UA / RU
Підтримати ZN.ua

Уранові тупики...

Років двадцять тому урановими родовищами лякали людей, потім усім стало не до цього, і тепер про них згадують хіба що у разі якоїсь події чи скандалу.....

Автор: Сергій Уманський

Років двадцять тому урановими родовищами лякали людей, потім усім стало не до цього, і тепер про них згадують хіба що у разі якоїсь події чи скандалу... Торік про уранове виробництво в Жовтих Водах писали в основному через викид на його сірчанокислотному виробництві. Тоді в атмосферу потрапило до трьох тонн сірчистого ангідриду.

З огляду на серйозний резонанс і виникнення ще до цього дрібніших інцидентів знадобилася ритуальна жертва. От її і принесли у вигляді звільнення керівника урановидобувного Східного гірничо-збагачувального комбінату Петра Перькова. Звільнили його за кілька місяців до закінчення строку дії контракту і з явним порушенням законодавства. Позаяк янгольською покірливістю пан Перьков ніколи не вирізнявся, було зрозуміло, що цим справа не завершиться.

Справді, він звернувся до суду і після чергової зміни керівних команд у країні та енергетиці відновився на посаді судовим рішенням.

Міністерство збиралося дати йому можливість допрацювати за контрактом і після цього з ним розпрощатися. Власне, на цьому все і закінчилося б, але з’явилися, як завжди, нові нюанси. Призначений улітку новий в.о. директора Олександр Гребенюк іти з посади аж ніяк не хотів. Більше того, він знайшов серйозну групу підтримки, і в результаті на підприємстві склалося веселе становище з двома директорами.

Задля справедливості зазначимо, що по факту П.Перьков досить швидко перевів опонента в статус «директор за прохідною», звідки той і поривався повернутися.

Особливої підтримки на місцевому рівні О.Гребенюк не мав, і конфлікт міг би, у принципі, швидко зав’янути. Проте незабаром вийшов наказ із міністерства про відновлення його на посаді. Який на ГЗК, спираючись на рішення суду, в свою чергу проігнорували.

До речі, наскільки відомо, пан Гребенюк отримав допомогу з досить несподіваного джерела. За нього заступився власник сусідньої з ГЗК (котра раніше навіть входила до його складу) залізорудної шахти «Нова» Костянтин Жеваго...

А позаяк пан Жеваго є одним із основних спонсорів БЮТу, то закинуте у прем’єра слівце відіграло в Києві не останню роль.

Щоправда, на ГЗК не зрозуміли, чим йому так уже догодив колишній в.о. Напряму ГЗК і шахта зараз мало стикаються. Були невеличкі тертя з приводу передачі підстанції та вітки залізниці, але суми, що там фігурують, на тлі масштабів виробництва виглядають просто смішно.

Ну і хіба що колись «Фініки» претендували на те саме сірчанокислотне виробництво і хотіли також, щоб ГЗК перейшов на обслуговування до їхнього банку. Але хотіти загалом-то не шкідливо, тож нічого з цього не вийшло.

Тому лобіювання Жеваго колишнього керівництва стало несподіванкою. Щоправда, особливо афішувати це на ГЗК не стали, обмежившись невиразними згадками про певну «бізнес-групу»...

Цікаво, але в цей же час по Мінпаливенерго бродив документ, де одним із компромісних способів вирішення конфлікту пропонувалося призначити пана Гребенюка віце-президентом НАЕК «Енергоатом».

Чим і кого так вразили його досягнення на ГЗК, незрозуміло. До ударних сторінок місяці Гребенюкового управління не віднесеш. Перевірка міністерства зафіксувала як зрив планів зі збільшення обсягів виробництва, так і різке зменшення підготовлених до виймання запасів уранової руди.

На місцях запам’ятали і своєрідний стиль управління. Як зазначалося в доповіді перевіряльників, один із його помічників, який формально взагалі не працював на ГЗК, мав право підписувати документи і постійно розпоряджався печаткою.

