Вітчизняний паливно-енергетичний комплекс, і зокрема енергетика, торік вийшли на новий виток розвитку. Може, цей етап і не був настільки епохальним, як зміни 2000 року під керівництвом колишнього «паливного» віце-прем’єра Юлії Тимошенко, але тенденції, що простежуються в роботі галузі, засвідчили наявність топ-менеджерів, здатних утримувати вітчизняний ПЕК від дисбалансу і виникнення кризових ситуацій. Однак торік не обійшлося без проблем, які виникали не з вини безпосередніх учасників усіх сегментів українського ПЕК, а через політичні амбіції вітчизняного істеблішменту. На жаль, саме політизація будь-яких процесів, що відбуваються в українському паливно-енергетичному комплексі, від міждержавних проектів і до внутрішніх питань, досі є найбільшим головним болем керівників вітчизняної нафтогазової й енергетичної галузей. Тому й 2003 року працювати у ПЕК часто означало те ж саме, що брати участь у «боях без правил». Проте певні правила розвитку економіки все ж існують, то відбувалися просто бої, іноді — вельми тривалі.
Газова політика
Це вже традиція для всіх причетних до паливно-енергетичного комплексу України — зустрічати або проводити Новий рік (або те й інше) із новим віце-прем’єром, котрий уповноважений, зокрема, опікуватись і цим сегментом економіки держави. Не став виключенням і рік, що минув, наприкінці якого віце-прем’єра Віталія Гайдука змінив Андрій Клюєв, котрий до того очолював комітет Верховної Ради з питань ПЕК, ядерної політики та ядерної безпеки. Напередодні відставки В.Гайдук зробив декілька заяв, зокрема відносно українсько-російських відносин у нафтогазотранспортній сфері, що до певної міри пригальмувало розвиток проекту створення так званого міжнародного газотранспортного консорціуму (ГТК), ідеї народження якого скоро вже виповняться два роки. Попри підписання домовленостей вищими посадовими особами України, Росії та Німеччини, проект створення міжнародного консорціуму з розвитку та управління українською газотранспортною системою (ГТС) не набагато просунувся. Щоправда, у ході цього процесу народилася чудова ідея розширення вітчизняної ГТС за рахунок будівництва українською та російською сторонами газопроводу «Олександрів Гай—Новопсков—Ужгород», який, за задумом його авторів, має стати першим етапом створення ГТК і ознаменувати собою завершення доінвестиційного періоду народження консорціуму.
Втім, навіть цей перший крок, що не потребує, як запевняли ініціатори створення консорціуму, втручання законодавчого органу України, викликав досить гучні дискусії. Складається враження, що кожна депутатська фракція і група постійно намагаються якщо не пропіарити себе на тлі цієї теми, то, як мінімум, отримати додаткові політичні дивіденди. При цьому процес створення ГТК переходить у стан «ви тут сидите, а там усе стоїть».
Безумовно, Україна є пріоритетом для російського ВАТ «Газпром» із погляду основного маршруту транспортування газу на Захід, про що неодноразово заявляли як керівники цієї російської компанії, так і представники уряду РФ. Водночас зростання потреб Західної Європи в природному газі і зволікання з розширенням потужностей української ГТС змушуватимуть Росію шукати альтернативу наявним маршрутам. Швидше за все, Україну продовжуватимуть «лякати» обхідними маршрутами і зменшенням газотранспортних потоків через її територію. Про це свідчать і розрахунки експертів.
Точні дані щодо результатів газоспоживання 2003 року з’являться, у кращому разі, в лютому 2004-го. Тому будемо оперувати даними про загальний імпорт газу з-поза меж Європи за 2002 рік, коли він становив близько 192 млрд. кубометрів. З них російський газ — 142 млрд. кубометрів (через територію України пройшло 112,9 млрд. кубометрів), решта — з Алжиру через транссередземноморський газопровід в Італію, а також через трансгібралтарську гілку в Іспанії. Крім того, щороку близько 1,5 млрд. м куб. природного газу приходить у Європу з Лівії у скрапленому вигляді.
