитні країни себе ідентифікують. Наприклад, що ж до сусідів України: Білорусь практично повністю зоорієнтована на Росію та її енергетичні інтереси; Туреччина на півдні зоорієнтована на експорт каспійських вуглеводнів до Європи. Україна ж, хоча й декларує політику зближення з ЄС, насправді прагне до Азії через і за посередництва Російської Федерації. На думку М.Гончара, підтвердженням цьому, зокрема, може бути згода українського уряду використовувати нафтопровід Одеса—Броди для експорту російської нафти через термінал «Південний» і далі по Чорному морю і турецькі проблемні протоки. Хоча ще нещодавно йшлося про використання Одеса—Броди для транзиту нафти в європейському напрямі, що крім всього іншого, сприяло б розвантаженню Босфору.
Екс-глава «Укртранснафти» Олександр Тодійчук зауважив, що сьогодні немає сенсу шукати правих чи винних у тому, що сталося з вищезгаданим нафтопроводом. Він також додав, що будь-якому новому уряду доведеться якщо не відмовитися від використання нафтопроводу Одеса—Броди в реверсному режимі (не дуже просто розірвати багатоскладові договори, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності), то принаймні уважно вивчити весь пакет «реверсних» документів із погляду дотримання інтересів енерго-політичної безпеки України. Тим паче, що логіка розвитку світового нафторинку актуалізує нові маршрути доставки нафти в Європу.
Цілком ймовірно, що цьому сприятиме й активізація Польщі, із нафтотранспортною системою якої планують з’єднати український нафтопровід. У самої Польщі, зокрема в її нафтогазовому бомонді, нині відбуваються серйозні перестановки, що, не виключено, істотно послабить позиції російського лобі в цій країні й одночасно підсилить інтерес до Україні. Адже, хоч що там казати, а Польща в питанні добудування нафтопроводу Одеса—Броди до Плоцька займала, м’яко кажучи, неоднозначну позицію. З одного боку, влада Польщі всіляко підкреслювала, що це має бути суто комерційний проект і виходити слід з його економічної доцільності та окупності. З іншого боку — польський уряд уповноважив займатися цим проектом (у складі СП «Сарматія») практично державну компанію, що вже саме по собі насторожило багатьох можливих учасників цього міжнародного проекту. Та й без російської уваги явно не обійшлося. До того ж і Європейський Союз свою участь в основному обмежував деклараціями про зацікавленість в українсько-польському нафтотранзитному проекті та фінансуванням попереднього техніко-економічного обгрунтування його створення. Судячи з усього, для практичного втілення цього проекту потрібно значно більше реальних зусиль і кроків усіх, від кого залежить те, у якому напрямі та якого «громадянства» нафта транспортуватиметься українською та польською територіями.
Каміл Хаманс, генеральний секретар нідерландської делегації в соціал-демократичній фракції Європарламенту, підкресливши солідарність із політичною боротьбою українського народу (до речі, між європейськими та українськими есдеками є чимало розходжень), зазначив, що уряд України ще має зіштовхнутися з наслідками глобальної реорганізації не лише у своїй країні, а й у світі. Зміна обсягів і напрямів транзиту енергоносіїв також може бути одним із наслідків. Тим паче, що Україна межує із ЄС. А в державах Європи запаси енергоресурсів скорочуються.
До 2030 року, прогнозують європейські експерти, до 70% енергоресурсів ЄС імпортуватиме, зокрема і з країн колишнього Союзу. Вже сьогодні 40% природного газу ЄС отримує через держави Східної Європи. Правда, в основному це російський газ. Проте ЄС прагне захистити себе від залежності від одного джерела. Як правило, члени Євросоюзу імпортують один вид енергоносія мінімум із трьох джерел, що виправдано економічно (конкуренція постачальників призводить до зниження цін, їхньої стабілізації та скорочення енерговитрат у виробництві) і політично (немає загрози енергетичної безпеки держави через можливі політичні розбіжності з монопольним енергопостачальником). Це саме стосується і диверсифікації шляхів доставки енергоносіїв.
