«ОХ, КОЛИ Б НЕ ФРАНЦУЗИ...»

На зорі 90-х, коли наші люди тільки починали відкривати для себе світ, моя знайома вчителька після майже річного перебування в Штатах сказала, як про найбільшу дивовижу: «Вони такі наївні, ці американці! Ми зовсім інші...»

Ці десять літ ще більше поглибили прірву між нами і світом, де звикли жити за законом, вірити написаному і навіть (неможливо уявити) вірити просто на слово. Ми ж не віримо, здається, вже нічому і нікому. Скажімо, всілякі громадські фонди-асоціації-об’єднання сприймаємо лише як ширму для чийогось збагачення. Тому й довго придивляємося до людей та організацій, зарубіжних у тому числі, які начебто збираються нас облагодіяти: що їм насправді від нас треба? Втім, придивляються не всі. Чимало наших співвітчизників, привчених кувати залізо, поки гаряче, так палко прагнуть урвати щонайбільший шмат від іноземних щедрот, що начисто відбивають у тих бажання справді нам допомагати.

Дякувати Богу, в історії з гуманітарною асоціацією «Нормандія-Україна» все сталося по-людськи. А може, по-казковому. Бо звичайними обставинами важко пояснити той факт, що француз Гі Дюпон, донедавна успішний і громадськи активний бізнесмен, а в 1997 році — вже звичайний пенсіонер, котрий ні сном ні духом не відав про Україну, погодився супроводжувати свого друга, якому чогось забаглося в цю далеку країну. А тут познайомився з кількома сім’ями, побачив їхні умови життя, приїхав до них ще кілька разів з подарунками і... зрозумів, що він тут потрібен, бо багато людей потребують його допомоги.

Може, чуйна душа, а може, житейський досвід (до цього Гі з друзями допомагав ліками деяким африканським країнам) підказав йому шлях до максимальної реалізації своїх намірів, але вже 1998 року в Україну з Франції надійшло кілька вантажів з гуманітарною допомогою. А на початку 1999-го було офіційно зареєстровано асоціацію «Нормандія-Україна». Її президентом став Гі Дюпон. Посаду Почесного президента він запропонував єдиній у його рідному місті Сен-Мартен-на-Бюно людині, хоч якось пов’язаній з Україною, — дружині колишнього прем’єр-міністра Франції П’єра Береговуа, чиї батьки були українцями. Гі Дюпон навіть купив у пані Береговуа її будинок, і він став офіційною резиденцією асоціації.

Про цього невтомного француза я чула багато. Насамперед — про створений ним медико-соціальний центр у Хмельницькій міській лікарні, де незаможні хворі безкоштовно отримували ліки, навіть дуже дорогі, за нашими мірками. Одна жінка мені так і сказала: «Якби не французи, мене б уже на цьому світі не було». За час роботи центру його допомогою скористалися понад чотири тисячі хмельничан. Щоб не було зловживань, штатний працівник центру суворо контролює видачу ліків: тільки за наявності довідки з соцзабезу про доходи людини, котра звертається по допомогу. Людям допомагають ще й одягом. Останнім часом, щоправда, митні правила забороняють доставку ліків, і Гі, щоб не розчаровувати пацієнтів центру, для його забезпечення змушений використовувати свої добрі зв’язки з українським посольством.

Багато розповідала мені про Гі Дюпона й директор Хмельницького дитячого будинку Зоя Пархомець. До її підопічних асоціація була особливо уважна, і Зоя Віталіївна, з ранку до вечора клопочучись про те, як одягнути, взути і нагодувати майже сотню своїх вихованців, не раз і не двічі вдячно зітхала: «Ох, коли б не французи...» І вела мене до дитячих комп’ютерів, привезених із Франції, показувала упаковки вітамінів для малечі і явно пишалася тим, що її діти вбрані не гірше від домашніх, — зручно й гарно.

Познайомилися ми з Гі теж у дитячому будинку. Перше, що мене вразило, — він був майже «на ти» з багатьма працівниками і чудово орієнтувався у потребах маленьких вихованців. «Ковдри привіз, — бадьоро відрапортував директрисі, — наступного разу буде більше». І, вже звертаючись до мене, сказав, що найболючіша проблема асоціації нині — відсутність транспорту. Два мікроавтобуси з причепами, придбані для поїздок, не можуть вмістити все, зібране французами для людей незнайомої України.

Втім, це вже сьогоднішні проблеми. Нині асоціацію «Нормандія-Україна» у Франції добре знають і діяльно допомагають їй десятки найрізноманітніших організацій і сотні людей. Бо, хоч у Франції зареєстровано майже 80 організацій, які співпрацюють з Україною, реально діють хіба що десять із них, і «Нормандія-Україна» — серед найактивніших. Завойовувати довіру співвітчизників було непросто. Зате тепер Гі і його добровільним помічникам уже не треба витрачати купу часу, обдзвонюючи безліч установ, зустрічатися з багатьма людьми, щоб знайти речі, необхідні людям в Україні. Їм пропонують самі — обладнання, техніку, одяг, ліки. Влітку нинішнього року Гі Дюпон привіз у пологовий будинок і лікарню Хмельницького чотири кувези для виходжування новонароджених, дві лампи обігріву, два реанімаційні столи. Загалом же допомогою асоціації — а вона вимірюється за цей час більш ніж 5 мільйонами франків — скористалися міська лікарня, обласний онкодиспансер, два дитбудинки, товариства інвалідів і сотні малозабезпечених хмельничан.

Щоб асоціація не замикалася на суто матеріальній допомозі, Гі вирішив створити у Хмельницькому школу французької мови. Щороку вона набиратиме клас із 20 осіб, які вивчатимуть французьку протягом трьох років. «Через п’ять років тут навчатимуться півтисячі учнів, і це буде справжня школа», — не приховує задоволення пан Дюпон. Школа вже почала працювати. Засновник подбав і про стимули: щоліта двоє найкращих учнів («А насправді чотири», — сказав мені Гі по секрету) місяць відпочиватимуть у Франції. У планах асоціації — щоб кращі діти закінчували французькі університети. І тут уже, хочеш чи ні, а розумієш, що керує вчинками французького добродійника не лише милосердя, а й нормальний французький патріотизм.

Гі, щоправда, вважає інакше. Що змушує його по 18 годин на добу опікуватися справами асоціації, витрачати по дві тисячі доларів з власної кишені на кожну поїздку, днями вистоювати на митницях і вкотре дивуватися настирливій цікавості до його вантажів наших рідних даішників («Ми оповіщаємо громадськість про діяльність асоціації через інформаційний бюлетень мерії, — розповідає Гі Дюпон, — і після перших восьми поїздок дали таку статистику: на українській митниці нас протримали загалом 400 годин, а на шляхах поліцейський контроль зупиняв нас у Франції — 0 разів, у Німеччині — 1, у Польщі — 4 і в Україні — 125 разів. Це жартівливий підрахунок, але це правда. Але правда і те, що нині нас уже знають і на митниці, і на дорогах і дають зелену вулицю»). На це природне запитання французький волонтер відповідає просто: «Моя совість». І, почувши таке майже забуте в нас слово, вкотре думаєш про те, що цивілізованість нації, як і справжнє багатство людини, все-таки визначають абсолютно нематеріальні поняття: честь, сумління, гідність, милосердя...