Одержувати гроші з повітря — давня мрія українських бізнесменів. Справа ця тяжка, кропітка, пов’язана з великим ризиком. Але іноді на кону стоять такі гроші, що претенденти готові майже на все. А вже позиватися роками — це взагалі дрібниця...
Майже три роки тому «ДТ» розповідало про спробу стягнути з «Нафтогазу України» 170 млн. грн. За цей час у країні відбулася революція, змінився режим, пройшли парламентські вибори. А справа живе і процвітає. Справді, підібрати на рівному місці тридцять з лишком мільйонів не дуже умовних одиниць — більш ніж достатній стимул для декого з бізнесменів.
Сама історія тягнеться вже років шість. У далекому 2000-му податкова виграла суд проти структурного підрозділу НАК «Нафтогаз України» — «Шебелинкагазвидобування». Приводом стала погана сплата податків, що було чистісінькою правдою.
Наприкінці 90-х років сплачувати за газ живими грошима було серед споживачів ознакою поганого тону: намагалися впарити векселі або взагалі не розраховуватися. Газівники підприємств тодішнього АТ «Укргазпром», відпускаючи товар споживачам, часто взагалі не одержували оплати. Або одержували заліки і «фантики».
1999 року дві третини газу, поставленого збутовими організаціями НАКу, з точки зору оплати просто зникли. Точніше кажучи, споживачі оплатили аж 37,5%, причому тільки половину грошима. Буровики місяцями сиділи без зарплати. А оскільки на папері рентабельність була цілком пристойною, то претензії податкової гарантувалися.
Загалом, справа була досить-таки банальною. Програний у квітні 2000-го харківськими газовидобувниками місцевий арбітражний суд був далеко не першою (і не останньою) спробою одержати гроші в бюджет. Хіба що сума стягнення — 273,6 млн. грн. — для одного судового процесу виявилася досить великою. Розплачуватися газівникам було нічим, і рішення суду фактично мало що змінило.
Через якийсь час до процесу залучили виконавчу службу, яка заарештувала частину майна. Живих грошей у «Шебелинкагазвидобування» не було, зате векселів навалом. Три з них вирізнялися величезними номіналами, у тому числі й просто гігантський вексель на 170 млн. грн.
Газівники з вилученням векселів не погодилися, і справа пішла до суду. Тим більше що саме у цей час у країні почалося масштабне розчищення неплатежів. Парламент ухвалив Закон «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами», борги за податками, які утворилися до початку 2000 року, було списано. Під погашення пішов і борг перед податковою у «шебелинківській» справі. Однак вирішивши, що ту сумну сторінку історії вже перегорнуто, працівники НАКу глибоко помилялися: усе тільки починалося...
Річ у тому, що Державна виконавча служба Міністерства юстиції України аж ніяк не вважала питання закритим. Навпаки, вона твердо вирішила одержати свої 5% збору з 273,6 млн. грн. Тим більше що у гривнях виходила цілком пристойна сума — 13,6 млн. А оскільки податкова адміністрація свої претензії повинна була от-от відкликати, доводилося поспішати. І векселі почали збувати.
З сумами не церемонилися: за однією з угод папери на суму 45,5 млн. грн. було продано за 3,64 млн. живих грошей, тобто 8% від номіналу. З огляду на те, що навіть у найгірші часи котирування газових векселів нижче 10—15% не опускалися, продавці не дуже торгувалися.
І лише половина виручки пішла у бюджет. Річ у тому, що Законом України «Про виконавче провадження» половина виконавчого збору «перераховувалася в спеціальний фонд виконавчого провадження на розвиток і матеріально-технічне забезпечення державної виконавчої служби». Передбачалося, що з нього оплачуються послуги експертів, оренда транспорту, ремонт оргтехніки, оплата послуг друкарні та ін.
