Українська демократія протягом останніх десяти років зробила значний крок у своєму розвитку, і навіть те, що наші співвітчизники надто по-різному оцінюють її реальний зміст, — ще одне свідчення її спроможності. Водночас не секрет, що репутація процесу демократичних реформ виявилася в Україні підмоченою. Самі поняття «демократія» та «реформи» настільки скомпрометовані в очах наших виборців, що лише небагатьом із тих, хто наважився використовувати їх як бренд у виборчих баталіях, пощастило втриматися на політичному олімпі.
Колізії перехідного періоду
Зазвичай політичні оглядачі схильні вбачати певну ущербність вітчизняної демократичної системи в її невідповідності західним стандартам, що зумовлено нашим комуністичним минулим. Безперечно, розвиток демократії в посткомуністичних країнах, де історична поступальність і навіть культурна традиція були викривлені більш як 70-річним періодом революції та державного насильства, має свої характерні вади. У нашій пресі вже неодноразово розглядалися ті з них, що є наслідком ситуації перехідного періоду (рецидиви командно-адміністративних методів в економіці, нерозвиненість інститутів громадянського суспільства, відсутність середнього класу й т.п.). Та тут ітиметься про колізії, які намітилися останнім часом, і тенденції загального характеру, що є серйозним викликом розвитку демократії ХХI століття. Їх внутрішня логіка криється не так в обставинах власної історії, як у тих глобальних економічних трансформаціях, у контексті яких створюється доля української державності в цілому і модель демократичного вибору зокрема. Впливом таких глобальних чинників пояснюється те, що хоч Україна, за Конституцією, держава соціальна, фактично перші десять років свого незалежного існування вона розвивалася у формі ліберальної демократії з її пріоритетом ліберальних цінностей перед цінностями класичної демократії, зокрема основних свобод і прав людини перед соціальною рівністю.
Лібералізація економіки в українському варіанті (сертифікатна приватизація, привласнення тіньовиками пакетів акцій, які формально перебувають у власності держави і т.п.) не лише не забезпечувала глибокого структурування відносин власності (як у Польщі чи Угорщині), а й призвела до величезного соціального розшарування суспільства на бідних і багатих (коли різниця в доходах сягає співвідношення 1:50). Ситуація, яка склалася, соціально та політично нестабільна, а, головне, вона абсолютно випадає з загального контексту розвитку європейської демократії. Те, що в розвинених країнах Заходу вважається небажаним результатом лібералізації економіки, її неминучими вадами (зухвало демонстративне багатство «нових українців» на тлі тотального зубожіння і маргіналізації більшості населення), для посткомуністичних країн майже норма, мало не фірмовий знак демократії.
Насправді ж зростання економічної нерівності (із концентрацією багатства та влади в руках невеличкої групи олігархів) загрожує демократичному розвитку і є швидше атрибутивною ознакою країн третього світу. За окремими прикметами (рівнем валового національного продукту на душу населення) Україна останніми роками дуже наблизилася до цієї небезпечної межі.
Саме цим пояснюється непопулярність і компрометація процесу демократичних реформ у посткомуністичних країнах Східної Європи, де більшість населення звично думає, що соціальна держава мусить нести певну моральну та правову відповідальність за долю своїх малозабезпечених громадян. У західному світі, особливо в Європі, соціал-демократичні уряди докладають величезних зусиль для вирівнювання доходів населення, справедливо вважаючи це найважливішою передумовою забезпечення соціальної солідарності та політичного консенсусу. Практично майже всі європейські моделі «соціальної держави» передбачають використання ринкових механізмів скорочення економічної нерівності.
На жаль, цієї обставини не враховують чимало наших експертів. Педалюючи значущість чинників економічного зростання на тій підставі, що низький рівень доходів на душу населення і несформованість середнього класу гальмують розвиток демократичних перетворень в Україні, вони недооцінюють роль соціально-економічних колізій, зумовлених поляризацією доходів. Теоретичною передумовою такого підходу служить концепція неоліберального індивідуалізму, у світлі якої величезна соціальна нерівність — неминучий атрибут економічного процвітання, і вона постійно пом’якшується з допомогою механізмів «просочування багатства донизу» (так званий вашингтонський варіант).
Привабливість такої концепції для України пояснюється явною чи неявною орієнтацією на американські спосіб та якість життя, американську модель ліберальної демократії, яка відкриває великі можливості для самореалізації особистості.
