За виняткове право володіння чимось, як відомо, доводиться платити. Що, втім, і відбувається в цивілізованій і такій жаданій для нас Європі. Дуже прикметні у зв’язку з цим нещодавно опубліковані в німецькій пресі (Handelsblatt від 15 квітня 2003 року й ін.) повідомлення на кшталт: «Цементний картель повинен сплачувати рекордні штрафи». Йдеться про те, що Федеральне антимонопольне відомство Німеччини оштрафувало в антимонопольному процесі підприємства цементного картелю загалом на 661 млн. євро. Рішення про стягнення штрафів спрямоване передусім проти шести провідних німецьких виробників цементу Alsen AG, Dyckerhoff AG, Heidelberg Cement AG, Lafarge Zement Gmb, Readymix AG Schwenk Zement AG. Максимальний штраф на суму 251 млн. євро накладено на Heidelberg, середній — на транснаціональну компанію Lafarge. З мінімальними втратами — 12 млн. євро — вийшов Readymix, який отримав «полегкість» за надане слідству сприяння у розкритті картелю.
За даними Антимонопольного відомства, картель до минулого року мав законспіровану і добре організовану керівну структуру. З’ясувалося, що ще з 70-х років перші особи цементних виробників періодично зустрічалися на щорічних виставках і з’їздах, не беручи до уваги зустрічей на «робочому рівні», де приймалися рішення оперативного характеру. Таким чином виникали домовленості, у тому числі й про квоти поставок та ціни, а також про придбання й наступне заморожування конкуруючих цементних заводів. Наприклад, помольних заводів у Coswing і Boxberg, а також Товариства з торгівлі цементом АНК з міста Cottbus. З допомогою укладання протягом десятиріч картельних домовленостей було практично повністю виключено конкуренцію на ринку цементу в Німеччині. Ціни могли бути підняті на такий рівень, якого не можна було б досягти за наявності конкурентних умов. У результаті одержувачам цементу і його споживачам було завдано збитків, не кажучи вже про загальноекономічні втрати. Тому накладення Федеральним антимонопольним відомством небувалих штрафів на учасників цементного картелю можна вважати цілком правомірним актом. Тим більше що такі акції в боротьбі з картельними домовленостями проводилися вже в 1972 і 1988 роках.
Довідка
За даними зарубіжних інформагентств, Європейська комісія протягом ряду років провадила широкомасштабне антимонопольне розслідування діяльності потужного світового цементного картелю, до якого входять такі знамениті транснаціональні компанії, як «Хольдербанк» (Швейцарія), «Хайдельберг», «Діккерхоф» (Німеччина), «Лафарж» (Франція), CRH (Ірландія) і десятки інших впливових цементних виробників, обвинувачуваних у порушенні 85-ї антимонопольної статті Римського договору про створення спільного ринку.
З цих самих джерел відомо, що за останні майже 30 років картель використовував щорічний дохід для захоплення цементної індустрії різних країн, скуповуючи по всьому світі малих виробників цементу, бетонної суміші, щебеневидобуток. Цей спрут майже поглинув навіть цементну промисловість США, монопольно диктуючи регіональну та цінову політику. А недавно, чітко розмежувавши зони впливу, картель дотягнувся до молодих демократичних країн Східної Європи, де намагається «знімати» мільярди доларів із програм економічного відродження та реконструкції. За впливом на світову економіку картель порівнянний з ОПЕК.
Співвіднесемо ж ситуацію на ринку цементу в Німеччині із ситуацією в Україні. З 15 вітчизняних цементних підприємств, потенційні виробничі потужності яких становлять близько 21 млн. тонн продукції на рік, більшість перебуває під контролем чи у володінні іноземних компаній. Так, лише три з найбільших цемзаводів, розміщених у Південно-Західному регіоні України — ВАТ «Миколаївцемент» (Львівська обл.), ВАТ «Подільський цемент» (м. Кам’янець-Подільський) і здолбунівський цементно-шиферний комбінат ВАТ «Волинь» (Рівненська обл.), — сукупна потужність яких становить майже половину можливостей решти (що, до речі, перевищує внутрішні потреби майже в 1,5 разу), є власністю уже відомих представників цементного картелю — відповідно, французької транснаціональної компанії Lafarge, ірландської CRH і німецької Dyckerhoff.
Поява картелю на нашому ринку не випадкова і ще свіжа в пам’яті, оскільки супроводжувалася справжніми «цементними війнами». Особливо показовий у цьому плані прихід в Україну французької ТНК Lafarge, діяльністю якої я досить довго займався як заступник голови спеціально створеної тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з перевірки фактів порушення прав українських акціонерів відкритого акціонерного товариства «Миколаївцемент» під час приватизації 28-відсоткового держпакета акцій цього підприємства (постанова Верховної Ради України від 24.07.98.р.)
