За останні десять років соціальні критерії моралі й моральності змінилися настільки, що не ризикну стверджувати, буцімто колись лайливе «аліментник» зберегло колишнє значення. Мова не про те, що цим словом «таврували» заслужено і ні (зрештою, завжди існував чинник життєвих обставин). Проблема в тому, що хтось кимось чомусь був залишений. Покинутий... І ця проблема не втратила своєї актуальності. Тим паче що той, про кого йтиме в нашому матеріалі, залишений... державою. І дуже схоже, що Українська держава послідовно домагається титулу «аліментник». Як мінімум у східноєвропейських масштабах...
Будувати Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат окислених руд (КГЗКОР), цього велетня важкої індустрії, почали 1986 року в Долинській, що на Кіровоградщині. У створенні пятисоттомного проекту брали участь дев’ять науково-дослідних інститутів від Москви і до самих околиць. Вартість проекту оцінили в 2 млрд. 400 млн. доларів. Виробнича потужність комбінату після його пуску мала становити 10 млн. тонн котунів на рік. Солідний склад країн — учасниць проекту, які входили тоді до РЕВ, визначив його міжнародний статус. Введення в дію цієї складної технологічної махини планувалося на 1990—1992 роки.
До 1991 року, коли Україна стала правонаступницею КГЗКОРу, будівельники освоїли 1 млрд. 600 млн. дол. Невдовзі істотно змінився і склад учасників «будови століття». Сьогодні цей проект реалізують Україна, Румунія та Словаччина. (Борг України перед Болгарією «зависнув» через неузгодженість схеми розрахунків.) Щодо загального стану будівництва, то в результаті українського неробства колись гучна «будова століття» завмерла на хронологічній оцінці 1991 року, овіяна міністерськими вітрами забуття й цілковитою байдужістю вище.
У Кривому Розі нині працюють п’ять ГЗК: Південний, Інгулецький, Ново-Криворізький, Північний і Центральний. Їх побудовано у 50—60-ті роки. Проектний термін експлуатації кожного — 40—50 років. Фахівці вважають, що активні й пасивні ресурси цих ГЗК вичерпано відповідно на 100 й 75%.
Щодо кар’єрів (відкритої розробки — цих постійних ГЗК), то майже на всіх глибина сягає 300—350 метрів, що, зрозуміло, робить видобуток нерентабельним, а продукцію — неконкурентоспроможною.
До того ж і в Кривому Розі, і за його межами за багато років «виросли» багатомільйоннотонні, заввишки до 30 м штучні гори-відвали (хвостосховища), які складаються, зокрема, з «бідних» окислених руд — так званої їжі для КГЗКОРу. За даними різних джерел, запаси їх сягають від половини до півтора мільярда тонн. Тож під майбутні відвали тут і землі вже немає; настала черга відведення орних угідь, гектар яких коштує 2000 доларів. Практично всім ГЗК потрібні нові хвостосховища, спорудження яких потребує величезних площ сільгоспугідь, мільярдних капіталовкладень і 5—7 років часу.
Жахлива екологія, необхідність відновлення потужностей, що вибувають, величезні обсяги попутно видобутих окислених кварцитів тощо і зумовили свого часу початок будівництва КГЗКОРу.
1983 року в Берліні підписано багатосторонню угоду про організацію співпраці з будівництва в СРСР КГЗКОРу. Після проголошення незалежності України було укладено низку двосторонніх угод між Україною та іншими державами — учасниками проекту. Німеччина й Болгарія самоусунулися від участі в цьому будівництві. Решта партнерів розуміли: є вагомі підстави продовжувати будівництво. Приміром, за рахунок переробки слабомагнітних окислених руд, складованих у відвали й сьогодні, можливий комплексний економічний підхід до видобутку при повному використанні мінеральної сировини гірничорудного комплексу південно-східного регіону України. По-друге, це дозволить знизити собівартість продукції за рахунок вирахування видатків на експлуатацію й утримання відвалів та відчуження для них додаткових сільгоспугідь. По-третє, скоротивши обсяги виробництва агломерату, можна буде закрити аглофабрики, що значно поліпшило б екологічну ситуацію регіону. І, по-четверте, це дасть змогу забезпечити металургійні підприємства Кривбасу та всієї України відповідною сировиною.
Якого ж масштабу НП мала статися, щоб комбінат, у будівництво якого вгатили такі гроші й ресурси, до того ж, украй потрібний Україні, ось уже десять років «гуляв»? Щодо Румунії і Словаччини, то ці країни, довівши свої об’єкти до 90% готовності, чекають не дочекаються, коли ж в Україні прокинуться. Вони навіть охороняють побудоване: як-не-як, вклали не тільки працю, а й мільйони доларів, а вони знають ціну «валютній копійці». Правда, охороняють за український кошт, бо не винні, що «волинять». Звісно, вони розуміють усілякі наші кризи, але час від часу настирливо нагадують Україні то офіційними документами, то не менш офіційними зустрічами на високому рівні про свої претензії, наш борг і марнований час.
Аби зрозуміти причини всього цього, спробуємо розібратися: можливо, «дрімаючий велетень» справді лише тягар для України.