Згідно з прогнозами, середньорічний темп приросту споживання газу в Західній Європі за період із 2002 по 2020 роки становитиме, як мінімум, 3% («усереднений сценарій»). При цьому власний видобуток залишиться на сучасному рівні, тобто на рівні близько 290 млрд. кубометрів газу, але може й скоротитися до 200—250 млрд. кубометрів — якщо розвиватиметься інший сценарій формування балансу газоспоживання Європи. Передбачається, що 2020 року попит на газ у європейських країнах збільшиться на 45% і зросте у фізичному обсязі до 736 млрд. кубометрів. Таким чином, дефіцит газу в країнах Європи до 2020 року може становити 450—540 млрд. кубометрів. Очікується також, що 2010 року попит на газ у європейських країнах зросте до 655 млрд. кубометрів.
Що ж до газоспоживання в Україні, то прогнозується певне його скорочення до 65 млрд. кубометрів 2005 року з наступним збільшенням газоспоживання з 2010 року до 75 млрд. кубометрів. При цьому, за даними НАКу, вже за перші три квартали 2003-го всіма категоріями споживачів в Україні було використано майже 53 млрд. кубометрів газу (майже на 7 млрд. кубометрів більше, ніж за аналогічний період 2002 року). Для потреб населення та компобуту використано на 3,74 млрд. кубометрів газу більше, ніж за такий же період 2002 року — 22,8 млрд. кубометрів. Промисловістю за перші дев’ять місяців 2003 року спожито 24,2 млрд. кубометрів, що на 3,27 млрд. кубометрів більше, ніж за той же період 2002 року. Це, безумовно, прямо пов’язано зі зміною структури газоспоживання та поступовим відновленням і зростанням економіки.
Природно, що питання європейської енергобезпеки — це вже не просто політика, а геополітика, де зацікавлених сторін значно більше, а ціна питання значно вища. Водночас минулий рік засвідчив, що російська сторона не квапиться залучати до участі в створенні газотранспортного консорціуму навіть Німеччину, чия зацікавленість була формально закріплена в угодах щодо створення консорціуму. Доходило до дипломатичних скандалів, коли німецьку сторону інформували за день до тристороннього засідання учасників майбутнього консорціуму. Проте Німеччина не перестає сподіватися на успішний результат справи.
Однак перенесені з 15 на 23 грудня 2003 року збори учасників ТОВ «Міжнародний консорціум з управління та розвитку газотранспортної системи України» все ж таки відбулися в Києві. За участі вже згаданого заступника голови правління ВАТ «Газпром» О.Рязанова, глави НАКу і першого заступника міністра палива й енергетики України Ю.Бойка, а також представників причетних до цього проекту міністерств та компаній. Було розглянуто техніко-економічне обгрунтування (ТЕО) будівництва газопроводу Новопсков—Ужгород. А також прийнято рішення про продовження роботи над ним, зокрема, експертів, щоб до 1 березня 2004 року були готові матеріали для ухвалення рішення про початок інвестиційної фази проекту створення консорціуму. Одне слово, як мовиться в таких ситуаціях, високі договірні сторони намагаються «домовитися на березі». Тим більше що існують реальні законодавчі бар’єри для передачі в управління консорціуму української газотранспортної системи на умовах концесії. І усунення цих перешкод бачиться дуже далекою перспективою, оскільки парламенту, який останнім часом більше скидається на боксерський ринг, аніж законодавчий орган, у розпал політичної реформи та виборчої компанії явно буде не до нормативного врегулювання «газових» питань. У такій ситуації ціна будь-якого рішення буде несумірно високою як у політичному, так і у вічнозеленому матеріальному плані.
До речі, про матеріальне. 1 грудня 2003 року мало вирішитися ще одне політекономічне питання — про передачу «Газпрому» єврооблігацій (уже прозваних «газпромівками-2»), випущених НАК «Нафтогаз України» у рахунок погашення боргів за раніше використаний газ на суму 1,4 млрд. дол. Потім рішення про передачу росіянам українських облігацій було відкладене до засідання ради директорів ВАТ «Газпром», провести яку планувалося 24—25 грудня. Так би мовити, щоб покласти його як подарунок під новорічну ялинку. Проте торік цього так і не сталося, попри те, що ще у вересні заступник голови правління російського газового монополіста Олександр Рязанов запевняв журналістів, що в грудні питання єврооблігацій буде закрито. Хоч як парадоксально, але зволікання російською стороною з прийомом боргових зобов’язань досить вигідне українській стороні, оскільки розміщені на депозиті євробонди дають реальний прибуток, бо не вимагають обов’язкових відсоткових виплат власникові.
