Чи було так насправді, чи почута колись історія вигадана — судити не беруся. Оскільки навіть найдавніші старожили стверджували, що трапилося це дуже давно. Ще за тих часів, коли різні дива вважалися не забобонами, а логічним поясненням найнеймовірніших подій. Отже, один не позбавлений почуття гумору чарівник, мабуть, знемагаючи від безділля, але будучи в доброму гуморі, звернувся до українця з цікавою пропозицією. Мовляв, загадуй, чоловіче, яке-завгодно бажання, я його виконаю, але врахуй — сусідові твоєму перепаде вдвічі більше. Одне слово, підступним виявився чарівник. І тільки не врахував, вража сила, що наш герой теж був не ликом шитий. Довго він думав, а потім ударив шапкою об землю, мовляв, коли така справа, нехай на половину мого стада мор нападе...
Чи уклали угоду, чи все ж обмежилася лише розмовами — про те, на жаль, не згадується навіть у легендах. Однак, попри те, що часи чарівників давно канули в Лету, у реальному житті такі ситуації інколи трапляються. Чи належить до їх розряду ця, яка стала метою недавнього відрядження, робити висновок вам. А щоб стало зрозуміліше, про що йдеться, знову доведеться вдатися до невеликого екскурсу, щоправда, тепер уже в недалеке минуле.
Високий старт
Природні багатства Полтавщини аж ніяк не обмежуються знаменитими на весь світ чорноземами, та, як заведено вважати останнім часом, славою королеви мінеральних вод. На території області споруджено понад 900 свердловин, готових постачати вітчизняній енергосистемі й промисловості нафту та газ. Проте наразі видобуток ведеться лише на чверті їх, оскільки на освоєння решти немає коштів. Ще невтішніша ситуація з розвідкою нових родовищ — за останнє десятиліття обсяги буріння в області скоротилися більш ніж у 40 разів. З тієї самої причини. Отже, мимоволі доводиться сподіватися на інвесторів. Зрозуміло, насамперед — зарубіжних.
Одним із них стала 1992 року британська компанія JP Kenny. Нагромадивши досвід в інжинірингу продуктопроводів, вона вирішила вдатися до розвідки й видобутку вуглеводнів, заснувавши нову компанію JP Kenny Exploration & Production Ltd. Початком її діяльності в Україні стала реалізація пошукового проекту «Дельфін» на шельфі Чорного моря, здійснювати який взялося СП «Кримська нафтова компанія» — дітище JP Kenny і «Чорноморнафтогазу». Високий рівень ризику проекту змусив серйозно замислитися над розвитком видобутку на континенті. Англійців зацікавила Полтавщина. І влітку 1992 року розпочалася робота над проектом «Полтавської газонафтової компанії» (ПГНК). Більше року довелося потратити на різні узгодження, і лише на початку 1994-го було зареєстровано спільне українсько-британське підприємство у формі товариства з обмеженою відповідальністю зі статутним фондом 3,1 млн. доларів. Його співзасновниками стали британська JP Kenny (49%), а решту розділили між собою майже порівну українські підприємства: «Полтавагазпром» (26%) і «Полтаванафтогазгеологія» (25%), яка представляє інтереси Фонду держмайна.
Коли необхідні ліцензії на проведення пошуково-розвідувальних робіт і видобуток нафти й газу було отримано, за околицею села Соколова Балка Новосанжарського району виріс базовий табір, куди входили службові й житлові модулі з повним набором побутових вигод, склади, майстерні, завод з підготовки нафти й газу. Виробничу базу, за винятком тих законсервованих свердловин, які були, довелося створювати з нуля, вклавши понад 60 млн. доларів. Природно, усі витрати взяли на себе закордонні партнери. А в цілому обсяг британських капіталовкладень у СП з урахуванням 8-мільйонної позики ЄБРР перевищив 100 млн. доларів.
Такі значні інвестиції дозволили компанії практично зі старту вийти на третє місце в енергетичному секторі України за обсягами видобутку нафти й газу, поступаючись лише дочірнім підприємствам НАК «Нафтогаз України». А показники валового видобутку ПГНК, як і раніше, перевищують результати роботи всіх разом узятих СП, задіяних на нафтогазових промислах України.
