Протягом цілого десятиліття після розпаду Радянського Союзу західні оглядачі старанно відстежують усі спроби пострадянських республік побудувати в себе демократичне суспільство й перейти до ринкових відносин. Проте вийти з-під впливу централізованої економіки, яка домінувала в регіоні протягом 70 років, зовсім не так просто. Тим більше коли існують сили, конче зацікавлені в збереженні залежності регіонів від диктату «старшого брата».
Один з механізмів здійснення цього диктату полягає в доступі до вентиля на газовій трубі, на якій, як на голці, «сидять» багато пострадянських республік. Для більшості з них характерна наявність електростанцій, що доживають (а переважно й таких, що переживають) свій вік, даючи рік у рік набагато менше, ніж вимагають для свого хоча б формального функціонування. А ситуація на Кавказі минулого року погіршилася ще й сильною посухою, унаслідок чого рівень води в ріках упав значно нижче тієї межі, яка дозволяє гідроелектростанціям виробляти достатню кількість електроенергії. Єдиний вихід у цій ситуації — поставки природного газу з Росії, котра, правда, вельми своєрідно підходить до вирішення питання про розрахунок за цей газ. Найбільшої гостроти, на думку Дугласа Франца, оглядача New York Times Service, ця проблема набула в Грузії.
Хвиля масових протестів, прокотившись усією Грузією у відповідь на чергові відключення електроенергії, зробила її президента Едуарда Шеварднадзе значно поступливішим до численних вимог російської сторони. І до формально виражених, і до завуальованих певною мірою. Російська компанія «Інтергазбуд», чий природний газ надходив до Грузії, на початку грудня припинила свої поставки. Це рішення мотивувалося тим, що американська компанія AES Corp., яка постачає електрику в Тбілісі, сплачує за російський газ занадто мало. AES погодилася на 10-відсоткове підвищення ціни на газ, і поставки відновили. Утім, ненадовго. Уже 1 січня 2001 року їх припинили знову, цього разу, як заявили представники російської компанії, просто за розпорядженням російського уряду. Без цих поставок у Грузії не залишилося можливості забезпечити електрикою навіть лікарні й хлібопекарні.
Особливого секрету з того, що це рішення безпосередньо пов’язане з намірами грузинського керівництва закрити дві з чотирьох військових російських баз, розташованих на території Грузії, до липня нинішнього року, ніхто й не робить. Поза всяким сумнівом, рішення Шеварднадзе залишити ці бази ще, як мінімум, на 15 років може істотно полегшити процес проходження газу через російські трубопроводи. «Ми виявилися загнаними в геополітичну пастку, хоча ніяких законних підстав для припинення поставок газу не існує», — сказав у телефонному інтерв’ю американському кореспондентові Майкл Шолі, директор компанії AES у Тбілісі. Девіду Мірцкулаве, міністру енергетики Грузії, в останню хвилину все ж вдалося дійти згоди щодо поставок з іншою російською компанією, а саме з «Ітерою», яка й без того перебуває в зоні надмірної уваги на Заході. Проте, за великим рахунком, проблема газової залежності Грузії від Росії так і залишилася невирішеною.
На думку більшості американських аналітиків, цю проблему могло б розв’язати будівництво трубопроводу Баку-Джейхан, що має пройти і через Тбілісі. Проте призначення в Кабінет міністрів новообраним президентом Америки Джорджем Бушем на посаду міністра енергетики Спенсера Абрахама додала ще більшої проблематичності щодо можливості реалізації цього проекту. Украй збитковий з економічної точки зору, цей проект зберігав своє право на існування лише з політичних причин. Проте саме республіканець Абрахам, колишній сенатор штату Мічиган, виступав його запеклим противником. Утім, сподіватися на появу в американській адміністрації прибічника українського варіанта трубопроводу в Каспійському регіоні, який урятував би від газової залежності не лише Грузію, без грамотного докладання адекватних зусиль було б надто наївно.