Дуже може виявитися, що таке зволікання «Газпрому» із прийомом облігацій НАКу є авансом українській стороні або ж додатковим козирем на переговорах зі створення ГТК. Втім, оскільки всі питання між НАКом та «Газпромом» вирішуються комплексно, а проекти мають досить масштабний характер, для вирішення ситуації знадобиться певний час. Головне ж, щоб питання передачі євробондів знову не стало предметом політичної дискусії, що може досить ускладнити і так непрості енергетичні взаємини між Росією та Україною.
Минулого року НАК досяг певної стабілізації взаємовідносин з Туркменистаном, з котрим практично встиг розрахуватися за минулорічні газопоставки (за виключенням поки що не сплачених близько 20 млн. дол.), що в принципі виводить НАК у розряд платоспроможних і відносно акуратних партнерів у газовому бізнесі. Так що цілком логічно, що без звичного у минулому ажіотажу контракт на постачання в Україну 2004 року 36 млрд. кубометрів газу був фактично пролонгований задовго до закінчення 2003 року.
Окрім зовнішньоекономічної діяльності, рік запам’ятався кількістю відключень підприємств-неплатників за спожитий газ. По суті, НАК став запроваджувати платіжну дисципліну, що автоматично викликало негативну реакцію з боку Мінпаливенерго. Пік конфлікту припав на травень. За даними «Нафтогазу України», з 1 січня по 14 травня «Газ України» продав енергокомпаніям 1,8 млрд. кубометрів блакитного палива на суму 511,9 млн. грн., отримавши в оплату лише 55,8% цієї суми. «Центренерго» оплатила 48,3% купленого газу, «Західенерго» — 55,9%, «Дніпроенерго» — 60,2%, «Донбасенерго» — 77,7%. Найбільші борги з початку року нагромадили «Центренерго» — 104,4 млн. грн. і «Дніпроенерго» — 65,4 млн. грн. Попри те, що на сьогодні ситуація трохи поліпшилася, казати про повну ідилію поки що рано. З іншого боку, мабуть, уперше з 2000 року споживачі газу відчули на собі наслідки неплатежів, зрозумівши, що ніхто благодійністю не займатиметься, а часи «останніх китайських попереджень» давно промайнули.
Крім того, торік було створено компанію «Газ-Тепло», покликану шляхом отримання права оренди на підприємства комунальної енергетики оптимізувати фінансові потоки і поліпшити розрахунки за спожиті енергоносії. Водночас цей сегмент енергетики досить інерційний, і, швидше за все, результати діяльності компанії ми побачимо не дуже скоро. Тим більше, що перші результати роботи цієї компанії оцінюються вельми неоднозначно. Проте в якості спроби збалансувати інтереси газоспоживачів та газопостчальників це, безумовно, цікавий експеримент.
Що ж стосується видобутку газу та нафти в Україні підрозділами НАКу, то попередні результати за 11 місяців 2003 року свідчать про збільшення видобутку газу на 2,5% та нафти — на 4,5%. На жаль, на більше поки що важко розраховувати. Як, ймовірно, й на збільшення експорту газа НАКом. І хоча у порівнянні з нещодавніми 1,5 млрд. кубометрів 2003 року обсяг експорту зріс до 6,5 млрд. кубометрів, вже нинішнього року, за словами голови правління «Нафтогазу України» Юрія Бойка, компанія буде змушена скоротити експорт до 4 млрд. кубометрів. У «Нафтогазі» головною причиною скорочення експорту називають введення з 1 січня 2004 року за рішенням Верховної Ради України експортного мита у 10 доларів з кожної експортованої 1000 кубометрів.