Дрейф до ліберального радикалізму
Тим часом у самих США відбуваються дуже знаменні процеси. Люди, які люблять Америку, із прикрістю завважують, що США останні два десятиліття помітно дрейфують від класичної західної моделі «держави загального благоденства» у напрямі ліберального радикалізму, коли влада усуває всі перешкоди на шляху ще більшого збагачення багатих. Часи, коли Дж.Кеннеді вражав своїх сучасників словами: «Не запитуй, що Америка може зробити для тебе, а запитай, що ти можеш зробити для країни?», давно минули. Сьогодні такі заклики сприймаються лише як популістська риторика й можуть призвести до краху політичної кар’єри. Проблеми девальвації суспільно значущих цінностей, зростання соціального розшарування, починаючи з епохи Рейгана, глибоко тривожать впливових західних аналітиків. Стосовно цього дуже показове свідчення відомого американського теоретика Дж.Кеннета Гелбрейта, який у своїй книжці під промовистою назвою «The good society» («Справедливе суспільство») підкреслив, що найсерйозніший виклик сучасній західній демократії робить саме протиріччя між бідністю і багатством, величезна нерівність у розподілі матеріальних благ. Саме воно суперечить суті та цілям відкритого демократичного суспільства, уможливлює зловживання владою з боку корпоративної та кланової бюрократії і навіть несе в собі, за висловом Дж.Сороса, пряму загрозу «нового тоталітаризму».
На жаль, такі застереження західних гуру здаються надто умоглядними громадянам посткомуністичних країн: аскетизм більшовицької ідеології силував їх до тривалого самообмеження, то нині вони квапляться надолужити прогаяне.
Агресивне всеосяжне споживання стає для багатьох громадян основною формою самореалізації особистості, способом життя, його основним змістом. Такий розгул споживацької демократії (втрата соціально значущих цілей, соціальної солідарності, зведення надлишкового індивідуального споживання і культу жадібності в чесноту) набуває повсюдного характеру та викликає стурбованість європейських аналітиків, які схильні вбачати в цьому ознаки занепаду, своєрідний декаданс постіндустріального суспільства. Наші праві і навіть лівоцентристи не схильні драматизувати ситуацію, вважаючи, що зростання індивідуального споживання стимулює пожвавлення внутрішнього споживчого ринку, вітчизняного виробництва (як традиційний шлях становлення ліберальної демократії в умовах перехідного періоду). Як наші, так і закордонні політики сьогодні чимало розмірковують про екологічні імперативи, стійкий економічний розвиток (sustainable development). І для цього знаходять вагомі аргументи.
Проте їх не полишає враження, що в тенденції йдеться про закріплення в Україні не так класичної соціально орієнтованої моделі демократії, як про закріплення традиційних цінностей лібералізму за рахунок демократії. І не лише в Україні. Хоча в публічній риториці наших і нових європейських лідерів усе ще використовуються такі ідеологеми, як «громадянська відповідальність», «суспільне благо», «держава загального благоденства» і т.п., — все це не більш ніж символи минулої епохи. Вони є звичним антуражем виборчих кампаній, але не відповідають більше сучасній політичній раціональності ні в Україні, ні в країнах Заходу. І сьогодні, напередодні нових виборів, ми вже не чекаємо таких лідерів, які пожертвують своїми особистими інтересами задля добробуту народу, і можемо лише мріяти про таких, які б усвідомили свої інтереси через призму суспільного добробуту.
Інакше кажучи, у системі «нового світового порядку», яка сьогодні створюється, Україна і Захід орієнтуються на однакову систему цінностей — неоліберального ринкового фундаменталізму. Тому в нас більше спільного, ніж ми можемо уявити, з огляду на відмінності в доходах на душу населення й у стандартах якості життя. Нас об’єднує головне — споживацька філософія життя, яка, будучи породженням економічної глобалізації, водночас є основною перешкодою на шляху стійкого економічного розвитку та демократичних перетворень. Адже навальне поширення наркоманії в Україні, вирубування лісів у Карпатах (із наступними руйнівними повенями), знищення тропічних лісів у дельті Амазонки і вихід США з Кіотського протоколу (який регулює викиди промислових газів в атмосферу) — явища одного плану. Перед ними безсила будь-яка влада, будь-які правові та конституційні акти, християнські гуманістичні традиції і навіть здоровий глузд: оскільки вони знаменують, за висловом М.Бердяєва, «торжество буржуазного духу» епохи споживання і прихід ери «безбожної міщанської цивілізації». Так би мовити — апофігей ринкової демократії.
