Не сперечатимуся — може, мені й справді просто не щастить, позаяк не довелося зустріти бодай одного керівника органу місцевого самоврядування, який не мав би претензій до вищої влади у зв’язку з обмеженням територіальних прав. Передусім — фінансових. Але ж теоретично мають бути такі, оскільки законом прописано принцип формування бюджету знизу догори. Та тільки теорія теорією, а практика — на зло їй — супроводжується багатоголосими криками: «Грабують!»
І що цікаво — до справедливості закликають, як і велять нормативні документи, також знизу догори, щоправда, не забуваючи при цьому обмежити права згори донизу. Лише на самій верхівці лементують інакше — «дефіцит», «профіцит», «секвестр» та інші малозрозумілі більшості, але, вочевидь, невтішні у перспективі терміни. Так триває вже не перший рік, однак періодичні словесні перепалки закінчуються безрезультатно, скидаючись на дивну до абсурду гру. Хоча, звісно, винятки трапляються...
— Коли закон про місцеве самоврядування був ухвалений у першому читанні, — згадує василівський міський голова Олександр Мельник, — з’явилася надія, що територіальні громади нарешті отримають належний правовий захист. Але, на жаль, змін на краще не сталося. Як і раніше, зароблені кошти вилучаються й перерозподіляються нагорі без урахування наших думок і потреб.
Олександр Андрійович очолив міську владу ще 1994 року, здобувши переконливу перемогу на виборах. І невдовзі на ділі довів, що василівці в ньому не помилилися. Практично на голому ентузіазмі міській владі вдалося газифікувати один з мікрорайонів. Розпочали було благоустрій найнеблагополучнішої північної частини міста, проклавши 8 км газопроводу, але досить швидко переконалися, що за теперішніх міжбюджетних відносин здійснити задумане просто неможливо.
Василівка — містечко невеличке, лише 17 тис. жителів, проте вони становлять п’яту частину населення району. Після обрання міським головою на другий термін Мірошник з іще більшою настирливістю заходився «воювати» за інтереси території.
— Судіть самі: 1997 року бюджет міста становив 1,5 млн. грн., а на 2000-й зменшився майже вдвічі, — сипле цифрами міський голова. — Тоді як районний бюджет за цей час виріс у півтора разу. І при цьому нас змушують власні прибутки використовувати на утримання дитячих садків, закладів культури, відділів субсидій, соцзабезпечення... А житлово-комунальний сектор з його капітальними ремонтами, благоустроєм, не кажучи вже про будівництво, покинуте напризволяще.
На жаль, спроби досягти порозуміння успіхом не увінчалися. Звернення міської влади до райради й райдержадміністрацій там просто ігнорували, на них навіть не зволили відповісти. Часом виникали й відверто абсурдні ситуації. Скажімо, міський голова звернувся до районної газети з пропозицією опублікувати статтю про стан місцевого бюджету, але йому відмовили. Позаяк свого друкованого органу міська влада не має, довелося організовувати публікацію в газеті сусіднього району. Одне слово, суперечності загострилися настільки, що без стороннього втручання розв’язати їх було вже неможливо. І в районну прокуратуру посипалися скарги міськвиконкому з посиланнями на очевидні порушення закону районною владою.
Спочатку до них поставилися трохи насторожено.
— На жаль, правовий нігілізм нам доводиться бачити на кожному кроці, — каже прокурор Василівського району Раїса Гаріна. — Представники влади чомусь переконані, що забезпечувати законність мусить хто завгодно, тільки не вони самі. Це й створює грунт для різноманітних порушень. Маючи законодавчий механізм наповнення бюджетів власними силами, території так і не навчилися ним користуватися. І переважно не тому, що нездатні, а, швидше, через небажання.