У якості передноворічного подарунка НАК приготував співгромадянам ціновий сюрприз, оголосивши про наміри підвищити з нового року ціни на газ. Спочатку йшлося про значне підвищення цін для промислових споживачів, далі з’ясувалося, що ціни будуть підвищені (щоправда, не одразу) для усіх категорій споживачів, напевно, відсотків на 20. Принаймні, й НКРЕ, й Кабмін, і ВР зацікавились намірами НАКу настільки, що попросили надати докладний звіт щодо економічного обгрунтування підвищення цін. У зв’язку з тим, що ця тема стосується чи не кожного мешканця України, докладніше розкажемо про неї, як мовиться, з цифрами в руках дещо пізніше.
А щодо публічного «протистояння» Мінпаливенерго України й НАКа (в особі міністра палива та енергетики і його першого зама, котрий одночасно очолює «Нафтогаз України»), то кожна зі сторін наводить власні аргументи. Найбільш очевидні суперечні питання — спроби Мінпаливенерго підчинити собі НАК ще на початку 2003 року, а також давні спроби НАКа досягнути своєчасних та повних платежів від енергогенеруючих компаній. Поки в означених питаннях жодна зі сторін не досягла бажаного.
До речі, прохолодні відносини Мінпаливенерго та НАКа, схоже, збережуться й нинішнього року. Хоча б тому, що, приміром, у «Нафтогазі» вважають скорочення кількості трейдерів на газовому ринку України позитивним моментом, що дозволило компанії «Газ України» (що є дочірньою компанією НАКа) минулого року удвічі збільшити прямі поставки газу промисловим споживачам і дещо покращити взаємовідносини з ними. (Зараз на ринку газу працюють більше сотні трейдерів, обсяг газопоставок котрих не робить погоди на цьому ринку). Опоненти ж НАКа запевняють, що така концентрація всіх газопотоків в одній компанії протирічить політиці лібералізації ринка й веде до зміцнення монополізму.
Нафтові розлучення
Нафтовий сегмент торік виявився найурожайнішим на події: «бензинова криза», гострі дискусії навколо нафтопроводу Одеса—Броди, зростання обсягів поставок і переробки нафти на вітчизняних НПЗ, збільшення обсягів інвестування російськими НК в українські нафтопереробні заводи і просто наполеонівські плани вітчизняних нафтовиків зі створення вертикально інтегрованих нафтових компаній (ВІНК), що вже на кінець 2004 року має кардинально змінити ситуацію на ринку нафтопереробки та роздрібної торгівлі нафтопродуктами.
Водночас минулий рік відзначився й високою зарегульованістю роботи нафтового сегмента. Покерувати нафтовиками планували практично всі можливі міністерства й відомства, від Антимонопольного комітету та Мінтрансу і до обласних губернаторів. Ринок реагував на це зростанням цін на всі види палива і гнівних заяв керівників НК. У результаті проявилася досить цікава тенденція: вітчизняні компанії, що практично не мають впливу на роздрібний ринок нафтопродуктів, реанімували ідею створення ВІНК. Наприкінці року була відзначена активізація діяльності в цьому сегменті НАК «Нафтогаз України», «Укрнафти» й «Укртатнафти». Поки що рано говорити про повноцінну конкуренцію роздрібним мережам російських НК, які працюють в Україні, але тенденція, безумовно, позитивна.
Крім того, на думку експертів, після призначення колишнього керівника нафтотрейдерської компанії «Інфокс» Миколи Злочевського керівником Держкомітету з природних ресурсів цілком очікуваним буде створення ще однієї вітчизняної ВІНК. Річ у тім, що «Інфокс» контролює одну з установок на Кременчуцькому НПЗ і має досить широку мережу реалізації нафтопродуктів. Єдине, чого бракувало «Інфоксу», — це власного видобутку. Схоже, що вже найближчим часом цю проблему буде вирішено і на ринку з’явиться ще одна конкурентоспроможна українська нафтова компанія.
