Додемісії акцій — «гаряча фішка» нинішнього року в сфері корпоративного управління. З метою розібратися в тому, є додемісії інструментом залучення інвестицій на підприємства чи ж засобом переділу власності, комітет Верховної Ради з питань фінансів і банківської діяльності провів на початку цього тижня «круглий стіл», присвячений означеній темі. Учасники заходу — представники регулюючих органів, оператори фондового ринку, юристи — так і не змогли визначитися, що ж усе-таки рухає організаторами нових випусків акцій. Проте, як зазвичай, голосно ремствували на недосконалість чинного законодавства.
Зокрема на той факт, що в ході останньої сесії Верховної Ради лише сім депутатів наважилися проголосувати за законопроект «Про акціонерні товариства». У разі прийняття він би стер багато «білих плям» вітчизняного корпоративного законодавства. За словами першого заступника голови Фонду держмайна Євгена Григоренка, така поведінка народних обранців цілком зрозуміла, оскільки сьогодні «з’явилося дуже багато фізичних і юридичних осіб, яких влаштовує існуючий стан речей... Найбільшим ФПГ вигідно використовувати в корпоративних конфліктах своє монопольне становище і близькість до можновладців».
Біль Євгена Миколайовича можна зрозуміти, адже нерідко головним інструментом у таких конфліктах виступають той же фонд й інші відомства. Тим більше що донедавна держава була на більшості підприємств власником контрольного пакета. Його ефективність у цій ролі пан Григоренко проілюстрував такими цифрами: володіючи контрольними пакетами понад 350 стратегічних для української економіки підприємств (сукупна частка в їхніх статутних фондах оцінюється в 10 млрд. грн.), держава примудряється отримувати щорічно не більш як 200 млн. грн. дивідендів. Цю заяву один з учасників «круглого столу» прокоментував так: «Як управляють — так і заробляють».
Тепер же, за словами пана Григоренка, часи змінилися: держава в багатьох компаніях відчула себе в «шкурі міноритарного акціонера». Тому відтепер фонд має намір зробити перебування в «новій шкурі» максимально приємним для себе. «Я упевнений, що ми як держава, терміново підтримаємо міноритарних акціонерів, оскільки таким чином ми сьогодні і себе підтримуємо», — запевняє Євген Миколайович. Зокрема, ФДМ виступає за внесення в існуюче законодавство вимоги, відповідно до якої власник контрольного пакета підприємства зобов’язаний викуповувати пакети у родичів своїх менших. Якби ця норма вже існувала, то, за словами першого заступника голови ФДМ, держава з радістю позбулася б блокуючих пакетів цілого ряду об’єктів. Поки ж спроба фонду, наприклад, продати блокпакет «Нафтохіміка Прикарпаття» закінчилася, за словами Григоренка, додемісією, виконаною приватними акціонерами, і скороченням держчастки. Але, якби «вони до нас прийшли, ми з великим задоволенням продали б. Одержали б за це хоч щось», — каже Євген Миколайович.
Щоправда, заяву генерального директора ВАТ «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» Володимира Півня, яка прозвучала у відповідь з приводу того, що приватні акціонери цього підприємства готові викупити держпакет за ціною, яка майже в півтора разу перевищує номінальну, пан Григоренко проігнорував. Це говорить про те, що держава готова легко розпрощатися далеко не з усякою держвласністю, мабуть, в очікуванні певних покупців.
Попри нарікання учасників і регуляторів вітчизняного фондового ринку з приводу недосконалості існуючого законодавства, що регулює процеси додемісії, як з’ясувалося на практиці, основні проблеми у емітентів викликає аж ніяк не нормативна база, а її дуже вільне трактування держструктурами і судами. Конкретний приклад того — юридичні колізії навколо додемісії акцій згаданого Інгулецького ГЗК. Так, минулої п’ятниці суддя Печерського районного суду Києва Світлана Смик задовольнила позов громадянина Ігоря Мороза про скасування рішення зборів акціонерів ІнГЗК про випуск додаткової емісії. Мовляв, додемісія, рішення про яку було прийнято зборами акціонерів підприємства 10 квітня, позбавила Мороза можливості купити контрольний пакет акцій ГЗК, що перебував у власності держави.
Буквально в перші ж хвилини суду з’ясувалося, що громадянин Мороз не є акціонером Інгулецького ГЗК. І хоча український закон про господарські товариства регулює взаємини цих самих товариств винятково з їхніми власниками і між ними, суддя на таку дрібницю уваги не звернула. Як і на той факт, що контрольний пакет акцій ІнГЗК (виходячи лише з його номінальної вартості) «важить» більш як 68 млн. грн.
Відповідно до чинного законодавства, особа, котра має намір приватизувати такий об’єкт, зобов’язана надати податкову декларацію, щоб підтвердити свою платоспроможність і легальність отриманих доходів. Декларацію пана Мороза можна було б попросити пред’явити суду (аби переконати всіх у серйозних намірах), проте суддя вважала це несуттєвим. Напевно, у силу того, що й так було зрозуміло: громадянин Мороз діє не за власною ініціативою, а за дорученням вітчизняних фінансово-промислових груп. А про серйозність сил, котрі стоять за жителем Лісового масиву столиці, свідчить той факт, що в суді інтереси пана Мороза представляли відразу два юристи — із фірми «Верітас» і юридичного відділу корпорації «Інтерпайп».
Не збентежили суддю й інші «дрібниці». Наприклад, те, що Фонд держмайна, як і Мороз, не є акціонером ГЗК, а тому скасовувати рішення про емісію не може. Власність ІнГЗК на сьогодні розподілена так: 49% у приватних власників, 50%+1 акція — у державного холдингу «Укррудпром». А ось вже акціонерами холдингу дійсно є Фонд держмайна та Міністерство промислової політики. До того ж, фонд, відправляючи на збори акціонерів ІнГЗК 10 квітня свого представника, дав йому докладні інструкції, як голосувати з усіх питань. З питання додемісії позиція держави була «за»!
«Прокинулася» держава трохи пізніше: через місяць Держкомісія з цінних паперів і фондового ринку заблокувала реєстрацію емісії. Генеральна прокуратура опротестувала рішення зборів акціонерів у Господарському суді Києва, що заборонив Держкомісії реєструвати додемісію.
Акціонери звернулися в Голосіївський районний суд Києва (за місцем розташування відповідача — ДКЦПФР) із вимогою зобов’язати Держкомісію довести справу до кінця. Суд мав відбутися в 20-х числах липня. Проте його спробували перенести в Печерський суд. І коли це зробити не вдалося, дуже доречно з’явився позов пана Мороза, котрий прийняли до розгляду в нехарактерно короткі для вітчизняної судової системи терміни — від моменту подачі позову в суд до дати проведення судового засідання пройшло менше двох тижнів.
Зрозуміло, що всі подібні ризики в законодавстві не пропишеш. У цій ситуації залишається розраховувати тільки на завзятість емітентів у відстоюванні своїх прав. Адже, за словами генерального директора ІнГЗК Володимира Півня, «емісія — це сьогодні найдешевший засіб залучення інвестицій. І тим, хто користується терміном «прихований перерозподіл власності», я запропоную інший підхід із боку акціонерів — це може бути прихований, але саме захист власності акціонерів. Вклавши стільки грошей, позичивши стільки грошей, ми тепер не можемо віддати наше підприємство незрозуміло кому. Візьміть сьогодні будь-яке гірничорудне підприємство, зробіть аналіз його діяльності і порівняйте з Інгулецьким ГЗК, і ви зрозумієте, чому ми так ревно обстоюємо свої права».