І хоч як це сумно, спочатку доведеться визнати, що якість криворізьких руд сьогодні поступається зарубіжним аналогам. Усі ГЗК Кривбасу видобувають магнетитові руди кар’єрним (відкритим) методом з вмістом у них заліза 32—34%. Підземно видобуті руди, пройшовши весь технологічний ланцюжок, містять у результаті 64—65% заліза. І це не межа. А КГЗКОР переробляв би сьогоднішній розкрив кар’єрів ГЗК (значну частину відвалів, тобто, по суті, безгоспні окислені кварцити), що доцільно економічно й екологічно. І тоді замість коксу доменні печі «їли» б криворізькі котуни. А за нинішнього доменного процесу на кожен відсоток вмісту в руді кварцитів витрачається 10—12 кг коксу, якого в Україні вже мало, тож його починають завозити з Польщі, а це тільки збільшує собівартість. До того ж, кажуть експерти, ціни на вугілля підвищилися на 25%. Мимоволі позаздриш шведам або канадцям, у яких руди природно містять лише 2—4% кварцу, позаяк в українських запасах його від 8 до 16%.
З цих та низки інших причин рентабельність вітчизняної залізорудної галузі 1990 року становила 15%, 1995-го — 14,1% і т.д. 1998 року галузь спрацювала в мінус 1,4%. Перевищення дебіту над кредитом також не вселяє оптимізму — 1531,6 млн. грн.
Фахівців дивує і ще одна цифра, щоправда, перспективна: проектом національної програми «Україна-2010» передбачено нарощування металургійного виробництва до 25 млн. тонн чавуну на рік. Можливо, так воно й буде, але яким коштом? Відомо, що для виплавки тонни металу потрібно близько двох тонн рудної сировини. За даними інституту «Кривбаспроект», на виплавку запланованої кількості чавуну її доведеться витрачати 45,5 млн. тонн у рік. А до 2010-го потреба зросте до 63,4 млн. тонн. Де взяти стільки, якщо в 1999—2000 роках українські підприємства зазнавали дефіциту залізорудної сировини для забезпечення індикативних обсягів виробництва, що підтверджується мільйонами реальних тонн тієї ж таки сировини, імпортованої з Росії? І це попри те, що в Україні і власної сировини вистачило б — це ті самі котуни, які міг би випускати КГЗКОР.
А тим часом на більшості підприємств комплексу спад виробництва сягнув 45,9%. А відставання розкривних робіт за період 1996—1999 р. «виросло» більш як на 64 млн. м3; значно скоротився експорт. Як стверджує ГІП КГЗКОР П.Трушин, більшість підприємств галузі наполовину або повні банкрути. І можливості для збереження обсягів виробництва сировини (а для забезпечення його приросту й поготів) не тільки обмежені, а й малоймовірні, оскільки витратні, технічно й фінансово не забезпечені.
Якщо навіть припустити неймовірне, приміром, що обсяги підвищаться на 2005 рік до 54,5 млн. тонн, однак дефіцит «здушить горлянку», бо тільки 2000 року він становив уже близько 11 млн. тонн, завезених із Росії.
Тоді як робота тільки першого пускового комплексу КГЗКОРу дасть близько 7 млн. тонн на рік вітчизняної сировини, украй необхідної металургам. То чи потрібен Україні КГЗКОР?
Ще 1986 року вчені НДІ Гіпромашвуглезбагачення (Луганськ), Дніпропетровська гірнича академія, інститути «Механобрчормет» і «Кривбаспроект» під керівництвом головного конструктора Р.Улубаби запропонували технологію збагачення, застосовуючи яку на КГЗКОРі, можна зменшити вміст у продукції кремнезему, а заліза — збільшити. Вони створили сепаратор високої потужності для збагачення слабомагнітних гематитових руд, тобто кварцитів. На КГЗКОРі таких машин встановлено 110 плюс резервні, кожна вартістю, як на теперішні ціни, близько 1 млрд. грн. Продуктивність одного сепаратора — 100 тонн окислених кварцитів на годину. Аналогів цій технології, як стверджує співробітник інституту «Механобрчормет» І.Савченко, у світі немає. Тож задіяна на КГЗКОРі магнітна технологія значно дешевша й екологічно безпечніша, порівняно з тією, що застосовується нині, — випалювальномагнітною.
«У відвалах сировини для КГЗКОРу вистачить років на двадцять, і за нульовою вартістю, екологія тільки подякує, — сказав П.Трушин. — І перший пусковий комплекс слід запустити якнайшвидше. Випалювальні румунські машини (кожна потужністю 3,3 млн. тонн котунів у рік) готові до роботи. Треба починати працювати й розраховуватися з країнами–учасницями проекту. Якщо й далі зволікатимемо, румунська сторона добудує останню, третю випалювальну машину (а налаштовані вони, слід сказати, рішуче) й може зажадати вже не участі в частці майбутньої продукції, а повернення «живих» боргів, та ще й із відсотками й цілком відповідно до європейської Конвенції 1969 року про міжнародні договори, обов’язковість, сумлінність і відповідальність сторін. Оце вже буде для України як аліменти: хочеш не хочеш, а плати. Інакше — ганьба неспроможності. З усіма наслідками, які з цього випливають...»
...Якби КГЗКОР, що лежить на 5 тис. га колись елітних земель, випарувався, наче його й не було, то за період 1986—2000 років ця земля при середній врожайності, приміром, пшениці 27 центнерів з гектара дала б Україні близько 200 тис. тонн зерна, реалізація якого збагатила б держскарбницю реальними 114 млн. грн.
...Якби КГЗКОР почав працювати у проектні терміни, тобто 1991 року, то на сьогодні Україна одержала б понад 100 млн. тонн котунів. При їхній вартості 32 долари за тонну скарбниця поповнилася б на 3,2 млрд. доларів.
Або мешканці Печерських пагорбів не вміють рахувати, або... Але в кожному разі посилання на відсутність грошей для завершення будівництва КГЗКОРу не врятує Україну від розрахунків у майбутньому. Рахунки оплачувати все одно доведеться.
А початок експлуатації першого пускового комплексу КГЗКОРу вже вкотре перенесено. Поки що на 2005 рік. Було б це помилкою задля порятунку...