Однак умови гри в майбутньому на ринку нафтопродуктів, швидше за все, знову визначатиме уряд. Першим сигналом для цього стало підписання наприкінці минулого року «пакту про ненапад» між Антимонопольним комітетом і нафтопереробниками, у якому сторони зобов’язалися дотримуватися правил гри на ринку. Щоправда, у підписанні не брали участі представники «Укрнафти», Надвірнянського НПЗ і просто трейдери, які працюють на ринку, що ставить під сумнів економічну доцільність цього документа. Зате стає зрозуміло, хто опиниться за червоними прапорцями нинішнього року, оскільки основними підписантами меморандуму стали російські НК, які добряче постраждали 2003 року від перевірок АМКУ.
Тим більше що в російських компаній стосовно розвитку свого бізнесу в Україні також планів громаддя. Російсько-британська ТНК-БП має намір укласти 30 млн. дол. у модернізацію Лисичанського нафтопереробного заводу (Луганська обл.) і 53 млн. дол. на розвиток роздрібної мережі реалізації нафтопродуктів. ВАТ «Нафтова компанія «ЛУКОЙЛ» (Росія) планує 2003—2013 рр. інвестувати 500 млн. дол. у ВАТ «ЛУКОЙЛ—Одеський нафтопереробний завод». Як очікується, 2004 року буде вкладено 40 млн. дол., до 2007-го — ще 50 млн. дол. Наймасштабнішим проектом до 2008 року стане реконструкція установок риформінгу (2006—2007 рр.) для зменшення вмісту сірки в бензинах і збільшення їх виходу, а також гідроочистки дизпалива (2007—2008 рр.), що дозволить знизити вміст сірки у ньому з нинішніх 150 ppm (0,015%) до 10 ppm. У 2010—2013 рр. планується побудувати установку каталітичного крекінгу. Президент ТОВ «Альянс-Україна» Петро Мірошников заявив, що 2004—2009 рр. у модернізацію Херсонського НПЗ буде вкладено 311 млн. дол.
Досить цікавим був рік і в плані участі України в міжнародних проектах, де Україна так і не змогла визначитися з вектором докладання сили. Насамперед це вже набридла проблема використання нафтопроводу Одеса—Броди. Сьогодні, напевно, всі — від народного депутат до пенсіонера — мають свою позицію стосовно напрямку прокачування нафти цим трубопроводом, але в рядах урядових мужів досі немає згоди. Подальшу долю цього проекту прогнозувати досить складно, як і напрямок його використання, але той факт, що Одеса—Броди залишиться точкою перетинання інтересів Росії та Заходу нинішнього року, можна не сумніватися.
Хоча, з іншого боку, не так вже й важко спрогнозувати, яким буде вибір Кабміна України стосовно використання нафтопроводу Одеса—Броди: або цим трубопроводом будуть транспортувати нафту у напрямку Польщі, або російська ТНК буде качати свою нафту у напрямку порту «Південний» і далі Чорним морем в ту ж таки Європу. Наполегливість ТНК останніми місяцями минулого року наводить на думку про те, що, власне кажучи, рішення на користь маршруту, запропонованого цією російською НК вже ухвалено. І зараз тільки очікують слушного моменту, щоб його оголосити. Експерти ж, котрі повинні надати Кабміну розрахунки ефективності різних варіантів нафтотранзиту, нададуть свої висновки дещо пізніше, ніж про це спочатку повідомлялося — десь ближче під кінець січня. Якщо взагалі не в лютому.
Іншим, менш представленим, але від цього не менш важливим для України, став нафтопровід «Дружба—Адрія». Нагадаємо, 2002 року нафтотранспортні компанії країн—учасниць проекту («Транснефть—Дружба» (Білорусія), MOL (Угорщина), «Транснефть» (Росія), «Транспетрол» (Словаччина), «Укртранснафта» (Україна) і JANAF (Хорватія) підписали угоду про інтеграцію нафтопроводів «Дружба» й «Адрія». Мета об’єднання нафтопроводів — транспортування російської і казахської нафти в Середземномор’я та Північну Америку. На першому етапі цим маршрутом можна буде щороку прокачувати близько 5 млн. тонн нафти.
