Хоч круть, хоч верть, а Україна поки що скидається на таку собі країну з дитячої казки про золотий ключик, інвестиційний клімат — на рекламну акцію, вигадану котом Базиліо, а інвестори — на дерев’яних буратіно, які так само несуть свої золоті грошики, закопують їх у родючий український чорнозем і в результаті нічого не одержують. Більше того, сонмища лисицеподібних аліс лукаво витрушують із їхніх кишень решту золотих, розуміючи, що в житті «багатеньких буратіно» набагато більше, ніж у казці, тому на зміну стареньким неодмінно прийдуть новенькі. «Основні проблеми інвесторів в Україні — це нестабільна законодавча база, постійні рейди перевіряючих органів, висока тінізація ринків», — перетворюючи казку на дійсність, коментують ситуацію представники ВАТ «Херсоннафтопереробка».
Повторюючись із року в рік, сюжет цей набрид не лише легковірним інвесторам, а й керівникові казкової країни, причому настільки, що він зажадав від свого уряду запустити з 1 жовтня програму розвитку інвестицій, у якій все має бути чесно і без обману.
Інвестиційні золоті
Що не кажи, а країна в нас казково багата, і народ не ледачий, приватизувати є що й інвестувати є в що.
У світі крутиться багато «надлишкових» грошей, і українські підприємства вже почали залучати не лише портфельних інвесторів, що спеціалізуються на спекуляціях, а й місіонерів з-поміж промислових інвесторів. Так, торік в Україну надійшло 583,7 млн. дол. інвестицій, а їх загальна сума збільшилася до 3865,5 млн. дол.
Структура інвестицій свідчить, що найпривабливішою залишається харчова промисловість, на частку якої припадає 20,1%, і внутрішня торгівля (18,8%). У підприємства чорної металургії, машинобудування та металообробки іноземці вклали ще 12,9% грошей, а в паливну промисловість — 5,9%. Ще 6,4% припадає на банківські та фінансові структури. Решта інвестицій по галузях не перевищують 3—4%. А найменш «інвестованими» залишаються медична й нафтохімічна промисловість, кольорова металургія та наука.
Для повноти картини слід додати, що найбільше грошей вкладено в підприємства столиці — 1309,1 млн. дол., ще 340,8 млн. — у Київську область. Наступна рейтингова п’ятірка така: Донецька область отримала 305,3 млн. дол. інвестицій, Запорізька — 221,0 млн. дол., Полтавська — 214,2 млн. дол., Одеська — 207,6 млн. дол. і Дніпропетровська — 186,0 млн. дол.
Не завжди можна точно визначити — чиї ж усе-таки кошти залучаються в українські підприємства: іноземні чи раніше вивезені українські. Так, з-поміж п’ятнадцяти держав — найбільших вкладників коштів в українську економіку, чотири — Кіпр, Вірджинські острови, Ірландія, Ліхтенштейн, на частку яких припадає 715,7 млн. дол., — визнані офшори.
Ніхто не ручитиметься і за 635,8 млн. дол. інвестицій зі США, які лідирують у списку країн-інвесторів, — цілком ймовірно, що частина грошей має українські корені.
За обсягами залучень іноземних інвестицій наша країна належить до другої сотні країн у світі, а за показником надійності інвестицій, що враховує економічну ефективність вкладень, рівень політичних ризиків, надійності обслуговування боргу, кредитоспроможності, можливості виникнення форс-мажорних обставин — десь у хвості другої сотні. Власне, остання обставина найбільше тривожить інвесторів та державних чиновників. «Сьогодні в суспільстві є повне розуміння того, що Україна має конкурувати за залучення інвестицій на міжнародних ринках капіталу», — каже Михайло Чечетов, перший заступник голови Фонду держмайна.
Любов на продаж
Хоч як ревнуй інвесторів до інших країн, а інвестиційна любов має бути взаємна. Поки що вона, як зазначають представники інвесткомпаній, такою не стала.
Іноземний інвестор хоче отримати в Україні рентабельне виробництво і мінімум ризиків — тобто стабільний бізнес. Україна хоче отримати хорошого інвестора. Хороший інвестор — це інвестор, який приходить сам, приносить свої гроші, а потім приводить інших інвесторів.
Не можна сказати, що Україні не пощастило з такими інвесторами. Найбільш банальні приклади — MсDonald’s, Coca-Cola, що прийшли раніше від інших і працюють досі.