Проте, на мій глибоко непрофесіональний погляд, набагато більше вражають не так виробничі, як соціальні результати діяльності компанії. Її появу у віддаленому селі можна порівняти з культурною революцією. Адже хто може знати, коли б у тутешніх жителів з’явилася можливість наочно ознайомитися з європейським рівнем організації праці та побуту. Втім, не лише ознайомитися, а й стати безпосередніми учасниками цього процесу. Адже більш як половина працівників виробничої бази компанії — жителі району, у тому числі близько 40 — соколовобалківці. І винагорода за працю найнижче оплачуваного з них, до речі, цілком може конкурувати з міністерським окладом. Тож підростаюче покоління має переконливий стимул опановувати науки для облаштування власного майбутнього. Тим паче що в співробітників компанії з місцевою сільською школою зв’язки налагодилися дуже тісні й дружні. Майже забуте поняття «шефство» тут набуло другого дихання — у ремонті й оформленні шкільних класів, створенні дендропарку, організації свят, традиційних подарунках, та й загалом — у готовності надати посильну допомогу на перший поклик.
Та й прагматичним селянам на сусідів, мабуть, гріх скаржитися. Адже завдяки їхнім клопотанням у селі заасфальтовано одну вулицю, а на другій — побудували водогін і відремонтували каналізацію. У цілому ж за час своєї діяльності спільне підприємство надало допомогу лише Новосанжарському району на 2,8 млн. гривень. Це — як мінімум, оскільки скрупульозний облік благодійності в компанії почали вести років два тому. Відтоді, як відносини з місцевою владою стали псуватися...
Коса на камінь
Загальна площа земельних угідь, на яких ПГНК веде виробничу діяльність, становить 35 гектарів. Їх компанія орендує в різних суб’єктів господарювання. Найбільший орендодавець — колись колгосп, а нині Соколовобалківський сільгоспкооператив імені Шевченка. Відповідно до чинного договору, він щомісяця отримує не регламентовану законом орендну плату, ставка якої, до речі, вища за середню в Україні. Ця угода селянам дуже вигідна. Як іронічно сказали обізнані люди, такий прибуток зі зданої в оренду ділянки землі можна отримати лише тоді, якщо на ньому вирощувати женьшень або апельсини, причому врожай необхідно збирати щодоби. Крім орендної плати, компанія протягом чотирьох років щорічно давала господарству 360 тонн бензину і 360 тонн дизпалива — як безоплатну допомогу. Відвантажували паливо за заявками-проханнями. Потім був складений договір про спонсорство, який селяни розцінили як зобов’язання компанії. І коли через внутрішні причини в ПГНК не виявилося можливості проспонсорувати, керівництво кооперативу серйозно образилося. Більше того, звернулося до суду із позовом про стягнення добродійності в примусовому порядку. У свою чергу, компанії не залишалося нічого іншого, як подати зустрічний позов про визнання договору недійсним, оскільки він не може породжувати жодних правових наслідків. Яким буде остаточне рішення суду, поки що невідомо, але голова кооперативу вже тепер налаштований розірвати з компанією договір про оренду. І, з огляду на все, до цього кроку він готується грунтовно.
У березні минулого року керівництво сільгоспкооперативу ініціювало проведення своєрідного аукціону з продажу земельних паїв. У селі його досі називають аукціоном навпаки. Оскільки процедура зводилася до продажу паїв за якомога нижчою ціною. Результати торгів для покупця (сільгоспкооперативу, зрозуміло) виявилися дуже вдалими. Кожен із 7 паїв по 4,13 га, при номінальній вартості 36578 грн., був придбаний за 8,5 тисячі. До речі, ще один цікавий факт. Скуплено було саме 7, а не 5 чи, скажімо, 10 паїв, оскільки в сумі вони становили 29-гектарную площу. Рівно стільки, скільки займає виробнича база газонафтової компанії. І вже менш як через місяць рішенням сесії сільради земля була виділена кооперативу в натурі. І треба ж, щоб стався такий збіг, — саме в межах ділянок, на яких веде роботи ПГНК.
Не знаю, чи здогадуються члени кооперативу і не менш як півтори сотні власників паїв, які не захотіли в нього вступити, що їх просто розіграли, як нетямущих учасників базарного «лохотрону»? Однак упевнений, що рано чи пізно вони це зрозуміють і почнуть боротися за справедливість. І, на жаль, не сумніваюся, що такий випадок аж ніяк не залишиться унікальним, а через правову неврегульованість буде за принципом снігової кулі набирати моці по всій країні, створюючи масу серйозних і важких для розв’язання проблем. З однією з них «Полтавська газонафтова компанія» уже зіштовхнулася.
