У четвер голова правління ВАТ «Металургійний комбінат імені Ілліча», народний депутат Володимир Бойко, представляючи в парламенті два свої законопроекти, зробив сенсаційні заяви. По-перше, зараз власники ГЗК збирають гроші, щоб його вбити. Втім, Володимир Семенович як Герой України вважає це марною тратою коштів: «Я розумію, після цього виступу мені слід думати, як доживу до вівторка чи до середи, тому що бабки зараз викинуть, напевно, щоб мене відстріляти».
По-друге, парламент остаточно погрузнув у корупції. Характеризуючи процес проходження свого законопроекту про запровадження експортного мита на залізорудну сировину, Володимир Бойко заявив: «Але кінчайте ви грати. Нехай совість у вас, дорогі, прокинеться. Хіба можна за це взагалі гроші брати? Ви мені вибачте!» Володимир Семенович вважає, що зуміє особисто переконати фракції Верховної Ради, і передусім «Нашу Україну», в тому, що «не лобістський це закон… Переконаний, що я це доведу на цифрах і покажу».
Не беремося судити, що саме покаже пан Бойко своїм колегам. Твердо впевнені лише в одному — в лобістській суті запропонованих Володимиром Семеновичем законопроектів. Відповідно до словника іноземних слів, «лобі», «лобізм» — це система контор і агенцій великих підприємств при законодавчих органах, які чинять в інтересах цих підприємств вплив (аж до підкупу) на законодавців і держчиновників на користь того чи іншого рішення при прийнятті законів, розміщенні урядових замовлень тощо. У нашому випадку такою «конторою-агенцією» виступає особисто Бойко, який очолює комбінат імені Ілліча, та його колишній заступник, а нині нардеп Сергій Матвієнков. І якби Володимир Семенович та Сергій Анатолійович не були рабами парламентських умовностей, вони звели б свої нинішні два законопроекти в один під умовною назвою «Про першочергове забезпечення металургійного комбінату імені Ілліча залізорудним концентратом за рахунок підприємств гірничорудної галузі».
Що стосується законопроекту «Про внесення змін до Закону України «Про ціни і ціноутворення», то з ним усе зрозуміло вже з першого погляду. По суті, цей документ — результат плутанини, яка спостерігається останні 13 років у голові будь-якого «червоного директора» і цілком описується гаслом, висловленим Бойком в одному з інтерв’ю: «Працювати по-соціалістичному — жити по-капіталістичному». Саме виходячи з цього Володимир Семенович пропонує посилити положення закону, ухваленого далекого соціалістичного 1990 року.
Пропозиція Бойка—Матвієнкова зводиться до того, щоб наділити уряд правом (за узгодженням із парламентом) установлювати мораторій на зростання цін на ресурси, які значно впливають на загальний рівень і динаміку цін на товари та послуги, що мають важливе соціальне значення. Тобто буквально на все, що заважає заробляти комбінатові імені Ілліча більше грошей. Нині Володимира Семеновича найбільше непокоїть зростання цін на залізорудну сировину, але щойно цю проблему буде вирішено, можна не сумніватися, настане черга коксу, вогнетривів, феросплавів. Та хіба мало чого ще. Зрештою, у Бойка сьогодні велике різнопрофільне господарство, і, можливо, наступної весни нам усією країною доведеться стримувати зростання цін на комбікорм для курок-несучок.
Другий законопроект, запропонований депутатами «Ілліча», — «Про ставки вивізного (експортного) мита на залізорудну сировину» — теж не позбавлений совкового шарму. Цікавий навіть не сам проект, а пояснювальна записка до нього, відповідно до якої, загальний обсяг експорту ЗРС з України за вісім місяців становив 11,9 млн. тонн. При цьому стверджується, що вітчизняні металурги недоодержали за даний період 2 млн. тонн цієї сировини. Висновок простий — запровадьмо мита, і тим самим ударимо по всьому експорту ЗРС. Зокрема й по тому обсягу, який наші металурги використати просто не в змозі. Це, спираючись на дані за вісім місяців, ні багато ні мало — 10 млн. тонн, а в річному еквіваленті — усі 15 млн. тонн.