Тому не варто педалювати значення нашої специфіки як країни з перехідною економікою. Ми успішно інтегруємося в систему ринкової демократії з її пріоритетами інтересів особистостей перед інтересами суспільства, держави. Проте нам набагато важче даються правила досягнення політичного консенсусу. Адже саме в країнах із перехідною економікою непродумана приватизація і лібералізація породжують гострий конфлікт інтересів різноманітних соціальних груп, що його не вирішити шляхом перемоги одних над іншими. Навіть якщо ця перемога досягнута легітимно — внаслідок завоювання парламентської більшості. Тому що, як свідчить європейський досвід, єдиним надійним базисом розвитку нових демократій може бути соціальна солідарність, досягнута за рахунок компромісу всіх політичних сил.
«Відновити політичний консенсус»
А з цим в Україні не все гаразд. Усі хочуть лише нищівної перемоги над політичним суперником, посилаючись при цьому на своє монопольне володіння істиною і, зазвичай, на інтереси народу. І хоча велика спокуса списати відповідальність за зростання соціальної напруги в нашому суспільстві на лихі наміри чи номенклатурне походження нинішньої української влади, це було б напівправдою. Влада й опозиція в нас саме такі, яких ми заслуговуємо. Як мають вони спільні чесноти, так і потерпають (у нашому випадку, можливо, насолоджуються) від одних і тих самих пороків, основний із яких, як відомо, гординя, невміння домовлятися і навіть слухати одне одного. Наші політичні лідери як при владі, так і в опозиції, декларуючи свою відданість курсові демократичних реформ і всіляко відхрещуючись від свого радянського минулого, від більшовиків, запозичили в останніх найголовніше — абсолютну нетерпимість і неповагу до політичних опонентів. Політичні сили, що представляють у нашій ВР більшість, як правило, вважають неможливим та й непотрібним домовлятися одне з одним, а тим паче — із лівими силами. Ліві або демонізуються як лиховісна «третя сила», або третируються як політичні маргінали і взагалі відкидаються як повноправні партнери переговорного процесу.
Тим часом такий підхід суперечить букві та духу демократії. Адже визнання розбіжностей і навіть конфлікту інтересів і поглядів, уміння домовлятися, готовність до компромісів становлять не зовнішню форму, а саму сутність відкритого демократичного суспільства. Не випадково західні політичні лідери та впливові міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, ПАРЄ, ОБСЄ та ін.) настійно вимагають від української влади «відновити політичний консенсус», дотримуватися курсу демократичних реформ, що означає відкритий публічний характер вирішення конфліктів з допомогою досягнення згоди на основі балансу інтересів усіх зацікавлених сторін.
Зрозуміло, в обстановці гострої політичної конфронтації такі рекомендації демонстративно відхиляються як «диктат» чи «втручання у внутрішні справи». Водночас, задля справедливості зазначимо, що сьогодні наші політичні лідери чинять виваженіше — не так, як випливає з власних переваг та офіційних заяв, а погоджуючи свою лінію з логікою конкретної політичної ситуації, демонструючи більше гнучкості й уміння рахуватися з реаліями сьогодення. Вони поступово усвідомлюють необоротність глобальних соціально-економічних змін, у контексті яких поняття державного суверенітету і навіть національних інтересів втрачають свій абсолютний смисл і сакральний характер. Про це свідчить свіжий досвід європейської інтеграції, коли основні права людини і громадянські свободи, як вважає Вацлав Гавел, набувають незаперечного пріоритету перед такими традиційними поняттями, як державний суверенітет і національні інтереси. Адже (якщо абстрагуватися від образи комплексів, пов’язаних із непростими взаємовідносинами держав в однополярному світі), економічна глобалізація об’єктивно сприяє тому, що розвиток нових незалежних держав значною мірою визначається чинниками, які лежать поза межами впливу легітимно обраних органів влади національних держав (фінансові ринки, ЗМІ, екологічні процеси тощо). Вони потребують нових підходів, нової постановки дедалі складніших питань, прийняття рішень на національному, регіональному та глобальному рівнях, делегування низки владних повноважень національних держав авторитетним міжнародним організаціям (на кшталт ООН, ОБСЄ, ПАРЄ), перерозподілу функцій управління між державою та інститутами громадянського суспільства і чимало іншого.
І хоча невирішення таких питань зовні проявляється як криза української керованої демократії, усвідомити їх справжній сенс неможливо лише на рівні національного історичного досвіду. Їх постановка та вирішення можуть бути переконливі лише в ширшому форматі — у контексті еволюції основних цілей і базових цінностей європейської цивілізації, у рамках якої розвиток української демократії набуває далекосяжної перспективи.