Відповідно до сформованої на нинішній рік робочої програми, підприємство має відремонтувати дві наявні свердловини й пробурити, як мінімум, одну нову. Останнє завдання, зокрема, передбачає земельний відвід площею 1,2 гектара. Площа ця, до слова, — не оранка, а так званий випас. Для отримання земельної ділянки в оренду компанія заздалегідь оформила документи, відбувши всі необхідні узгодження. Залишалося останнє — отримати «добро» сесії сільради. Однак на цьому торік у листопаді справа як заглухла, так залишається невирішеною й досі. Хоча закон і регламентує відповідати протягом місяця.
Звичайно, у компанії існують підстави звернутися до суду, але немає бажання доводити ситуацію до конфлікту. Усе ж таки на цій території вони планують працювати ще не один рік. Та й до сільської ради промисловики не мають особливих претензій, оскільки впевнені, що орган місцевого самоврядування зазнає серйозного тиску з боку районної держадміністрації.
Бар’єр, ще бар’єр
Щоб уникнути недомовок, я запропонував спільну зустріч голові Новосанжарської райдержадміністрації Андрієві Реці й генеральному директорові «Полтавської газонафтової компанії» Тимофію Каунову. Зізнаюся, потай сподівався, що в ході розмови сторонам удасться досягти хоч якогось компромісу.
— Нас обдурили, — вважає голова райдержадміністрації. — Ми домовилися, що компанія зареєструє свою філію в Нових Санжарах, але цього так і не було зроблено. Ось і виходить, що підприємство працює на нашій території, а всі податки сплачує в Полтаві — за місцем реєстрації.
— У компанії немає жодних юридичних зобов’язань по реєстрації в Нових Санжарах. Відповідно до наявних ліцензій, ми маємо право вести розробку родовищ, а також маємо право на землевідвід.
— Звичайно, маєте, — погодився голова.
— За законом, заявка на відвід землі має бути розглянута протягом місяця. Однак цього досі не зроблено. Погодьтеся, складається парадоксальна ситуація — ми робимо все, як велить закон, ви робите не все, як велить закон, а винні, за вашими словами, виявляємося ми. Де ж логіка?
— Логіка в тому, що землю треба виділяти з користю для громади. Якщо ви не хочете бути корисними для території, на якій працюєте, то який сенс давати землю вашій компанії, а не іншій, яка у нас зареєструється?
— Всі вимоги, передбачені законом, ми виконуємо, — наполягав генеральний директор. — А Новосанжарська райадміністрація свідомо перешкоджає виконанню взятих компанією зобов’язань.
— Ми за те, щоб ви розширювалися. Проте, щоб працювати з громадою, вам потрібно зареєструватися в районі й платити тут податки. Якщо ви не зацікавлені в цьому, то чому ми повинні бути зацікавлені у розвитку вашої компанії? Повірте, і ми, і селяни хотіли б, щоб компанія взяла в оренду якомога більше землі, тому що стільки за неї ніхто не заплатить. Про це я й говорив на сесії сільради в листопаді, але рекомендував вирішити питання про оренду після того, як ми залагодимо проблеми наших відносин із компанією. Я маю право рекомендувати.
— Однак ви не можете ставити це умовою нашої діяльності. Адже я не послуги прошу. Я вимагаю від вас виконання зобов’язань. А після цього я готовий сісти за стіл переговорів і вислухати всі ваші прохання. І тоді в нас розмова перейде з площини зобов’язань у площину домовленостей.
Було очевидно, що така розмова у співрозмовників відбувалася не вперше. І, чесно кажучи, занадто вже вона була схожа на багаторазово відіграний спектакль, у якому мізансцени доведені до автоматизму. А виконавці вже не бояться збоїв, не надають значення реплікам партнерів, маючи можливість думати кожен про своє. Отже, результат дискусії залишився традиційно незмінним. Проте її зміст усе ж заслуговує певної деталізації.
Районний бюджет традиційно становить 7,5—8 млн. грн. З них лише близько 3 млн. Нові Санжари зможуть покрити за рахунок власних джерел доходів, а решта надходжень — дотації з обласного бюджету. І це при тому, що на території району працює компанія із щорічним обігом 25 млн. дол. (до речі, одним із найвищих серед підприємств області), яка сплачує майже 14 млн. грн. усіх видів податків. Звичайно, на таку суму районному бюджетові розраховувати не доводиться, однак і близько 150 тис., які підприємство щомісяця відраховує як прибутковий податок і внесок у Фонд соцстраху, для Нових Санжар гроші чималі.