Однак, працюючи в Україні майже десятиліття, вклавши у виробництво й обслуговування десятки мільйонів доларів, ці компанії досі не можуть похвалитися взаєморозумінням. «Інвестиції стримують надмірна бюрократизація і централізація дозвільної системи. Приміром, щоб побудувати ресторан, нам від початку будівництва і до введення його в експлуатацію доводиться збирати до 1000 дозвільних підписів. А елементарні питання найчастіше потребують узгодження на найвищому рівні. Наприклад, щоб перефарбувати фасад будинку, у якому ми відкриваємо ресторан, потрібен дозвіл мера», — коментує Олег Стрекаль, керівник департаменту державних і громадських зв’язків McDonald’s Ukraine. Український бюрократизм, вважають іноземці, найбюрократичніший у світі. «А хотілося б, щоб іноземні інвестори, які вже є в Україні, почувалися комфортно і тривав діалог про залучення потенційних інвесторів. Причому цей діалог має бути постійним», — ділиться своїм поглядом на проблему Марчел Мартін, генеральний директор «Кока-Кола Бевереджі Україна Лтд».
А судді — хто,
закони — де?
Хоч скільки бий себе в груди, а без стабільної законодавчої бази, яка захищає і малого, і великого інвесторів, а також підтримує національного виробника, перетворитися з «недорозвиненої» країни на економічно розвинену державу важко.
Нескладно зрозуміти, що сьогодні інвестиції йдуть в українські підприємства, а отже, захист інвестицій, по суті, є захистом українських виробників. Неузгодженість рішень міністерств і відомств, відсутність регуляторної політики всередині держави призводить до казусів.
Наведу простий приклад. Продаючи ЛиНОС, держава через ФДМУ зобов’язала «ТНК-Україна» завантажувати цей завод нафтою обсягом 4 млн. тонн на рік. Компанія виконує свої зобов’язання, але за рахунок хронічного недозавантаження інших НПЗ, вона займає понад 30% ринку нафтопродуктів. Це означає, що її робота може наштовхнутися на обвинувачення в монополізмі. Щоб такого не сталося, вважає Сергій Дорожкін, віце-президент із питань взаємодії з органами держвлади ПІІ «ТНК-Україна», «законодавці мусять працювати системніше, і важливо створити законодавче поле, яке забезпечило б інституціональне функціонування ринку інвестицій. Інвестор має знати, що в Україні створене тло доброзичливої конкуренції».
Того самого вимагають і 18 опитаних автором найбільших інвесторів. «Хочемо передбачуваної законодавчої бази, прийнятного оподаткування, підзаконних актів, постанов, наказів, які б захищали інвестиції. Необхідно забезпечити умови для справедливої конкуренції», — ось лейтмотив отриманих коментарів.
В Україні, вважають інвестори, все ще має силу «телефонне» право, коли питання вирішуються за дзвінком і не завжди «безоплатно». У нафтовидобувній галузі сподіваються побачити іноземних інвесторів лише тоді, коли «запрацює закон про розподіл продукції, при тому, що в країні буде політична стабільність, інвестиції — законодавчо захищені і знижена податкова база». Про Податковий кодекс уже йшлося багато, а захистити права інвесторів у нафтовидобувній галузі має закон «Про СРП». Вже два роки минуло з часу його прийняття, а держкомісія досі не затвердила переліку родовищ, на які поширюється цей документ. «Та й сам закон радше номінальний», — прокоментували ситуацію в Мінпаливенерго. Може, і через це Україну залишили, закопавши частину коштів у її надра, Shell і BP Amoco?
Інститут ризиків
Хоч як розхвалюй інвестклімат, але без дохідності, яка повинна б значно перевищувати бізнесризики, на залучення солідних інвестицій годі й сподіватися. «Хоч у світі є багато інвестиційних коштів, держава для залучення інвестицій має пропонувати інвесторам позитивний потенціал прибутку, що може бути аналогічний потенційним ризикам», — вважає М.Чечетов.
Вкладаючи кошти в українське виробництво, інвестор основну увагу приділяє рівню дохідності, перспективі розвитку та фінансових ризиків. За підрахунками західних аналітиків, рівень дохідності при вкладанні коштів у підприємства США дорівнює 10% за рівня їхньої надійності 97%; Китаю — 30% за рівня надійності — 40%; Росії — 25% за рівня надійності 32%; України — 30% за рівня надійності, який ледве дотягує до 20%. Тож рівень ризиків в Україні удвічі вищий від дохідності бізнесу, і компенсувати цю диспропорцію поки що нічим.
