Не минуло і двох місяців після реанімації підприємства, як його перспективи знову затягло туманом невизначеності
Наприкінці серпня, напередодні приїзду Президента України, комбінат стояв уже місяць: бажаючих укласти гроші на його запуск не знайшлося. І не лише в Донбасі - у всій Україні. Занадто вже ризикованою була справа, та й досвід попередніх спроб не надихав. У результаті інвестора довелося запрошувати з-за кордону. Американська компанія Trans Commodities INC, котра погодилася ризикнути, виявилася чи то п’ятим, чи то шостим за рахунком стратегічним інвестором підприємства. Попередники в неї були різні, працювали по-всякому, але результатом їхньої діяльності став зупинений завод із колосальними боргами.
Розхльобувати таку кашу одній Trans Commodities не посміхалося. І вона не без підстав розраховувала на підтримку держави. Хоча б тому, що завод містоутворюючий. У серпні, аби лише залучити кошти, чиновники щедро обіцяли інвестору що завгодно - лише дай, рідний, гроші. Коли ж мети було досягнуто й у перших числах вересня Президент ходив не по руїнах підприємства, а по живих цехах, інтерес до виконання зобов’язань швидко згас.
Нічого нового в цьому немає, ситуація цілком звична. Проблема в тому, що обіцяли взагалі не лише і навіть не стільки американцям. Від виконання узятих зобов’язань прямо залежить доля десятків тисяч чоловік, пов’язаних із заводом. При цьому якщо до візиту Леоніда Даниловича в Макіївку чиновники всіх рангів охоче зустрічалися з інвестором, неодноразово підтверджуючи обіцянки допомогти, то після поїздки вони раптом різко стали недоступними. Очевидно, у дуже зайнятих людей дійсно немає зайвих п’ятнадцяти хвилин. Тим більше для розмови, котра заздалегідь обіцяє бути неприємною через нагадування про раніше видані аванси.
Почалося настільки знайоме багатьом написання численних чолобитних, іменованих нині листами, меморандумами тощо.
Оскільки фірма уже ввійшла на підприємство, то покинути розпочате на півдорозі вона вже не могла. І, інвестувавши близько 13 млн. дол., вона опинилися в глибоко підвішеному стані. З одного боку, необхідність вкладати гроші цілком очевидна: знос устаткування перевершує всі мислимі і немислимі стандарти. З іншого - гарантії повернення коштів поки обмежуються обіцянками у разі чого повернути два мільйони доларів, витрачених на запуск виробництва.
Що ж стосується іншого, то до початку цього тижня в листі до Президента голова правління компанії зазначав, що «жоден із пунктів узгоджених нами умов входження на комбінат урядом України не виконаний». Задля справедливості слід зазначити, що у вересні енергоносії постачалися з відстрочкою платежу, але це було одноразове рішення, санкціоноване особисто Олегом Дубиною.
Це, звісно, непогано, але далеко не те, про що домовлялися. Однією з основних умов підйому комбінату було надання йому товарного кредиту по енергоносіях. Інакше виробництво, котре споживає щомісяця електроенергії, газу і води на 3,5-4 млн. дол., не встане з колін. Природно, кредит має даватися на поворотній основі і під відсотки, із цим ніхто не сперечається. Однак щоб привести устаткування в більш-менш людський вигляд і розпочати рентабельну роботу, необхідно хоча б рік.
Рівень хоча б беззбиткової роботи - 140 тис. тонн товарної продукції. Для прибуткової роботи необхідно не менше 170 тис. Це реально, проте потрібен час і кошти. Голова ради директорів Trans Commodities Сем Кіслін писав уряду і Президенту: «Ми не просимо постачати енергоносії безплатно. Ми готові негайно підписати додані договори, які дадуть нам можливість устигнути виконати технічне переозброєння і забезпечити рентабельність, за рахунок якої ми зможемо погашати поточні платежі і повертати заборгованість із відсотком за надання кредиту».
Однак очевидно, що в Макіївці це розуміють краще, аніж у Києві. Робітники, яким винні 34,5 млн. грн., згодні розтягнути погашення заборгованості на рік. Природно, за умови своєчасної виплати поточної зарплати. Люди готові трохи почекати, розуміючи, що головне - це довести до ладу устаткування і підняти завод.
Взагалі те, що про майбутнє Макіївки ще можна говорити, - це заслуга саме трудового колективу, котрий не дав до кінця розтягнути устаткування. І люди розуміють, що без ремонтів усе знову зупиниться. Приміром, зараз найсучасніший на комбінаті дротовий стан «150» працює на половину потужності. Причина гранично банальна: за сім років після пуску його жодного разу не ремонтували. За словами його оператора Михайла Шитова, німці, котрі постачили стан у Макіївку, дізнавшись, що на ньому вже п’ять років не міняли підшипники, заявили, що тепер рекламуватимуть цей тип продукції як найнадійніший прокатний стан у світі. Річ у тім, що за проектом підшипники треба змінювати щорічно, тож ми вже перевершили п’ятиразовий рекорд. Щоправда, це не той випадок, коли подібним можна пишатися.
Багатостраждальні підшипники найближчим часом замінять. Однак потрібно змінювати і валки стану, й інше. І все це на устаткуванні, якому сім років. Що ж говорити про решту, чий вік уже давно зашкалив за півстоліття.
До початку зими необхідно, щоб стала до ладу третя домна і поставили на ремонт п’яту, до весни - підлатати мартенівські печі. До березня 2003 року плановані витрати компанії з ремонту устаткування складуть 15-20 млн. дол. Велика металургія - це і великі гроші.