Проте перереєстрація в районі компанії невигідна, оскільки вона утруднює грошові операції, зокрема, валютні платежі. Проте безвихідних ситуацій, як відомо, не буває. І коли район цікавить в основному прибутковий податок, проблему цілком можна вирішити відкривши філію. За словами керівництва компанії, на грудневому засіданні ради директорів домовленість про це з головою райдержадміністрації була досягнута, з умовою вирішення питання оренди земельної ділянки. Як стверджують у ПГНК, пакет документів, необхідних для відкриття філії, був підготовлений і доставлений до Нових Санжар, але голова райдержадміністрації заявив, що питання оренди обговорюватиметься лише після відкриття філії. Потім ішлося про залучення коштів на розвиток соціальної інфраструктури у сумі 10 відсотків від вартості запланованих компанією капвкладень, із посиланням на урядову постанову.
— Ми зрозуміли, що після реєстрації філії, — каже Тимофій Каунов, — голова поставить нам чергові умови, отже на досягнення домовленості розраховувати немає сенсу. Оскільки ставка робиться лише на односторонній рух.
Постанова Кабміну, що стала наступним каменем спотикання у відносинах компанії з місцевою владою, зокрема, визначає граничний 25-відсотковий розмір від вартості будівництва об’єкта залучених коштів замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів. Голова райадміністрації розцінює його як нормативний документ.
— Ми неодмінно укладемо договір, — каже Андрій Река. — Про 25 відсотків не йдеться, наша пропозиція на рівні 5—7 відсотків.
Звичайно, різниця між 25 і 7 відсотками істотна. Проте й будівництво свердловини коштує чимало — близько 3 млн. доларів. А додаткові витрати і зовсім ставлять проект на межу економічної доцільності. Тому як вихід залишається лише зумисне заниження кошторисної вартості будівництва, що в майбутньому може викликати серйозний конфлікт із податковою адміністрацією.
— Наша компанія — об’єкт дуже пильної уваги контролюючих органів, — каже Т.Каунов. — І ми не можемо йти на напівлегальні методи діяльності. Перший і головний принцип нашої роботи — усе робити законно. Зрештою, цим ми й сильні. У цьому ж випадку взагалі предмету суперечки не існує. Світова практика не передбачає вилучення відсотків із витрат. За висновком однієї з головних юрфірм, офіційного радника УСПП, ця постанова уряду щодо притягнення коштів має саме рекомендаційний, а не нормативний характер. Інакше вона суперечила б чинному законодавству. А що ж до нашої «байдужості» до інтересів території — судіть самі: у вересні 1999 року компанія на прохання райадміністрації надала як безвідсотковий кредит господарствам району бензину на суму 372 тис. гривень під запевнення повернути гроші після закінчення збирання соняшнику. А останній платіж надійшов лише в листопаді минулого року. І , незважаючи на це, минулої осені ми знову виділили паливо під ті самі обіцянки. Повністю з нами так досі й не розрахувалися.
Забрати
і перерозподілити
І все ж, попри наявність таких серйозних протиріч, на мою думку, досягнення компромісу з районом можливе. Чого, на жаль, не сказати про відносини з обласною владою, позиція якої непримиренно категорична: контракт з компанією треба розірвати, а 49-відсотковий пакет в англійців забрати й передати вітчизняному інвестору. Він, за словами голови Полтавської облдержадміністрації Євгена Томіна, вже вималювався.
— Наші фахівці встановили, що компанія викачує нафту для продажу за кордоном, де й осідають виручені гроші. Це горе-інвестори, котрі чотири копійки вкладають, а сотні гривень вивозять.
— Компанію викрито в порушеннях закону?
— Нинішній керівник, громадянин Великобританії, працює вже два терміни, тоді як, відповідно до угоди, генеральний директор почергово має призначатися від британської й української сторін. Таким чином, порушуються інтереси держави. А я хочу, щоб власниками були українці. Тоді можна буде сподіватися, що гроші за видобуту у нас нафту осідатимуть в Україні. Чому торік усю нафту продано за кордон? Чому не в Кременчук на нафтопереробний завод?
— Вони були зобов’язані це зробити?
— Суто юридично, можливо, таких зобов’язань у них і немає. Проте треба ж враховувати, що компанія на полтавській землі працює. Регіональний інтерес має дотримуватися.
— Компанія вважає «Укртатнафту» ненадійним партнером, посилаючись на наявний досвід порушення умов розрахунку й термінів платежів.
