Сьогодні в Україні не менше 14 підприємств різних форм власності випускають цемент. Торік їхня проектна потужність перевищила 20 млн. тонн. Особливе місце серед цих підприємств належить Криворізькому гірничо-цементному комбінату, що зараз називається «Кривий Ріг Цемент». Це єдине підприємство, яке виробляє продукцію за японською технологією.
Але так уже склалося, що, побудований понад півстоліття тому, криворізький «Цемент» і на тринадцятому році незалежності країни все ще розсьорбує особливості радянського планування. Не маючи власної сировинної бази, комбінат змушений завозити сировину ззовні, що і є його ахіллесовою п’ятою. До речі, ця ж обставина ніби підбадьорює тих, хто хоче отримати чималий «навар», не вклавши і ламаного шеляга в сучасну перебудову технологічно застарілого виробництва.
Однак сказане вище не зупинило закордонних інвесторів. Два роки тому в Кривий Ріг прийшла компанія Heidelberg Cement Group, підприємства якої працюють у 51 країні, у тому числі й у 12 країнах Східної Європи. Сьогодні цій міжнародній групі належить більша частина акцій криворізького «Цементу» і дніпродзержинського «Дніпроцементу». Доречно нагадати, що прихід інвесторів не забарився позначитися на наповненні вітчизняного бюджету. Зараз щомісячний внесок цього концерну (і лише за податками) дорівнює 2 млн. грн. Доречно згадати й про те, що людина теж прикрашає місце. Понад двадцять років на комбінаті працює голова ради директорів українських цементників, голова правління ВАТ «Кривий Ріг Цемент» Микола Рябченко — продовжувач династії цементників, 2002 року відзначений Хрестом Пошани «Князь Святослав», а також Дипломом за значний внесок у розвиток економіки України.
Найімовірніше, тріада — інвестори, трудовий колектив і менеджмент, — успішно працюючи, стала запорукою того, що підприємство, яке мало ще два роки тому понад 80 млн. кредиторської заборгованості, тепер стійко рентабельне. При проектній потужності 1,15 млн. тонн на рік тут виробляють 1,2 млн. тонн високоякісної продукції. Але відвантажувані тонни цементу — планові, виконання чого ніби передбачається само собою. Проте не лише цим живе колектив. На «Цементі» бачать перспективу, рівняючись на світову виробничу політику. Йдеться про дотримання екологічних норм і вимог промисловими виробництвами, використання українськими цементними заводами вторсировини. По-перше, як альтернативного і технологічно нормованого палива для обертових печей, а по-друге, частково заміняючи природні компоненти (для випуску цементу) тими ж таки виробничими відходами в основному металургійних підприємств, яких у Кривбасі досить. А ось це вже для всієї України, мабуть, хронічна хвороба, а отже спроба вирішення цієї проблеми актуальна.
Про цей та інші аспекти цементного виробництва в Україні пропонуємо інтерв’ю з Миколою РЯБЧЕНКОМ:
— Як професіонал високого рівня ви пережили не одну епоху становлення, розвитку та перебудови підприємства. Будь ласка, розкажіть, як справи з використанням вторсировини, наприклад, на Заході, де вам доводилося бувати.
— До честі законодавців таких держав, як, наприклад, Великобританія, Бельгія, Німеччина, Чехія і найближчої до нас Польщі, там закони неодмінно (!) супроводжуються відповідними і, зауважу, реальними механізмами, що забезпечують безумовну і точну їх роботу. І потім, як справжні, а не доморослі капіталісти, вони розуміють, що в будь-якій справі потрібен стимул, у тому числі й у питанні використання промвідходів. За все потрібно платити — це практична аксіома Заходу. Якщо звузити формулу успішної роботи із вторсировиною, то можна сказати, що «в них» відбувається ніби змичка великого капіталу, особистого інтересу виконавців і... загального патріотизму.
Наведу приклад. Розуміючи, що ніщо не вічне під місяцем, у тому числі й природні запаси, на Заході давно перейшли до переробки відходів, у тому числі й у цементному виробництві. Другий момент. «У них» за відходи платить не переробне виробництво, що важливо. Платять ті, хто «плодить» так звану вторсировину, тобто винуватці сучасної хворої екології, потенційні підприємства-забруднювачі. І за кожну тонну перероблених відходів цементні заводи, наприклад, у Німеччині отримують по 25 євро. Але спалюється не одна, а десятки, сотні тонн, тож суми набігають пристойні. А це вже економічний стимул! Ну, а по-третє, у перспективі в цих країнах не буде ні небезпечних скотомогильників, ні звалищ, ні (земляки не дадуть збрехати) величезних полів, усіяних целофановими кульками, мішками, капроновими пляшками тощо, яких удосталь можна бачити в Дніпропетровській області.