Даючи їх, люди розраховують на повернення. TCI зовсім не благодійна організація, вона не приховує, що має намір заробити на заводі гроші. Просто її бізнес передбачає заробіток на живому заводі, а не на його останках. І вона розуміє, що перш ніж отримати прибуток, у справу треба вкласти кошти. І вкладає. Хотілося б сподіватися на зустрічне розуміння і з боку панів чиновників...
Поки що з цим «напряжонка», і що далі, то більша. Зараз на поверхню спливла чергова проблема. Поряд із «Криворіжсталлю» Макіївський - один із двох комбінатів, чиї контрольні пакети акцій належать державі. Але якщо «Криворіжсталі» із керівництвом у кінцевому рахунку пощастило (Олег Дубина дійсно сильний керівник), то в Макіївці справи склалися інакше. Мало того, що від плану одночасного введення двох станів за версту тхнуло авантюрою, то ще з коштів, призначених на ці цілі, понад третина (47 млн. дол.) примудрилися пустити не за призначенням. Соціальні потреби - це, звісно, добре, але зараз побудований на німецькі гроші житловий фонд не можуть безплатно передати місту. Пізніше теж усяке траплялося. Держава ж при цьому більше була присутня. Щоправда, кілька разів вона пробувала ММК продати, але на той час завод настільки вліз у борги (лише визнаних судом - більш ніж на 85 млн. дол.), що покупця не знайшлося.
Передбачалися й інші рішення. Після провалу останньої спроби держави продати 60,9 % одна з таких схем і була реалізована. На базі металургійних цехів комбінату створюється ТОВ «Металург», а потім ЗАТ «МакМет». Юристи ТCI вважали створення цих структур законним, легітимним. Тому коли було прийнято рішення про реанімацію комбінату, то протягом двох днів було вирішено питання про єдино можливу схему роботи з ним. Працювали, природно, із реальним власником - ЗАТ «МакМет». У результаті у нього узяли під оренду основні фонди заводу і передали їх у суборенду ВАТ «Макіївський металургійний комбінат». Що стосується ресурсів і сировини, то вони завозяться на завод за давальницькою схемою. Це дозволяло уникнути арешту грошей на блокованих рахунках комбінату.
Зараз у держави до питання формування статутного фонду ЗАТ є запитання. Проте, відверто кажучи, важливіше не хто і що в скільки оцінив, а те, що буде далі. Тим більше що новий інвестор, Trans Commodities, до створення ЗАТ жодного стосунку не мав. Проте якщо зараз «МакМет» просто ліквідувати, виникне правовий вакуум. Неясно, як тоді ТСI працюватиме на комбінаті, а головне - навіщо вкладати гроші. Не слід вважати, що інвестора дуже надихає перспектива додати до боргів комбінату ще пару десятків мільйонів.
На думку юристів Trans Commodities, «відсутність гарантій уряду і складний юридично-правовий статус основних фондів комбінату, котрий у даний час є власністю ЗАТ «МакМет», робить інвестиційний клімат розмитим, хитким і вкрай небезпечним для інвестування. Тим більше, що ми витратили серйозні кошти, узявши в довгострокову оренду у «МакМету» основні фонди. Шлях заперечування державою чистоти угоди ЗАТ «МакМет» на даному етапі, на нашу думку, не конструктивний, оскільки спричиняє за собою довгий процес судового розгляду, апеляцій тощо». І додамо - час, якого у заводу немає.
Інвестор пропонує, не зволікаючи, зібрати зацікавлені сторони для прийняття остаточного рішення про долю ВАТ «Макіївський металургійний комбінат». Представляється розумним пошук компромісу шляхом укладання мирової угоди кредиторів. Після цього можна створити нову юридичну особу - у складі держави, інвестора і власника основних фондів. Це дозволило б уникнути довгих розбірок, які ризикують закінчитися тим, що в ході їх зникне сам предмет суперечки - комбінат. Треба чітко розуміти, що з припиненням виплавки прокатні стани нікому не будуть потрібні, і всі кошти, витрачені на їхнє будівництво в 90-ті роки, виявляться викинутими на вітер. Всі розрахунки показують, що возити метал для прокату з інших комбінатів (байдуже - із Єнакієве чи Маріуполя) економічно не вигідно. І розмови з цього приводу розмовами й залишаться. Не кажучи вже про десятки тисяч втрачених місць на комбінаті й у суміжних галузях.
У цьому разі утворюваний Мінпромполітики України Комплексний план заходів щодо поновлення виробничої діяльності, стабілізації фінансово-економічного стану, технічного переозброєння виробничих фондів ВАТ «Макіївський металургійний комбінат» буде просто черговою папкою, що припадає пилом на полиці...
Ну а зараз люди пишуть листи. З кожним разом рівень їхніх адресатів підвищується. Спочатку писали Олегу Вікторовичу. Зараз пишуть Анатолію Кириловичу (копія Олегу Вікторовичу). З жовтня стали писати вже і Леоніду Даниловичу. Тим більше що він на комбінаті начебто не чужий. У вересні йому присвоєно звання почесного директора Макіївки.
Звісно, до колективних листів «царю-батечку» ставлення в Києві, здебільшого, таке ж, як до послань «на село дідусю», але люди дійсно сподіваються. Їм у Макіївці жити, а на комбінаті працювати. Знову ж - а раптом дійде?