Отримавши підтримку уряду та профільного комітету ВР, проект був провалений парламентом. Така позиція нардепів викликає, як мінімум, подив: в умовах, коли Росія нарощує обсяги поставок нафти на Захід, ми чесно відмовляємося від додаткових обсягів транзиту нафти і, відповідно, надходжень у бюджет. Навряд чи позиція «собаки на сіні» щодо проекту «Дружба—Адрія» і невизначеності щодо нафтопроводу Одеса—Броди додасть Україні балів серед учасників міжнародного нафтового бізнесу.
Наелектризована приватизація
На відміну від інших галузей вітчизняної економіки, бум продажів держпакетів акцій енергетичних підприємств не простежувався. Планована приватизація обленерго так і залишилася в прожектах Фонду держмайна. Щоправда, наприкінці року кавалерійським наскоком глава РАТ «ЄЕС» Анатолій Чубайс спробував інтегрувати енергосистеми двох країн шляхом приватизації енергорозподільчих компаній, що залишилися в держвласності, і придбання на вторинному ринку акцій, які належать Костянтинові Григоришину. Однак ініціатива головного російського енергетика наштовхнулася на відмову Президента України «посприяти» у придбанні державних обленерго. Не менш заплутаною видається ситуація і з «Чернігівобленерго», «Львівобленерго», «Полтаваобленерго», «Прикарпатобленерго» і «Сумиобленерго», де величину пакетів російського бізнесмена ще необхідно уточнювати.
Взагалі, візит пана Чубайса скидається на добре сплановану багатоходову акцію. Спочатку заява в університеті в Казані, де глава РАТ сказав, що компанія не полишає своїх намірів отримати енергоактиви в Україні, потім дезінформація в російській газеті «Известия» і потім уже безпосередньо сам візит російського енергетика. По суті, нам продемонстрували чудову схему, як слід проводити приватизацію, і, сподіваємося, зацікавлені міністерства та відомства зроблять відповідні висновки з проекту «РАТ ЄЕС—Україна», тим більше що, швидше за все, його реалізація триватиме й нинішнього року. Водночас візит Анатолія Чубайса в Україну ще раз засвідчив високий рівень політизації процесів у вітчизняній енергетиці, коли корпоративні питання мають намір вирішувати не ринковим шляхом, а виключно адміністративним.
У цілому ж ситуація в електроенергетиці торік трохи стабілізувалася, якщо не брати до уваги недостатність розрахунків за спожиту електроенергію, що призводить до тяжкого фінансового стану розподільчих і генеруючих компаній. Можливо, після запровадження нової системи розрахунків із генераціями на пропорційній основі ситуація трохи зміниться. Нагадаємо, що раніше 100-відсоткові розрахунки проводилися лише з НАЕК «Енергоатом», а з тепловими — за залишковим принципом. Водночас був знижений рівень технологічних втрат в електромережах. Протягом десяти місяців минулого року це дало енергозберігаючий ефект у 910 млн. кВт·год. Позитивні результати відзначені й у міжнародному співробітництві. За січень—листопад минулого року експортовано 3,9 млрд. кВт·год електроенергії, що в 1,6 разу більше, порівняно з відповідним періодом 2002 року. Також успішно було завершено річне випробування паралельної роботи «Бурштинського енергоострова» із європейським енергооб’єднанням UCTE, що дозволило підключитися до UCTE уже на постійній основі.
Не менш цікава ситуація складається і з приватизацією «Укртатнафти» і «Укрнафти». Фонд держмайна розпочав процес приватизації 43% акцій «Укртатнафти» у травні, але в червні призупинив його до того, як Верховна Рада розгляне законопроект про особливості приватизації заводу. Цей законопроект передбачає продаж пакета акцій на відкритому конкурсі. Водночас, плануючи створення ВІНК, компанія «Укрнафта» заявила про бажання купити державні 43% акцій «Укртатнафти». У відповідь у листопаді минулого року компанія «Укртатнафта» вийшла із зустрічною пропозицією про придбання 50%+1 акцій величезної «Укрнафти». З огляду на таку диспозицію, нинішній рік обіцяє стати більш динамічним у плані приватизації вітчизняних НК і переділу нафтового ринку України.
З такими результатами й планами український ПЕК та його учасники розпочали 2004 рік. А докладніше про кожен сегмент паливно-енергетичного комплексу «ДТ» інформуватиме читачів протягом року.