Про причини цього «небажання» я поцікавився в Олександра Мельника, і у відповідь почув:
— Ну, звісно, ми розуміємо, що зростання місцевих податків і зборів стимулює розвиток території. І умови для цього начебто є. Адже наше місто лежить на інтенсивній трасі Харків—Сімферополь. Але, скажімо, щоб отримати дозвіл на будівництво так званої малої архітектурної форми — кіоску площею два на три метри, бажаючий мусить витратити місяців зо три. Йому необхідно зібрати купу підписів, заплативши за це тисячу гривень, а потім терпляче чекати, поки районна комісія розгляне заяву. Можуть дозволити, а можуть і відмовити, керуючись власними міркуваннями. У мене, приміром, ще з минулого року лежать не розглянуті комісією при райдержадміністрації близько сорока таких заяв.
Можливо, взаємини районної і міської влади будувалися б на таких принципах і досі, якби в квітні торік не сталася подія, що різко змінила їх характер.
Перед призначеною на 19 квітня сесією райради, приуроченої до ухвалення бюджету на 2000 рік, як і належить, зібралася депутатська комісія, що й узгодила проектну суму бюджету Василівки майже на 1,1 млн. грн. Проте через три дні депутатам запропонували проголосувати за іншу цифру — десь 800 тис. грн., попри заперечення міської влади. Каменем спотикання стала 44-та стаття Закону про держбюджет, відповідно до якої слід залишати в розпорядженні міст обласного й районного підпорядкування не менше 40 відсотків зібраної суми прибуткового податку. У сьомому пункті свого рішення сесія райради цю вимогу врахувала, а в одинадцятому — фактично анулювала, вирішивши без певної мотивації вилучити з міського бюджету 729 тис. грн. Прикметно, що ця сума один до одного збігалася з тими самими 40 відсотками планованих надходжень. Це, до слова, підтвердили й фахівці, котрі готували попередній розрахунок річного бюджету. Не спростовував цього й голова планово-економічної комісії: він посилався на те, що, ухвалюючи таке рішення, сесія керувалася міркуваннями «здорового глузду». Але, як виявилося, глузд цей явно суперечив вимогам законів.
Навчені гірким досвідом, городяни за день до районної провели свою сесію, дружно проголосувавши за включення 40 відсотків прибуткового податку до міського бюджету. Отже, любов районної влади до здорового глузду спричинила подвійне порушення. По-перше, ігнорування рішення сесії міськради, яке ніким не оскаржене й має юридичну чинність, а по-друге, завуальоване невиконання конкретної статті закону про держбюджет.
Пропозицію районного прокурора не приймати протиправного рішення депутати проігнорували. Як, утім, і винесений потім протест, відхиливши його на наступній сесії переважною більшістю депутатських голосів. Відтак суд як єдиний цивілізований спосіб розв’язання суперечностей став просто неминучим.
Поданий прокурором позов спочатку взяли на місці, у Василівці. Але з розглядом справи явно не поспішали. Лише через півроку, за рішенням обласного суду, справу передали до сусіднього Михайлівського району, де служителі Феміди вже оперативніше (лише через три місяці) винесли вердикт. Суть його зводилася до вимог скасувати рішення районної сесії про вилучення 729 тис. грн. і повернути кошти міському бюджетові.
Зрозуміло, такий поворот подій районну владу не влаштовував, і вона звернулася з апеляцією до вищого суду. Проте колегія обласного суду залишила рішення районного без змін.
— Найсумніше, що, по суті, конфлікт не вартий виїденого яйця, — вважає прокурор району. — Ці 729 тис. гривень, тяжба через які тривала більше року, районна влада цілком могла б одержати без скандалу. Достатньо було вступити в договірні відносини з міськрадою. Законом цей механізм чітко передбачений. Але вся проблема в тому, що опановувати правові знання чиновники не квапляться. Адже простіше посилатися на недосконалість законодавчої бази...
Втім, усупереч оптимістичній правовій перспективі, міська влада Василівки не плекає ілюзій, що вилучені кошти їм повернуть. Швидше за все, доведеться задовольнятися тим, що під час затяжного конфлікту бодай вдалося відстояти свою правоту й збагатитися досвідом. А він, як відомо, також капітал — хоч і своєрідний. Шкода лише, що як платіжний засіб для будівництва газопроводу його не можна використовувати...