Загалом же, — підбив підсумок М.Рябченко, — промислова переробка вторинної сировини — це практична й масштабна економія природних ресурсів і, в таких самих пропорціях, грошей. Це реальне поліпшення екології та, нарешті, виховання наших виробничників на вже наявних прикладах промислової Європи.
Однак у нас поки що, як завжди. Наприклад, якщо витрати палива на криворізькому «Цементі» становлять 30—40%, то в Німеччині це мінус (!) 6—7%. На Заході пішли ще далі: там розроблена й успішно впроваджується (не на папері) програма зменшення викидів СО2. Ми ж із труднощами домовляємося зі своїми підприємствами-виробниками того ж таки СО2. А це, до речі, бич усього південно-східного регіону країни.
— Схоже, до такої досконалості нам ще далеко...
— А ми, схоже, і не хочемо, щоб вона була ближчою. Приклади з життя — найкраще того свідчення. Візьмімо відносини цементного підприємства з тими, у чиїх відвалах уже складовані чи продовжують накопичуватися мільйони тонн промислових відходів. Ідеться про так звані відвали, які у нас, що називається, під носом. А ми, уявіть собі, вапняковий щебінь завозимо аж із Донецької області по 20 грн. за тонну! Ось і виходить, що разом із нинішнім зростанням залізничних тарифів перевезення лягає важким каменем на собівартість самої продукції. А це впливає на цінову політику підприємства і далі на конкурентоспроможність товару.
— Наскільки відомо, пільги із перевезень збереглися. Принаймні в «Укрбуду» й «Укрбудматеріалів» із цим усе нормально. Що ж то за ціновий «камінь» у цементників?
— Він, радше, адміністративно-ціновий. Через певне недорозуміння «Укрзалізницею» стану справ на цементних виробництвах, відповідно, всієї повноти нинішньої ролі інвесторів на наших підприємствах. Залізничні тарифи подорожчали на 47% (!), і тільки чомусь, хоч як дивно, у цементній промисловості. Гаразд, якби це монопольне рішення було обгрунтованим. Однак усі спроби розібратися по суті проблеми у всіляких «високих» кабінетах Києва закінчуються еківоками. Здається, цей факт заслуговує на увагу Антимонопольного комітету України.
— На те інвестори й капіталісти, — скажуть опоненти. Нехай, мовляв, платять, вони багатенькі.
— Ось-ось, приблизно це ж саме чув неодноразово в Києві. Але, здається, такою ідеологією ми лише відлякуємо інвесторів. Водночас «на всіх перехрестях» закликаємо бізнес Заходу вкладати інвестиції в Україну. І, слава Богу, вони йдуть на наші морально й матеріально застарілі виробництва! Адже знос основних фондів на ряді цементних заводів України сьогодні становить 30—70%! І наша держава не в змозі самостійно підняти цю галузь. Тому сподіваємося на інвесторів. Лише торік під гарантії Heidelberg Cement Group ми відкрили й повністю освоїли кредитну лінію на 28 млн. євро для технічного переоснащення комбінату. Для вдосконалення технологій нових розробок і нової техніки вже нинішнього року відкрито кредитну лінію ще на 38 млн. євро. До речі, за два роки інвестор не отримав і гривні поворотних коштів. Крім того, є домовленість, що інвестиції надходитимуть протягом ще десяти наступних років. Усе це робиться лише для того, щоб, по-перше, робітники комбінату отримували гідну зарплату, працюючи з повною віддачею на сучасному підприємстві. По-друге, продукція криворізького «Цементу» повинна в результаті стати конкурентоспроможною і відповідати світовим стандартам.
Отже, такий розклад дасть нашим громадянам додаткові й достойно оплачувані робочі місця, а бюджет країни поповниться не двома мільйонами! Але спочатку треба хоча б не заважати! Сьогодні ж різниця між офіційною теорією і не менш офіційною, хоча поверхом нижче, практикою, погодьтеся, мало перспективна. Між іншим, коли так уже склалася наша з вами історія, то держава в особі керівників міністерств і відомств має прийняти цивілізовані правила гри. А ставити палиці в колеса — річ невдячна: і сам покалічишися, й іншого зіб’єш. Це деструктивний підхід.
— Це один бік медалі. Не менш цікаве питання переробки вторинної сировини, тим більше що вже чого-чого, а відвалів у Кривому Розі справді гори. То які ж проблеми з переробкою цих рукотворних горбів можуть бути?
— Пригадується чиєсь визначення слов’янської натури: якщо немає проблем, ми їх створимо. Приблизно так і з відвалами, з їх тиражуванням. Ну, як «у них», я розповів вище. Наш стиль — це нашенський винахід. І знову дозволю кілька прикладів.