Не вдаючись у деталі проведеного слідства — їх докладно відбито в матеріалах нашої комісії і досить повно висвітлено в пресі, — нагадаю лише основні висновки.
Було встановлено: першопричиною ситуації, що склалася навколо ВАТ «Миколаївцемент», стала антидержавна політика Фонду державного майна України, цілого ряду виконавчих структур, а головне — антидержавна політика приватизації, спрямована на перетворення України на придаток іноземних транснаціональних компаній, зокрема французьких та німецьких.
З’ясувалося також, що основні події з переділу сформованого вітчизняного ринку цементу розгорнулися після офіційного візиту Президента України Л.Кучми до Франції 30—31 січня 1997 року, де під час переговорів із президентом Франції Ж.Шираком, керівництвом банку CCF («Креді Комерсіаль де Франс») і ТНК Lafarge було досягнуто домовленості про участь цієї французької компанії у приватизації ВАТ «Миколаївцемент». І вже в перших числах березня 1997 року Л.Кучма здійснює робочу поїздку в м. Миколаїв Львівської області, де й міститься згадане цементне підприємство.
Подальша хроніка пікірування ВАТ «Миколаївцемент» у руки французьких представників світового цементного картелю була така.
3 березня 1997 року тодішній прем’єр-міністр П.Лазаренко надсилає в ряд міністерств і відомств окреме з грифом «Для службового користування» доручення (№87-ск/96) щодо забезпечення заходів, спрямованих на реалізацію домовленостей між президентами України та Франції. Пунктом 2 цих заходів передбачалося створення українсько-французької змішаної комісії з економічного співробітництва, яку з українського боку згодом очолив тодішній віце-прем’єр-міністр С.Тігіпко, а пунктом 9 було зобов’язано ФДМ до кінця другого кварталу поточного року розглянути звернення керівництва Франції щодо участі компанії Lafarge у приватизації Миколаївського цементного заводу.
10 листопада 1997 року в.о. голови ФДМ В.Лановий підписує наказ № 1251 про уточнення плану розміщення акцій ВАТ «Миколаївцемент», а 18 грудня — наказ №47-кк відповідно до якого створювалася конкурсна комісія з продажу 28-відсоткового пакета акцій цього підприємства на комерційному конкурсі.
Зауважу, що цей конкурс від початку був неправомірним, оскільки готувався під конкретного переможця, про що свідчать додаткові умови в інформаційному повідомленні про його проведення. А підготовка приватизованого об’єкта під конкретного покупця — пряме порушення порядку і принципів проведення конкурсів, зокрема принципів рівності, змагальності, анонімності, закріплених ст.14,16,18 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» і п.28 Положення «Про порядок проведення конкурсів».
Однак епопея тривала. На замовлення головного вітчизняного торговця національним надбанням — Фонду держмайна Центр прикладних економічних досліджень занизив експертну оцінку 28-відсоткового держпакета акцій ВАТ «Миколаївцемент» мінімум на 5 млн.грн. проти ціни, за яку в той час купувалися-продавалися акції на ринку цінних паперів.
6 лютого 1998 року в.о. голови ФДМ В.Лановий підтверджує протокол №12 засідання робочої групи з проведення експертизи підтверджувальних документів при продажі 28-відсоткового пакета акцій ВАТ «Миколаївцемент» на комерційному конкурсі за гроші. На цьому ж засіданні ТНК Lafarge офіційно була допущена до участі в конкурсі, а її єдиній суперниці — польській цементовні «Хелм» — цілком безпідставно (за нібито невчасно подані документи) було відмовлено. І вже 12 лютого О.Бондар, який змінив В.Ланового на посаді в.о. голови ФДМ, підтверджує протокол №3 засідання конкурсної комісії з продажу держпакета акцій Миколаївського цемзаводу за гроші, де Lafarge було визнано попереднім переможцем конкурсу.
Потім, 20 лютого 1998 року, ФДМ видає наказ №316 про результати комерційного конкурсу, а 13 березня О.Бондар підписує з ТНК Lafarge договір купівлі-продажу 28-відсоткового пакета акцій ВАТ «Миколаївцемент». Про те, що він, як нелегітимний голова ФДМ, не мав права і повноважень тоді це робити, я вже не кажу. Та й чи варто тепер дивуватися, коли Фонд держмайна, почавши з продажу ліквідного підприємства за якісь 3 млн. грн. (за балансової його вартості 60 млн.грн.), пізніше спромігся продати пів-економіки країни усього за 1 млрд. дол. США. Сума порівнянна хіба що з разовими штрафами цементного картелю за порушення антимонопольного законодавства окремої європейської країни.