Займаючись реалізацією заставного майна, структури Мін’юсту тоді просто не вилазили зі скандалів. Спочатку був «Укрспец’юст», котрий за свої комісійні продавав що завгодно і кому завгодно. Потім — легендарний продаж за 4% від номіналу держпакета акцій найбільшого в Україні Білоцерківського шинного заводу (СП «Росава»). Загалом, із чужими активами люди не церемонилися...
У «шебелинківскій» справі основна інтрига крутилася навколо паперу, на якому було написано цифру в 170 млн. гривень.
Оскільки гроші на експертів у мін’юстівських структур були, у травні 2001 року було укладено договір із київським ТОВ «Правозахист» про оцінювання вартості векселів. Експерти дійшли висновку, що красна ціна 170-мільйонного векселя — аж 4,4%. Хоч як дивно, певний сенс у цьому був: згодом виявилося, що вексель було складено із порушенням законодавства. Проте 95-відсотковий дисконт було викликано зовсім не цим...
Тим часом 22 червня 2001 року податкова адміністрація остаточно відкликала свої претензії до «Нафтогазу». Тобто привід для виконавчого провадження загалом-то зник. Але такі дрібниці виконавців уже не хвилювали. Вони бадьоро виділили справу в окреме провадження і розпочали наступний етап реалізації.
Треба віддати належне юристам «Нафтогазу»: їм вдалося відкласти неприємність аж на півтора року. Куди і кому вони тільки не писали: і в Кабмін, і у Верховну Раду, і в Раду національної безпеки, і в прокуратуру. Неправомірними дії виконавчої служби визнав комітет правової політики Верховної Ради. І, природно, йшли судові розгляди...
У жовтні 2002-го газівники виграли процес у Харківському господарському суді, де виділення справи в окреме виконавче провадження було визнано незаконним. Проте вже в грудні того ж року Харківський апеляційний повернув ситуацію на вихідні позиції. Звичайно, було подано касаційну скаргу. З огляду на попередній досвід, газівники особливо наполягали на забороні реалізації уцілілого векселя.
Загалом, почавшись із спроби повернути борги державі, справа плавно перейшла у свою повну протилежність. Йшлося про викид на ринок боргу за демпінговими цінами із подальшою сплатою його приватній структурі, але вже за номіналом. При цьому в самому Мін’юсті вибрали позицію цілковитого невтручання.
Міністерські мужі так і не змогли прийняти надскладне рішення, що вигідніше: зберегти державі кілька сотень мільйонів гривень, але при цьому нічого не отримати, чи ж одержати до спецфонду кілька мільйонів гривень (і трохи більше до бюджету) і вивести на сторону державні активи вартістю 170 млн. грн. Адже активи — клопіт «Нафтогазу», податкової та інших. А от маленький кишеньковий спецфонд був свій, рідний і теплий.
Тож Мін’юст писав листи, які ні до чого не зобов’язували, і стверджував, що ситуація повністю під контролем. І своїм харківським підлеглим, як мінімум, не заважав.
Чомусь вважається, що суди — це нецікава і нудна справа. Звичайно, коли тільки читати нескінченні виписки, то так воно і є. Але треба пам’ятати, що за сухими протокольними фразами вирують океани пристрастей. У цьому випадку діяли цілком різноспрямовані інтереси. «Нафтогаз» зовсім не приваблювала перспектива скуповування його векселів за демпінговими цінами.
Харківських мін’юстівських виконавців вабила близька можливість одержання бажаної половини від суми виконавчого збору, комерсантів — можливість «підірвати на дурняк» 2000% рентабельності. У результаті інтереси чиновників знизу і бажаючих заробити повністю збігалися. Комерсанти вже й у «Нафтогазі» тихенько цікавилися, як гаситимуться продані векселі...
Навесні 2003-го усе йшло до продажу рекордного векселя. У квітні НАК звернулася до суду з вимогою заборонити його продаж до розгляду касаційної скарги. І колегія суддів Вищого господарського суду України прийняла таке рішення. Проте вексель було реалізовано 24 березня 2003 року скромною фінансовою компанією «Декра» із славетного міста Івано-Франківська за 10,03 млн. грн. Про що НАК, природно, ніхто не сповістив.