Власне, це розуміють і в Кабміні. У прес-службі Мінекономіки України вважають, що «відсутність вагомих інвестицій в Україні пояснюється високими ризиками їх вкладення». Інвестори пропонують: якщо держава не в змозі знизити ризики, то хай бодай частину їх перекладе на свої плечі. «Щоб полегшити інвестореві роботу, годилося б розробити комплекс заходів на захист вітчизняного виробника, у т.ч. протекціоністських. І дотримуватися їх у кожному випадку, без винятків. Найчастіше все відбувається навпаки. Деякі нафтотрейдери й імпортери сьогодні мають доступ до прем’єр-міністра України, що змушує його не найкращим чином оцінювати цілком пристойну роботу НПЗ», — вважають на «Херсоннафтопереробці». Практично про те ж саме говорить Дмитро Долгов (НК «ЛУКОЙЛ», Москва): «В Україні російським інвесторам, навіть у разі їх стабільної роботи, можуть висунути претензії, наприклад, щодо недотримання інвестзобов’язань, коли завод усього лише перебуває на плановому ремонті». Тобто інвестори хотіли б від Кабміну розуміння того, що вони платять за відновлення української економіки і мають право на те, щоб їхній голос був почутий у багатоголосому хорі інтересів груп, об’єднань, партій та інших місцевих атрибутів фактичної влади.
Феномен захисту
На імпорт покладайся, а сам гав не лови. «Серед інших проблем, які визначають інвестиційні ризики, — незахищеність вітчизняних виробників від імпортних товарів. Протекціоністську політику сьогодні проводять усі країни світу, які на словах виступають за глобалізацію, у тому числі Німеччина, США, Франція», — вважають у Мінекономіки. Більше того, захист внутрішніх ринків та антидемпінгові розслідування просто «втопили» український експорт на п’яти континентах.
Україна ж не здатна захистити своїх виробників від демпінгового імпорту. Виконувати цю функцію начебто повинен Антидемпінговий кодекс України, прийнятий ще торік. Відповідно до цього документа, будь-яке українське підприємство, що володіє 10% продажів певного товару в країні, може подати до суду на іноземного виробника, котрий витісняє його з ринку. Поки що не було зроблено жодного успішного розслідування такого плану.
Водночас, наприклад, на ДП «АзМОл» скаржаться, що «сьогодні мастильні матеріали, які виробляють вітчизняні заводи, неконкурентоспроможні за ціною з маслами і мастилами, завезеними з Туреччини, Польщі, Близького Сходу. Українські виробники випускають конкурентоспроможну за якістю продукцію, але не можуть конкурувати за ціною з тими імпортерами дешевих мастил, які уникають оподаткування».
Сьогодні потребують захисту від імпорту вітчизняні виробники близько 20 найменувань товарів, від пива і до залізничних стрілок. Тому, вважає С.Дорожкін, «Україні потрібне збалансоване, адекватне, грамотне лобіювання інтересів вітчизняних товаровиробників».
Просити не можна вимагати
Поки що ж «інвестор, по суті, виконує місіонерську роботу, пояснюючи, що процеси, які відбуваються на ринку, є об’єктивними»,— каже С.Дорожкін.
Однак місіонерів залишається дедалі менше, на зміну їм приходять прагматики. Навіть ті компанії, які раніше вважали себе місіонерами, засмучені безвихіддю, хочуть, вимагають і чекають змін. При цьому багатьох із них можна назвати національними прагматиками. Наприклад, М.Мартін каже, що певною мірою «слід віддавати перевагу місцевим виробникам, тобто тим, хто створює робочі місця, розвиває виробництво, створює мережу суміжних постачальників, використовує місцеву сировину».
Інвесторів уже не влаштовують викруткові виробництва, вони хочуть побудувати вітчизняні вертикально структуровані виробництва, роботу яких захищало б українське законодавство, а не регулював би місцевий чиновник. Власне, цього самого вимагає і Президент України, прагнучи мінімізувати втручання виконавчої влади в інвестиційний бізнес і запровадити відповідальність держчиновників за «шкідливі рішення». Та це лише перші кроки на шляху становлення інвестиційно привабливої України.
Цікаво, що у Великобританії, Німеччині, США спеціальних законів, які регулюють інвестиції, немає. Але тамтешній правовий клімат гарантує стабільність законодавства, і в цих країнах створено інституції (від консалтингових фірм до страхових компаній), що дозволяють працювати інвесторам на ринку. Світова практика свідчить, що для будь-якого інвестора, зовнішнього чи внутрішнього, мають існувати гарантії виходу з бізнесу без втрат у разі погіршення інвестиційного клімату, чого в Україні немає. Тому навіть інвестор, який, входячи на український ринок, прогнозує всі складності і всі проблеми, з якими може зіштовхнутися апріорі, а не апостеріорі, — все одно зіштовхується з масою проблем і навіть ризикує залишитися без інвестиційних коштів. А Україна ризикує залишитися без інвестора.