20 квітня 1998 року українські акціонери ВАТ «Миколаївцемент» — ТОВ «Хорда» й АТ «Градобанк» — звертаються у Вищий арбітражний суд України з позовною заявою до ФДМ і ТНК Lafarge про визнання недійсними результатів конкурсу й укладеного договору продажу-купівлі пакета акцій цемзаводу. Через кілька днів, 28 квітня, відбуваються загальні збори акціонерів цього підприємства, на яких українські акціонери затверджують план дій з реконструкції заводу та внесення інвестицій.
Реакція на ці рішення не забарилася. 27 травня 1998 року президент ТНК Lafarge Бертран Коломб звертається до Президента України з проханням ще раз особисто втрутитися у ситуацію і визнати недійсними «протиправні рішення, що були прийняті на загальних зборах акціонерів ВАТ «Миколаївцемент».
29 травня тодішній посол України у Франції А.Зленко просить Президента України розглянути ситуацію, яка перебуває в полі зору президента Франції Ж.Ширака. Цього ж дня колишній глава адміністрації Президента України Є.Кушнарьов подає в Кабінет міністрів України директиву про необхідність створення спеціальної комісії з приватизації ВАТ «Миколаївцемент» у 1995—96 роках. Відразу віце-прем’єр-міністр С.Тігіпко доручає ФДМ, Держкомісії з цінних паперів і фондового ринку, Мінфіну, Мінекономіки і Мін’юсту терміново створити комісію з участю представників урядового апарату з перевірки законності приватизації українськими акціонерами і подальшої діяльності ВАТ «Миколаївцемент».
Слід віддати належне оперативності та старанності деяких держчиновників. Так, тільки колишній віце-прем’єр-міністр С.Тігіпко на звернення французької сторони в період із 1997 по 1998 рік подав 21 письмове доручення держустановам, що забезпечили експансію ТНК Lafarge на ринок України. Очевидно, саме тому в листопаді 1998-го президент Франції нагородив його орденом Почесного легіону.
Попри відсутність законних підстав, 16 червня 1998 року ФДМ, відповідно до доручення Кабміну України, створює міжвідомчу комісію і 2 липня подає позови у ВАСУ проти українських акціонерів «Хорди» і Градобанку про розгляд питання відчуження у них 41-відсоткового пакета акцій «Миколаївцемент» за невиконання інвестиційних зобов’язань. Тим самим було ініційовано процес позбавлення українських акціонерів власності, хоча термін внесення інвестицій спливав наприкінці 1999 року.
У грудні 1998 року ВАСУ задовольнив позов до Градобанку, а потім до «Хорди» про визнання недійсними договорів купівлі-продажу пакетів акцій Миколаївського цемзаводу. І вже у травні 1999 року ФДМ проводить на міжбанківській валютній біржі аукціон із продажу незаконно відчуженого у вкладників Градобанку 11-відсоткового пакета акцій підприємства. Так само на біржі було продано також незаконно відчужений у ТОВ «Хорда» 30-відсотковий пакет акцій. Покупцем, природно, стала Lafarge. При цьому Фонд держмайна навіть не взяв до уваги, що цей пакет акцій перебував у заставі під забезпечення кредиту в Градобанку, майно і рахунок якого на той час були заблоковані Генеральною прокуратурою України, що до певної міри разом із іншими спровокованими чинниками призвело до банкрутства банку, а тисячі його вкладників втратили шанси на повернення своїх коштів.
Отже, попри численні порушення чинного законодавства України, за кожне з яких можна було притягти до карної відповідальності, попри висновки тимчасової слідчої комісії ВР, ухвалені відповідні постанови Верховної Ради України, матеріали журналістських розслідувань, ТНК Lafarge стає власником 82-відсоткового пакета акцій Миколаївського цементного заводу.
Пізніше за відпрацьованим сценарієм уже відомі учасники цементного картелю заволодіють контрольними пакетами акцій ВАТ «Подільський цемент» і Здолбунівського цементно-шиферного комбінату ВАТ «Волинь». Маючи підтримку на найвищому рівні і відчуваючи себе повними господарями, ці транснаціональні компанії, як і передбачала тимчасова слідча комісія ВР та її активний учасник В.Жердицький, виходячи з картельних домовленостей, заборонили експортувати цемент в інші країни, що перекрило одне з джерел валютних надходжень в Україну і призвело до різкого подорожчання цементу на внутрішньому ринку (із 50—60 грн. 1998 року до нинішніх 200—250 грн. за тонну). І це за умов закріплення останніми роками тенденції зростання виробництва цементу.