— Справді, був такий факт, але сьогодні він вирівнявся. Якби вони були єдиними, а то так трапилося, що тоді десятки компаній вчасно не розрахувалися. А підприємство через відсутність нафти дало мінус 26% промислового виробництва, і бюджет області недоодержав 140 млн. грн. Мені доводиться рискати по всій Росії, картуз нафти шукати, а тут з-під носа нафта йде в Угорщину. Нехай компанія шукає шляхи співпраці з заводом.
— На мою думку, це не їхня проблема. Їхнє призначення — видобувати нафту й вигідно її продавати. Невже в зобов’язаннях компанії записано, що вона повинна відправляти нафту в Кременчук?
— Гадаю, що записано, а якщо не записано, я цього вимагатиму від кожного добувача. Відчуття Батьківщини має бути.
Не сперечатимемося, назване моїм співрозмовником відчуття — емоція, поза сумнівом, позитивна. Однак, як духовна субстанція, вона немислима без матеріальної бази. А остання, судячи з неодноразових практичних спроб, на жаль, не бездоганна. Обпікшись на постачанні нафти до Кременчука, ПГНК зареклася надалі мати справу з таким партнером. Ще сумнішим виявився досвід співпраці зі створеним 1996 року при Новосанжарській райдержадміністрації так званим відділом зовнішньоекономічних зв’язків. Йому компанія поставила нафту й газ, а через кілька місяців відділ ліквідувався, залишивши на пам’ять 218 тис. доларів боргу. І 1997 року з почуттям Батьківщини також конфуз вийшов. За настійною рекомендацією «Укргазпрому», ПГНК поставила в різні області пристойний обсяг газу на майже 20 млн. доларів. А як оплату одержала лише четверту частину. Судові процеси з облгазами тривають досі. По шести з них справи вдалося виграти, щоправда, розмір заборгованості від цього поки що не зменшився.
Хазяїн — пан
Випадок з «Укргазпромом» породив ще один серйозний конфлікт. Коли 1999 року це акціонерне товариство реструктуризували, усі його підрозділи втратили статус юридичної особи, трансформувалися в дочірні підприємства НАК «Нафтогаз України», зокрема добувні — у ДП «Укргазвидобуток». Це торкнулося й одного з засновників «Полтавської газонафтової компанії» — підприємства «Полтавагазпром». Виникла необхідність перереєстрації пайової участі в СП. Оскільки правонаступництво перейшло «Укргазвидобутку», передача спадщини повинна бути зареєстрована в книгах компанії. Але лише після того, як усі засновники одностайно проголосують за це на загальних зборах. З огляду на події трирічної давності, 15 березня 2000 року британський партнер проголосував проти. Це означає, що наступник має одержати свою частку в статутному фонді на момент реорганізації і піти з миром. Частина статутного фонду, що залишилася, може бути поділена між рештою засновників товариства чи за погодженням, чи пропорційно їхній частці. Фонд держмайна виступив категорично проти такого підходу, незважаючи на його правову легітимність. Відтоді 26-відсоткова частка статутного фонду СП ніби зависла в повітрі, залишаючись нічиєю.
Зміст цієї гри стане зрозумілий, якщо врахувати значення поняття «інвестиція». У перекладі з англійської воно означає «вкладення», а в нашому законодавстві — «внесок, зареєстрований у статутний фонд». Таким чином, при бажанні можна стверджувати, що вкладені англійцями в «Полтавську газонафтову компанію» 100 млн. доларів інвестицією не є, і на випадок суперечки зарубіжний партнер може претендувати лише на повернення 1,5-мільйонного внеску в статутний фонд. Партія, на перший погляд, цілком безпрограшна. Та в тому й річ, що лише на перший погляд.
— Відповідно до останнього аудиту, внутрішній борг компанії становить близько 47 млн. доларів, — каже Тимофій Каунов. — У світі компанія з боргом понад 5 млн. доларів — це нонсенс. А в нас, так би мовити, нонсенс у кубі виходить. Якби не шалений чиновницький опір, ми б уже могли не лише борг повернути, а й перейти на контракт з розподілу видобутку. А це означає, що держава отримувала б не тільки податки, а й дивіденди. Не можу повірити, що чиновники, які борються на словах за державні інтереси, цього не розуміють...
Порівняно з обсягами українського видобутку нафти й газу, ПГНК, звичайно, істотно на вітчизняний ринок не впливає. І її зникнення мало хто помітить. Проблема в іншому. Тільки на території Полтавської області працює лише чверть наявних свердловин. Решта — чекають інвестицій. Дочекаються?..
|