Були і якісь купівлі устаткування (щоправда, дрібні) за спірними цінами. Втім, серйозного криміналу теж не знайшли.

Значно серйознішими виявилися наслідки різкого, приблизно на 70%, зростання зарплати. За відсутності підвищення продуктивності це дуже посприяло стрибку собівартості закису-окису урану з 107 до 166 доларів за кілограм. За міжнародною класифікацією, родовище і так належить до «запасів із собівартістю видобутку до 130 дол./кг», тобто важких і дорогих.

Сам Східний ГЗК являє собою гігантський комплекс, який включає дві уранові шахти в Кіровоградській області, гідрометалургійний завод із переробки уранової руди в Жовтих Водах на Дніпропетровщині, збитковий агроцех і величезну інфраструктуру.

Це найбільший виробник урану в Європі та один із найбільших у світі. Зараз його уран йде вже не на боєголовки, а для виготовлення ядерного палива. Цікаво, що залишкова вартість усього цього господарства у 2001-му оцінювалася Фондом держмайна аж в 48 млн. грн.

Вміст урану в руді довго вважався великою державною таємницею, тому бажаючі її дізнатися були змушені або йти в бібліотеку по англомовні журнали, або на сайт «Казатомпрому», на якому довідувалися, що в тонні руди міститься кілограм урану (0,1%). Торік дані розсекретили — виявилося, казахи не обманювали.

Руда за всіма категоріями належить до бідної, хіба що зрідка зустрічаються багатші дільниці. До того ж основну масу легкодоступних руд на невеликих глибинах уже вибрали.

Найбільша з двох шахт — «Інгульська» знаменита тим, що видобуває частину руди прямо під обласним центром — містом Кіровоградом... Фактично це ціле підземне місто, котре розробляє два уранові родовища: Мічурінське і Центральне. Одних вертикальних стовбурів тут п’ять, плюс для обслуговування віддаленого Мічурінського родовища прорили цілий підземний тунель завдовжки кілька кілометрів.

Тож кіровоградці можуть прочитати в місцевій пресі, що «зараз ведеться розробка родовища, виробки якого проходять під Великою Балкою, під вулицею Полтавською і заходять під вулицю Маланюка, при цьому видобуток руди в районі Полтавської і навіть досить далеко від неї, давно не ведеться, тому що ці пласти уже вироблені». Або важку історію з отриманням для функціонування шахти гірничого відводу, тому що «подальша розробка заходить дедалі більше під місто, у район проспекту Комуністичного, під яким на великій глибині є перспективні поклади».

Сказати, що це викликає в городян бурю захоплення, складно. Хоча за більш як 40 років роботи цієї шахти загалом звикли. Іноді скаржаться НАТО, що вибухи під землею спричиняють тріщини у будинках.

Шахта дає найбільш високооплачувану роботу в місті й за це їй багато чого прощають. Місцева влада в основному воює за те, щоб вона змінила місце реєстрації із селища в Кіровоградському районі на саме місто. Це дасть змогу збільшити бюджетні надходження. У самому районі, природно, категорично проти.

На другій шахті, «Смолинській», що відпрацьовує Ватутінське родовище, народу побільше, а урану поменше. Навіть з урахуванням розкриття пластів передбачається, що через 15 років родовище буде вироблене...

На «Інгульській» ситуація з запасами краща, отже, вона протягне на десять-двадцять років більше. Щось дасть і розпочата переробка відвалів уранової породи.

Нині обидві шахти через виснаження запасів працюють приблизно на половину проектної потужності. Втім, передбачається, що до 2010 року видобуток ще можна наростити з нинішніх 800 тонн до 1000 тонн уранового концентрату та утримувати його на цьому рівні років десять. За цей час запрацює на повну потужність нове Новокостянтинівське родовище, потужність якого в три-чотири рази перевищить нинішній видобуток. До 2015 року Україна має закрити потреби у власному урані.