Подальший розвиток подій легко прогнозувався. Було зрозуміло, що в серпні вексель з’явиться на обрії і покупець вимагатиме усі 100% повноваговою гривнею.
Щоправда, Мін’юст після продажу розвинув бурхливу діяльність, обіцяючи усе повернути на круги своя. Заворушився і тодішній міністр юстиції України Олександр Лавринович. Він звернувся до генерального прокурора з пропозицією оскаржити в судовому порядку продаж векселя НАК «Нафтогаз України», реалізованого за 10 млн. грн. при номінальній вартості 170 млн. грн., незважаючи на накладений на нього арешт.
Мін’юст констатував, що вексель був переданий на реалізацію без відповідного узгодження з відділом Державної виконавчої служби Харківського обласного управління юстиції, унаслідок чого було порушено установлений законодавством порядок реалізації заарештованого майна боржника, а державі завдано збитки від його реалізації за значно заниженою ціною.
Начебто усе правильно. Але жодних наслідків для самого векселя подальші рухи не мали. Повертати ніхто нічого не збирався. Вексель швидко почали проганяти по ланцюжку «добросовісних покупців». Уже наступного дня (25.03.2003) його благополучно продали за ціною на 3% вищою від ціни купівлі. Цікаво, що кошти на купівлю прийшли із закордонного рахунку, і їх довелося терміново конвертувати. Природно, що це теж нікого не зацікавило.
На початку квітня вексель ще раз продали, але вже ТОВ «ТОРИС» за ціною 15 млн. гривень. Відбувалася традиційна «прогонка» паперу. Припустити, що покупці не знали про долю цінного паперу, дуже важко. Але формально майже не було до чого причепитися. Точніше, цим мав займатися Мін’юст, але він якось не горів бажанням. По суті, усі державні служби розписалися у своїй нездатності виконати власні рішення.
У серпні почалося найцікавіше. За чотири дні до зазначеного терміну погашення вексель продають донецькому ТОВ «Східноукраїнська фінансова компанія» за 169,75 млн. грн., тобто в 11 разів дорожче. Правда, чим розплатилися донеччани — грошима чи чимось іншим, так ніхто і не дізнався. Наступного дня вексель за майже такою самою ціною реалізують ЗАТ «Оптима-Трейд».
І от нарешті папір пред’являють до погашення на 100% державній структурі...
Природно, НАК нічого платити за більш ніж суперечливою угодою не став. І автоматично перейшов у розряд тих нехороших організацій, які не дають чесним бізнесменам трохи заробити на булочку з чорною ікрою. А таких у нас не люблять.
Наступні три роки юристи НАК позивалися в судах усіх рівнів, стверджуючи, що вони не верблюди. У лютому 2004 року Вищий господарський суд визнав, що НАК не зобов’язана оплачувати вексель.
Однак було б дивно, якби справа на цьому закінчилася. Ні, на роль відповідача відразу було вибрано дочірні структури НАКу, і в лютому спроба витягнути гроші перекочувала до Київського господарського суду. Спочатку сума позову становила усього 1700 грн., але через кілька тижнів її «уточнили» і підняли у... сто тисяч разів.
Під час судового розгляду з’ясувалося, що акцепт векселя (зобов’язання заплатити по ньому) було виписано не уповноваженими на це особами, що знімає зобов’язання НАКу...
Крім того, будучи проданим у визнаному судом незаконним виконавчому провадженні, вексель виявився без необхідного безперервного ряду індосаментів.