Як зазначив К.Хаманс, «контроль над енергоресурсами та їхнім транзитом — це контроль над іншими учасниками глобальної економіки». На його думку, у даний час Китай, Індія та деякі інші держави, які інтенсивно розвиваються, роблять так, як західні європейці в останні 50 років, — ведуть боротьбу за ринки, ресурси і шляхи їхньої доставки. При цьому, за словами оратора, значну частину енергоресурсів і транзитної інфраструктури зосереджено в країнах СНД. І його дивує, що нафтопровід Одеса—Броди не використовується, як це передбачено колишньою домовленістю між Україною, Польщею та Єврокомісією, а транспортує російську нафту до басейну Чорного моря.
До речі, європейський парламентер розділяє ідею спільного володіння енерготранспортною інфраструктурою та енергокомпаніями державою і підприємствами з різноманітною формою власності. Таких прикладів у світі чимало. Наприклад, Shell і Ессо контролюються спільно державою і приватними акціонерами.
Між іншим, це сприяє прозорості та демократії. Як каже К.Хаманс, «ці поняття не синоніми, але вони йдуть поруч і безумовні для ринкової економії».
Дуже цікавий погляд Нурсели Демірделен (МЗС Туреччини) на енергонезалежність і енергетичну політику її держави: «Безумовно, що енергозабезпечення — це питання виживання Туреччини. А диверсифікація їх джерел шляхом постачань сьогодні й у найближчому майбутньому — це основні завдання». При цьому Туреччина прагне відповідати на виклики й запити енергоспоживачів, і не лише всередині країни. Цьому служать транскаспійський і транскавказький нафто- і газопроводи, створені й утворювані для постачань вуглеводнів до Європи.
Зрозуміло, Туреччина дуже стурбована екологічним навантаженням на свої протоки. І в цьому сенсі її представники дуже шкодують, що Україна погодилася на так зване реверсне використання нафтопроводу Одеса—Броди. На думку представників Туреччини, зокрема Басаг Туг, розуміння екологічної безпеки змушують посилити умови проходження турецьких проток насамперед нафтотанкерами. А також обмежити вантажопотік на цій ділянці.
Розглядаючи різноманітні геополітичні аспекти транспортно-енергетичних коридорів, директор Інституту економічних досліджень і політконсультації Ігор Бураковський акцентував увагу учасників міжнародної конференції на єдиному економічному просторі. Основними утвореннями такого типу він назвав: ЄС і Євроасоціацію вільної торгівлі (тобто Євроекономічний простір); ЄЕП і ЄврАЗЕС; ЄЕП плюс наднаціональні інститути; спільний економічний простір ЄС і РФ. Останнє поки що виглядає, на думку оратора, сирою ідеєю. Проте при певному розвитку подій ця ідея може, за словами І.Бураковського, бути реалізована «із найменшими втратами». Уже тому, що країни СНД (крім Білорусі) мають двосторонню угоду з ЄС, а після їхнього вступи у СОТ ці відносини ще більше зміцняться. Цьому ж сприятиме «розумна самоідентифікація в межах спільного економічного простору» і законодавче забезпечення (на рівні самоорганізації) вимог міжнародних угод.
Підсумовуючи вищесказане, Б.Парахонський сказав, що за сучасних умов далеко не завжди потрібно шукати глобальні проекти. Нерідко невеличкі, на перший погляд, зміни можуть приносити істотну додаткову вартість.
Свобода і розширення торгівлі послугами — це контекст, у якому слід розглядати й енерготранзит. А новим виміром інтеграції сьогодні є єдиний енергопростір, у котрому, безумовно, мають бути враховані як інтереси регіональних економічних об’єднань, так і національні інтереси окремих суб’єктів міжнародного права. Тоді такі утворення як ЄЕП просто втратять свій сенс.
Далеко не всі учасники міжнародної конференції зійшлися в поглядах абсолютно на всі питання та проблеми. Проте для того й організують такі заходи, щоб отримати грунт для наступних міркувань і досліджень.
На жаль, в одному матеріалі неможливо представити весь спектр думок і аргументів учасників міжнародної конференції «Україна як енерготранзитна держава: питання геополітики, геоекономіки та безпеки». До того ж про чимало з них «Дзеркало тижня» уже розповідало в попередніх випусках, а про ті, що найбільш запам’яталися, розкаже вам у наступних.