Неподалік Кривбасу розкинувся Ордженікідзевський ГЗК, де видобувають марганцеві руди. Так уже задумала Природа, що цінна руда лежить під 30-метровим шаром глини, черепашнику й вапняку — сировини, яку споживають цементні заводи. Сьогодні все це добро вивозиться у відвали оптом. Хоча якби природоохоронна прокуратура була уважнішою, такі потрібні цементникам копалини мали б складуватися за варіантом самої Природи і за прийнятну ціну продаватися цемкомбінатам, заводам тощо. Змішане ж у купу малу — це вже сміття, мало придатна вторсировина. Чи по-господарському це — запитання риторичне.
Ще один приклад. Замінюючи технологічно обгрунтований відсоток глини, припустимо, відпрацьованими золами, ми істотно зменшуємо кількість споживаної електроенергії. Виходить подвійна користь: заощаджуємо природні запаси й електроенергію. Але на Зеленодольській ГРЕС думають інакше. І хоча зольні відходи там займають, мабуть, кілометрові площі, вони продовжують множитися на сотнях гектарах орних земель. А за ці площі, які використовуються настільки недбайливо, ГРЕС ще й гроші платить. Невже вигідно? Але все одно цементникам ціну за кожну тонну таких промислових відходів виставляють непомірну — 5—7 грн.! Виходить як у тій приказці: і сам не гам, й іншому не дам. Схожі історії, у різних варіаціях, і на Центральному рудоремонтному заводі (КЦРЗ), де у відвали відвантажується зв’язаний кремнезем, необхідний компонент для виробництва цементу, те ж саме й на Криворізькому суриковому заводі тощо.
— Але ви — досвідчений виробничник. І тут, як то кажуть, сльозами горю не зарадиш. У чому вбачаєте вихід?
— Висловлю особисті міркування лише як професіонал, а вирішення означених проблем — це завдання державного рівня.
За всю радянську і вже, тим більше, пострадянську історію в країні жодного разу не проводилося картування підземного і наземного Кривбасу. Ніхто не знає повноти обсягів усіх відвалів, займаних ними площ, швидкості складування відвалів, не прораховувався і вплив поранених земель на геомагнітне поле регіону, вплив на людину. Невідомо досконально, куди, на які потреби, кому йдуть гроші, сплачувані підприємствами ГМК за землі, зайняті відвалами. Не вивчено докладно хімічного й мінерального складу цих рукотворних криворізьких гір і вплив кожного хімічного елемента на здоров’я людей, котрі населяють регіон. Не розділені науково й популярно у тих-таки засобах масової інформації відсотки техногенного і природного впливу, скажімо, на просадково-зсувні процеси регіону. А лихо у зв’язку з цим уже траплялося на Інгулецькому ГЗК, у Дніпропетровську, коли житловий будинок повністю пішов під землю. Та й сьогодні назвати становище стабільним важко. Зрозуміло, що відвали (вторсировина), їх переробка цементниками і животрепетні питання екології південного сходу України — усе це міцно взаємозв’язане...
Проблеми викладено коротко, але саме вони цементують не лише криворізький «Цемент». Конспективно припущення щодо їх вирішення можна викласти так:
1) З кожного підприємства-забруднювача (відвали, шламосховища, складування) зажадати офіційний інспекційний звіт із повною характеристикою, наприклад, відвалів. 2) За зменшення обсягів відвалів чи шламосховищ зменшувати відсоток штрафів, скажімо, на 10%. 3) До недбайливих надрокористувачів застосовувати солідні штрафні санкції. Я взагалі запропонував би ВР України розробити й ухвалити відповідний закон прямої дії про чотириразове збільшення штрафів за нарощування відвалів і бездіяльність щодо зменшення їхніх площ та обсягів. Напевно, це старий як світ метод батога і пряника. Але, припускаю, лише в такому разі одні будуть зацікавлені в переробці промислових та побутових відходів, інших це змусить позбутися безконтрольного баласту і легковажного ставлення до землі-годувальниці. 4) Гроші, які відпускаються на фінансування екологічних програм, працюють неефективно. Можливо, їх варто було б переадресувати на цільові програми. Наприклад, на планомірну переробку відвалів, у тому числі й виробництвами цементної промисловості. До речі, так чинять у всьому світі.
І насамкінець. Хоч би як незвично це звучало сьогодні, але саме капіталізація підприємств України повинна розбудити розумну активність вітчизняних підприємців. Глобальність такої перебудови значно підвищить ціну активів заводів, комбінатів та фабрик. У сумі ці спільні зусилля підуть лише на користь національній економіці.