До речі, може не так уже й зле, що наші металурги в січні—серпні не одержали 2 млн. тонн ЗРС. Якби одержали, то криза надвиробництва українського металу, що насувається, настала б раніше і в гострішій формі. За даними «Деловой столицы», донецьким металотрейдерам сьогодні доводиться відчайдушно демпінгувати, наприклад, на азіатському ринку, щоб реалізувати квадратну заготовку і сталевий пруток. І це тільки початок грядущої кризи.
Необхідність «обмитнення» всього експорту ЗРС «посланці Ілліча» обгрунтовують різницею між світовими цінами й експортними цінами українських ГЗК. Однак світові ціни — поняття дуже відносне. Адже не можна всерйоз порівнювати за якістю й цінами, наприклад, бразильську та українську руду. Що бентежить ще більше, то це демонстрування в пояснювальній записці світових цін станом на березень нинішнього року. Надворі грудень, а в головах «іллічівців» досі весна.
Причина такого вибіркового підходу до даних ясна як божий день. На початок року припало зростання світових цін на металопрокат (у середньому більш ніж на 50%), природно, воно супроводжувалося зростанням цін на сировину для металургів. Українські ГЗК не завжди встигали вслід за світовою кон’юнктурою змінювати ціни на свої експортні поставки. Як мовиться, робочий момент, але в умілих руках авторів законопроекту він перетворився ледь не на головне свідчення обвинувачення гірничо-збагачувальних комбінатів.
Бойко і Матвієнков з наведених ними даних роблять висновок: потрібно запровадити мита, причому для кожного виду сировини — свої. І тут ми наближаємося до головного. Якщо виходити із заявленої меткомбінатом імені Ілліча різниці між світовими та експортними цінами українських ГЗК на ЗРС, то дві позиції — агломерат і котуни — у разі запровадження експортних мит зберігають свій експортний потенціал, а ось концентрат стає однозначно «невиїзним». І, завдяки щасливій випадковості, саме він є головним видом залізорудної сировини для меткомбінату імені Ілліча. Однак при цьому не вирішується проблема другого «борця» з ГЗК — «Індустріального союзу Донбасу». Його металургійним комбінатам — Алчевському та Дніпровському імені Дзержинського — необхідні не лише концентрат, а й котуни та аглоруда, причому в цілком порівнянних (за вартістю) з концентратом обсягах. Однак навряд чи Володимир Семенович ставив перед собою мету враховувати інтереси всіх своїх стихійних союзників (тим більше що один із них — «Запоріжсталь» — вже уклав із ГЗК перемир’я). Він зацікавлений у тому, щоб прийняття двох законопроектів «у пакеті» дозволило комбінату імені Ілліча одержувати концентрат за ту ціну, яку він зуміє продавити в уряді (де традиційно присутнє дуже потужне металургійне лоббі). Якщо ж від регулювання цін на внутрішньому ринку гірничо-збагачувальні комбінати спробують «втекти за кордон», їх очікуватиме капкан у вигляді експортних мит. Бойка не цікавить той факт, що його партнери по виробничому ланцюжку — ГЗК — не менш любимого меткомбінату потребують капвкладень і їм теж потрібно розвиватися. А для цього необхідні гроші, і логічно, якщо в умовах нинішніх високих світових цін на металопродукцію частина прибутку металургів діставатиметься їхнім суміжникам. У тому числі й рудовидобувачам.
Однак Володимира Семеновича цікавить лише низька ціна на концентрат для свого комбінату тут і тепер. Він — літня людина і вже не сподівається побудувати соціалізм у всій країні. Просто хоче організувати червоний рай для окремо взятого металургійного комбінату. Зрештою, недарма той носить горде ім’я Ілліча.