Теоретично, кожної з цих обставин самої по собі вистачило б, аби відхилити вимоги про сплату за цим векселем. Проте коли йдеться про десятки мільйонів доларів, українська Феміда часто стає дуже гнучкою. Тож і новий позов був задоволений Господарським судом м. Києва. Проте апеляційний і Вищий господарський суди, скасувавши попередні судові рішення, у позові відмовили, зазначивши, що вексель узагалі не породжує для АТ «Укргазпром» і його правонаступників якихось зобов’язань — через дефект акцепту на векселі. Тим більше такі зобов’язання не виникають для «доньки» НАКу: відповідачі у справі не є правонаступниками «Укргазпрому». Тобто до попередніх обставин, які роблять стягнення за векселем неможливим, додалася ще одна.
Проте «Оптима-Трейд» життєрадісно формулює свою позицію: продаж відбувся на підставі рішення Харківського арбітражного суду 2000 року. Але навіть якщо його скасують, ми — сумлінний покупець і нічого не повертатимемо. Женіть монету. Та от халепа: навіть сумлінний векселетримач має підтвердити своє право на вексель безперервним рядом індосаментів. А з цим якось не склалося.
Тож незабаром усе закрутилося наново. «Оптима» знову принесла позов, посилаючись на дії... Балаклійського районного відділення Державної виконавчої служби Харківської області.
Цікаво, що у вже далекому 2003 року Мін’юст оцінював дії виконавців як здійснені з порушенням порядку виконання рішень судів та інших органів, що зачіпало інтереси держави. Тоді ж Мін’юст звернувся до генпрокурора з проханням оскаржити реалізацію векселя і провести перевірку на предмет наявності в діяльності Балаклійського районного відділення Державної виконавчої служби в Харківській області ознак злочину. Було навіть порушено кримінальну справу. Потім, щоправда, вона благополучно «здулася». Тому тепер на ці дії сміливо посилаються...
На початку 2006-го справа знову перебуває у Вищому господарському суді України — за нововиявленими обставинами. Те, що жодних «нововиявлених» якось не спостерігається, це вже дрібниці. Як, утім, і те, що рішення про відмову в позові приймав апеляційний суд, а не суд касаційної інстанції, котрий лише залишив його в силі. Отже, з погляду логіки переглядати його має саме апеляційна інстанція. Але, як уже зазначалося, сума дуже велика, й усі бояться образити таких серйозних людей.
Правда, дотепер саме у Вищому господарському суді намір подоїти НАК на тридцять мільйонів доларів раз у раз зривався. Але тут уже діє принцип — не києм, то палицею.
Газівники в приватних розмовах стверджують, що за схемою стоїть та сама група осіб. Проте говорити — це одне, а довести — дещо інше.
Єдине, що дозволив собі глава «Нафтогазу» Олексій Івченко, — це письмово поскаржитися президенту Віктору Ющенку, що «представники ЗАТ «Оптима Трейд» з допомогою своїх покровителів могли удаватися до тиску на суддів».
Те, що подібні позови б’ють саме по газотранспортній системі, і без того цілком очевидно й коментарів не потребує.
Справа велика, а «дочок» у НАКу багато. Зараз позови подаються до дочірніх компаній «Укртрансгаз» і «Укргазвидобування». Проте той же Івченко припускає можливість, що наступний буде до ДК «Газ України». Фантазії і цілеспрямованості в «Оптими» цілком вистачить. Та й сума можливої «премії» більш ніж приваблива.
Днями закінчилися дуже важкі переговори з Туркменистаном про врегулювання заборгованості за газ. При цьому її валютна частина становить 46,8 млн. дол. Що усього лише в 1,4 разу більше, ніж «намальований» борг (за нинішнім курсом — це вже 33,73 млн. дол.) перед мало кому відомою структурою. І битимуться за нього до кінця.
Чи варто підігравати, покаже розвиток подій. Необхідна сума — це річна вартість приблизно половини газу для населення середньої за розмірами області країни. Тому у разі задоволення такого позову в будинках деяких людей наступної зими або стане трохи холодніше, або їм запропонують додатково скинутися за газ. І навряд чи їх дуже втішить перспектива, що одночасно хтось на цьому добре нагріє руки.