Те, що країні гостро потрібні інвестиції, - аксіома. Те, що їх зовсім недостатньо, - реальність. Як, на жаль, і невпинний відплив тих, які є. Пояснити те, що відбувається, тільки війною та девальвацією складно. Далеко не останню роль відіграє загроза переділу власності. Причому йдеться навіть не про досить суперечливу ідею націоналізації. Усе набагато гірше: на другий рік після перемоги Майдану в країні процвітають рейдерські схеми. А оскільки "живих" підприємств дедалі менше, боротьба за контроль над ними стає дедалі гострішою. І схеми стали простішими та грубішими, за фактом повернувшись до "славних" 90-х. Маски-шоу з "невідомими автоматниками" уже зовсім не рідкість. А також повернення славних рішень судів. На інтереси країни при цьому плюють спокійно й, узагалі, безкарно…
Наприклад, атаки на Побузький феронікелевий комбінат на Миколаївщині, що відбуваються нині, жваво нагадують боротьбу за гірничозбагачувальні комбінати часів Януковича. А ще - загрожують втратою Україною 90% виробництва нікелевих феросплавів, зникненням в області одного з найбільших платників податків. Не кажучи вже про катастрофу для селища. Це когось хвилює? Так? Тоді хотілося б знати, кого саме.
До речі, схема атаки абсолютно недолуга та явно розрахована на потужну "кришу", яка прикриє всі її недоліки. Спочатку суд у Житомирській області надоперативно приймає позов (до речі, без сплати всіх необхідних і досить копійчаних зборів). При цьому заявник не тільки вміє писати різними почерками, а й має кілька варіантів власного підпису та липову адресу.
Причому спочатку справа стосується претензій до порядку фінансування будівництва квартир у Києві. Потім у ній раптом виникають претензії до іноземного постачальника руди вітчизняним феросплавникам, з арештами партії вантажу сировини та феронікелю для заводу на 45 млн дол.
Під дивовижним приводом: порушення інтелектуальної власності заявника. Що в ній було такого епохального - ніхто не знає. Та, схоже, нікого й не цікавило, тому що самого заявника на засіданнях ніхто не побачив. Природно, рішенням непідкупної Феміди на його користь це не завадило.
Загалом, якщо без іронії, - класичне шоу замовного суду 90-х і "нульових" років. На жаль, ними справа не обмежується.
11 червня 2015 р. на ПФК було проведено обшук і вилучення документів. Підстава - підозра в "несплаті митних і податкових платежів, "відмиванні" коштів, отриманих незаконним шляхом". Сама справа стосується продажів приватній компанії невеликої партії будівельного шлаку кілька років тому. Шлак мав сертифікати якості та безпеки, тому міг використовуватися в будівництві та при виготовленні будівельних матеріалів, по бухгалтерії він теж пройшов. У принципі розбіжності такого роду бувають, отже, тут нічого особливого немає.
Однак виникають цікаві нюанси. При обшуку з'явилася цікава вимога: надати плани території комбінату, адміністративної будівлі та всіх приміщень, які працівники прокуратури також вилучили.
Після їхнього від'їзду… негайно приїхала нова група "гостей". Приблизно півсотні людей в "балаклавах" і чорній формі без розпізнавальних знаків почали штурмувати ПФК, використовуючи зброю та світлошумові гранати. Причому з їхніх дій було зрозуміло, що вони непогано знають… схему центральної прохідної комбінату, через яку й намагалися прорватися на його територію. Слід думати, чистий збіг?
До речі, нападники аргументували свої дії "процесом зміни власника", а як доказ пред'явили рішення Господарського суду Донецької області від 22 квітня 2011 р. і постанову того самого суду від 15 червня 2011 р. Відповідно до них якесь ТОВ з м. Донецька одержувало право власності на все майно ПФК. Потужні документи, чого вже там. Добре хоч печатки від "ДНР" і доручення від товариша Захарченка не принесли.
Та є ще один цікавий момент. На відеозапису штурму комбінату як одного з його організаторів впізнали такого собі вихідця з Чечні Вахтанга Маскурова. Фігура досить туманна, зі шлейфом ще з 90-х. При цьому Маскуров називає себе чи то новим власником ПФК, чи то законним представником цього власника.
Цікаво, що з отриманої пізніше офіційної відповіді Госпсуду Донецької області (нині він тимчасово розташовується в Харкові) випливало, що справи з таким номером у провадженні суду ніколи не було. Відповідно, будь-яких рішень і постанов за нею не виносилося. Понад те, за період із січня 2010 р. по 11 червня 2015 р. суд узагалі не розглядав справ за участі ПФК.