Проте з приводу реалізації таких прогнозів залишається багато питань. З одного боку, це гостро необхідно, та й ресурси загалом є. З іншого — хто може пояснити логічно нинішній конфлікт? Його створили на порожньому місці, але наслідки розгрібати доведеться довго. Так, торік комбінат набрав нових людей. При цьому на одного працівника і так видобувається менш як 100 кг урану на рік, що в кілька разів менше, ніж у всіх конкурентів. Поки ціни на уран бурхливо зростали, це було не надто помітно.

Однак зараз вони знову полетіли вниз, і з’ясувалося, що комбінат балансує на межі рентабельності. Рано чи пізно доведеться оптимізувати, читай — скорочувати кількість працюючих. Загальну «радість» працівників і місцевої влади з цього приводу легко передбачити.

У принципі, все це можна подолати. Річ навіть зовсім не в Перькові. Він, судячи з усього, піде. Вже знайдено компромісну постать, на яку він загалом згодний.

Є проблема набагато складніша та гірша. Держава ніяк не може визначитися, що для неї важливіше — розвиток чи інтриги. Були надії, що після Майдану щось у системі зміниться. Виявилося — передчасні.

Енергетика давно стала політикою. У результаті, і кожна команда, приходячи до влади, спочатку тягне своїх людей на керівні посади в ключових структурах, а потім починає розбір польотів попередників.

При цьому політичні пріоритети явно домінують над економічними. Іноді це приводить до цікавих наслідків. Наприклад, який стосунок до «Енергоатому» має одеський бізнесмен і депутат Верховної Ради від БЮТ Олександр Дубовий? Правильно, ані найменшого — це злісні вигадки ворогів. Проблема в тому, що надто вже багато розумних і цілком адекватних людей доведеться записати в цю категорію.

Отже, стосунку, звичайно, жодного, але якщо ви хочете щось серйозне вирішити, то вам не завадить попередньо з Олександром Федоровичем переговорити. Боронь Боже, ніякої зобов’язалівки, просто про життя...

Про Східний ГЗК, як виявилося, треба пити чай із Жеваго. Так, загалом, і по інших об’єктах співрозмовники знайдуться. І при Януковичі були свої «чаєзнавці», та й при попередниках також... А середньостатистичний строк життя українського уряду — менш як два роки. Побудувати за цей час щось велике важко, але от накермувати — це запросто.

Тим часом атомна енергетика — це високовитратні проекти, які повільно реалізуються. Те саме Новокостянтинівське родовище вводитиметься в експлуатацію кілька років, і вже перша черга його потягне на сотні мільйонів доларів. Це — за наявності великих заділів ще з радянського періоду.

Новий блок АЕС узагалі піде «від двох мільярдів доларів і мінімум за вісім років». І кому це реально потрібно? Риторичне запитання: що реально робиться в енергетиці? Вічно пишатися
100-відсотковими розрахунками на «Енергоринку» уже набридло.

Ні, програму фахівці напишуть. От, написали «Уран України» аж до 2030 року. Позаторік затвердили. Скільки в нас там урану видобуватиметься? У поточному році — аж 900 тонн. Скільки фактично? Теж правильно: стільки ж, скільки й у 2006-му, або на 12% менше за «програмне».

Однак руду, може, потім і наженуть. А от будівництво атомного енергоблоку надолужити буде набагато важче. І це за хорошої зовнішньої кон’юнктури та наявності ресурсів. Що буде в разі їх погіршення, прогнозувати не хочеться.

Кого це в Києві серйозно хвилює? Ні, фахівці, звичайно, знати дадуть. Та й кілька паперів з’являться: «звернути увагу», «розширити та поглибити».

Тільки папери писатимуться одними, а реальні пріоритети, як і раніше, визначатимуть інші. А в них: у кого — вибори, у кого — шахта, а комусь насосик потрібно штовхнути. Отже, не до того. Справ у людей — передихнути ніколи... Так і живемо — від однієї «несподіваної кризи» до іншої.

А може, нам так просто подобається? Чи якщо не нам, то комусь.