Сьогодні з гіркотою доводиться визнати, що лише на одному прикладі приходу в Україну ТНК Lafarge можна досліджувати історію втрати для національної економіки цілих галузей промисловості і вивчати анатомію зради вітчизняного виробника і власника вищими корумпованими особами.
Найхарактернішою в цьому плані є доля АТ «Градобанк» і його колишнього глави Віктора Жердицького, замовлених, поза сумнівом, французькими і німецькими компаніями.
Як ланки одного ланцюга бачаться мені всі події, пов’язані спочатку зі списанням із коррахунку Градобанку коштів за невиданий кредит через фальшиву заставу рибопромисловому підприємству «Антарктика», що призводить до фінансових утруднень банку. Потім було замовлене обвинувачення в неповерненні Українському фонду «Взаємопорозуміння і примирення» коштів, виділених на компенсаційні виплати колишнім підневільним працівникам. А відкриття Генпрокуратурою кримінальної справи й арешт Віктора Жердицького ставлять банк перед загрозою кризи. Але він усе ж таки продовжує виконувати свої зобов’язання перед вкладниками і як фінансовий партнер українських акціонерів. Ця остання обставина вже давно не дає спокою учасникам цементного картелю і політичній еліті, яка лобіює їхні інтереси. Мабуть, тому Генеральна прокуратура, замість виконання постанови Верховної Ради №441-XIV від 18.02.99 р., якою їй доручалося здійснити перевірку і дати правову оцінку фактам, викладеним у матеріалах тимчасової слідчої комісії ВР, продовжує розкручувати відкриту кримінальну справу проти В.Жердицького, а оскільки він на той час отримує депутатський імунітет (народ у нас, слава Богу, розібрався що до чого!), періодично заморожує рахунки Градобанку, перешкоджає виконанню інвестиційних зобов’язань, що, як я вже згадував, призводить до його банкрутства.
По суті, з подачі колишнього генпрокурора М.Потебенька, якому скрізь привиджувалися розкрадачі, народного депутата Жердицького, що у жовтні 2000 року перебував із приватним візитом у Німеччині, заарештовує німецька прокуратура і над ним влаштовується багаторічне судилище. Хотілося б мені знати, як відреагувала б Європа, і зокрема Німеччина, коли б щось подібне сталося в нас із якимось депутатом бундестагу?! І тільки у квітні нинішнього року земельний суд міста Хільдесхайма зняв з екс-президента АТ «Градобанк» В.Жердицького обвинувачення в розкраданні DM86 млн., скерованих Німеччиною на виплати компенсацій колишнім остарбайтерам.
Вивчивши всі подані докази, суд дійшов висновку, що Градобанк під час операцій із німецькими грошима не порушив жодного закону, оскільки фінансові операції здійснювалися відповідно до правового поля України, а також відповідно до умов укладених договорів, передусім із фондом «Взаємопорозуміння та примирення», яких теж не було порушено. Крім того, німецький суд визнав, що дії Віктора Жердицького не були незаконними й тоді, коли він як керівник банку пустив в оборот гроші, довірені йому урядом України.
Проте Жердицький продовжує перебувати в ганноверській в’язниці, оскільки його обвинувачують уже не в привласненні грошей колишніх остарбайтерів, а у видачі DM4 млн. кредиту одній фірмі, що переказала ці гроші німецькому бізнесмену, де вони й зникли. У зв’язку з цим я цілком солідарний з окремими ЗМІ, котрі намагаються знайти відповідь на запитання: то чому ж суд розглядає справу українського банкіра, а не німецького підприємця?
Однак головне обвинувачення з Віктора Жердицького — про привласнення DM86 млн. колишніх примусових робітників — знято. При цьому Генеральна прокуратура України, яка звела «справу Жердицького» в ранг найрезонансніших і обіцяє після слідства в Німеччині ще розібратися з колишнім банкіром, як і вище керівництво країни, яке не раз озвучувало потебеньківські «напрацювання», зберігають затяте мовчання. Зачаїлися й ті, хто так ревно боровся за позбавлення Жердицького депутатської недоторканності та надання згоди парламенту на його арешт. Нехай це залишається на їхній совісті.
Мене можуть запитати: навіщо ворушити минуле? Що було, те спливло. Справді, розбитих доль не склеїш, украдених з життя років не повернеш. Але «за державу прикро», закони якої краще за нас навчилися розуміти і застосовувати лише за кордоном, як і повертати її громадянам чесне ім’я.