Проблема в тому, що цю фальшивку побічно підтримала… усе та сама прокуратура. 12 червня 2015 р. Кіровоградська облпрокуратура повідомила про порушення кримінальної справи за фактом спротиву з боку адміністрації та працівників ПФК проведенню слідчих дій "належним чином". Однак у протоколі проведення обшуку та вилучення документів від 11 червня жодних претензій до проведення вилучення не пред'являлося.
Чи йшлося про протидію рейдерам? Ну, тоді краще просто заявити, що люди в масках, які штурмували комбінат на базі липового папірця, і були співробітниками правоохоронних органів. До речі, повна бездіяльність останніх під час спроби захоплення підприємства теж наштовхує на різні думки. При цьому дотепер не порушено кримінальної справи за фактом спроби збройного захоплення ПФК, під час якого було поранено кілька працівників підприємства та завдано значних матеріальних збитків.
Вам це нічого не нагадує? Суд, прокуратура, міліція та невідомі особи - і всі в єдиному строю. Але ж у кабінетах наших чиновників нібито вже прибрали портрети Віктора Федоровича.
Інтенсивні атаки (і, схоже, з російським слідом) на тлі війни, крім усього іншого, означають, що налагодити процес функціонування комбінату ніхто й не збирається. Просто знімуть вершки з обігових коштів власників - і все. Після чого учасники схеми стануть дещо багатшими, підприємство зупиниться, а Україна підтвердить рейтинг країни, ризикованої для інвестицій.
До речі, за свою історію ПФК уже мав трьох власників. Два з них ледь не знищили комбінат і селище Побузьке. Першим було якесь українсько-американське СП "Київ-Іст-Вест", яке одержало в 1994 р. контрольний пакет акцій. При цьому воно обіцяло інвестувати 10 млн дол. за три роки, про що пізніше благополучно забуло. У результаті завод став банкрутом і зупинився на п'ять років.
Потім його купила компанія Nikomed Ltd. Вона частково відновила підприємство в 2001 р., але за дуже "бюджетною" схемою. У результаті сталася аварія - вибухнула піч. Її просто перегріли, намагаючись плавити сировину іншого складу.
У результаті селище "любувалося" потужними вибухами, розкиданням феронікелю і шлаків на десятки метрів, розваленою стіною та пожежею. На щастя, ніхто не загинув, але було знищено більш як половину основних фондів металургійного цеху. У підсумку друге банкрутство підприємства, після чого воно знову стояло кілька років. Отже, як виглядає зупинений завод і що відбувається з шеститисячним селищем у цей час, нікому там розповідати не потрібно.
Тодішні власники заявили, що все відбудують, але за фактом, поборсавшись, вважали за краще продати його нинішнім власникам. У результаті його 12 років тому продали міжнародній інвестгрупі Solway Investment Group. Ключовими фігурами в ній є Олександр Бронштейн і його син Дан Бронштейн - обидва пов'язані з Естонією, але їхній бізнес уже давно переріс масштаби СНД. Нині, крім України, у групи є активи в Македонії, Гватемалі, Індонезії, а загальна їхня вартість оцінюється в 1,6 млрд дол. До речі, відновлення комбінату потребувало інвестицій близько 20 млн дол., а сумарні вкладення за час роботи в Побужжі досягнули 130 млн дол.
До початку нинішньої фінансово-економічної кризи ПФК вийшов на 7-ме місце у світі за випуском феронікелю та нікелю. Та й нині виглядає досить "смачно" для рейдерів. Утримаємося від тверджень про тотальну "білопухнастість" інвесторів, але це точно реальні інвестори, а не фірма-одноденка. Тільки за минулий рік у реконструкцію виробництва вклали майже 15 млн дол., що дало змогу повністю піти від споживання газу.
А відтискання заводу гарантує Україні тривалі міжнародні суди. Підприємство, що простоює, пропустимо - організаторам схеми це нецікаво. А от державу і його правоохоронні органи те, що відбувається, має зацікавити. Оскільки не можна одночасно закликати інвесторів і демонструвати повну безпорадність у захисті їхніх прав, якщо не сказати - потурання рейдерам. Якщо такі схеми вкореняться знову, про інвестиції можна забути надовго. Або під кожну приймати окремий закон про гарантії. Ми точно цього хочемо?