Українська Феміда — особа залежна. Картинка з життя: перше серпня, столичний Апеляційний господарський суд. В одному з кабінетів йде засідання, присвячене додатковій емісії акцій Інгулецького гірничо-збагачувального комбінату. Під вікнами суду зібралося десь із півсотні робітників ІнГЗК , котрі вимагають визнати її законність. У залі суду присутні представники прокуратури, Фонду держмайна, котрі наполягають на тому, що новий випуск акцій розмиває частку держави і тому має бути скасований.
Зрозуміло, що, попри всі статті Конституції про рівність всіх і кожного перед законом, держава у нас рівніша від усіх разом узятих. Проте надія, нехай і примарна, у людей, які юрмилися під вікнами суду, ще жевріє. І тут розноситься звістка: у Дніпропетровську на представленні нового губернатора пана Яцуби факт проведення додемісії акцій на найбільшому українському гірничо-збагачувальному комбінаті гарант назвав не інакше, як «шахрайством». Після цього у вердикті суду вже ніхто не сумнівався. Хоча залишається питання: знав Президент про те, що цього дня суд розглядає законність нового випуску акцій ІнГЗК чи це просто збіг обставин? І чи можна було після заяви Леоніда Даниловича хоч на хвилину розраховувати на інше судове рішення?
Коли востаннє перша особа так очевидно втручалася в спір господарюючих суб’єктів? Даруйте, скажуть мені, який-такий спір господарюючих суб’єктів — держава відстоює свої інтереси. Дійсно, саме так усе і виглядає збоку. Проте це лише видима частина процесу. Адже, по-перше, держава не володіє акціями ІнГЗК, їх давним-давно передано в статутний фонд державної акціонерної компанії «Укррудпром», котра нехай і належить на 100% Фонду держмайна вкупі з Мінпромполітики, але є самостійною юридичною структурою і, більше того, віднедавна стала головним кандидатом на продаж серед приналежних державі монополій. Однак цей доказ швидше зі сфери юридичної казуїстики, яку так не люблять наші «перші».
По-друге, під спосіб захисту державних інтересів із труднощами потрапляє позов такого собі Ігоря Мороза, поданий у Печерський районний суд Києва, про який уже писало «ДТ». Суть його зводиться до того, що держоргани вкупі з акціонерами Інгулецького ГЗК, зареєструвавши додемісію акцій комбінату, порушили право пана Мороза придбати в ході приватизації контрольний пакет цього підприємства, яке належить державі. Не обтяжуючи себе вивченням обставин (зокрема, кому насправді належить пакет ІнГЗК) і платоспроможності позивача (на придбання пакета навіть за номінальною вартістю потрібно 68 млн. грн.), Печерський суд у дусі фільму «Гараж» виніс вердикт: «Що-що, а право, шановний, ви маєте» і задовольнив позов.
Зрозуміло, що організувати такий позов держорганам не те що не під силу — фантазії не вистачить. Тут відчувається рука професіоналів із сфери боротьби за власність над тим, що погано лежить. Яких саме професіоналів, сказати важко. Проте інтереси пана Мороза в суді відстоював юрист «Інтерпайпу».
Що конкретно забула на Інгулецькому ГЗК найбільша трубна корпорація СНД, зрозуміти складно, але ясно, що в «сімейному» господарстві усе знадобиться. Тим більше що за останні три роки ІнГЗК перетворився не лише на найбільше, а й на найкраще підприємство гірничорудної галузі. З цим не сперечаються навіть противники підприємства. Отримати такий об’єкт у власність — мрія будь-якого доморослого олігарха.
Саме тому в підкилимовій боротьбі за ІнГЗК беруть участь сьогодні ще й «донецькі». У даному конфлікті вони виявилися досить випадково. На початку року корпорація «Індустріальний союз Донбасу» узяла на себе забезпечення Дніпровського металургійного комбінату (ДМК) імені Дзержинського сировиною, зокрема залізорудним концентратом. Переговори з цього приводу не закінчилися нічим: у ІнГЗК існує стабільна структура поставок продукції, і ДМК у неї не вписується. Існує певний обсяг видобутку, і вище нього не стрибнеш. Тому налагодити поставки на «Дзержинку» можна лише за рахунок скорочення їх давнім партнерам — наприклад, «Запоріжсталі» чи металургійному комбінату імені Ілліча, котрі, так вже склалося, не входять у сферу впливу «донецьких».
До того ж на Дніпровському меткомбінаті імені Дзержинського висить досить чималий борг перед Інгулецьким комбінатом, і «ІСД» так і не змогла надати гарантії його погашення в процесі нових поставок концентрату. Відлунням цього конфлікту стало червневе розпорядження Міністерства промислової політики, відповідно до якого ІнГЗК мусить щомісяця відвантажувати на ДМК не менш як 120 тис. тонн концентрату. Природно, що виконане воно не було.
Проте для «ІСД» проблема забезпечення концентратом ДМК була і залишається. Нинішнього року планується провести приватизацію цього меткомбінату, продавши більш як 98% акцій, і одним із найреальніших претендентів на цей пакет називається саме донецька корпорація. Тому Інгулецький ГЗК їй страшенно потрібен. Хоча б із точки зору формування безперервного виробничого ланцюжка в чорній металургії, для нормального функціонування якої необхідна і залізорудна сировина.
Яким саме чином донеччани спробують зайти на ІнГЗК — у результаті приватизації «Укррудпрому» чи ж придумано якусь коротшу й ефективнішу «схемку», — не так уже й важливо. Головне для них на нинішньому етапі — не припустити скорочення держчастки. Інакше у них не буде можливості боротися за контроль над ІнГЗК у разі отримання пакета акцій, що належить державі.
І щоб цього не припустити, «донецькі» сьогодні активно використовують весь наявний у них адміністративний ресурс. Зокрема, найближчим часом він має ще й трішечки розширитися. За повідомленнями ЗМІ, у Мінпромполітики зараз очікують призначення заступника міністра з питань гірничо-металургійного комплексу, і «його найближчим важливим завданням стане закінчення епопеї зі спробою розмивання держчастки на ІнГЗК» (інтернет-видання Forum). Це, безумовно, круто — призначати чиновника в розрахунку на те, що він займеться вирішенням нехай гучного, але локального конфлікту на окремо взятому підприємстві. Так у нас стільки заступників міністрів розплодиться, а тут раптом усі конфлікти разом вирішаться.
У будь-якому разі відстояти ІнГЗК право на додемісію буде нелегко. Занадто вже ласий шматочок він сьогодні представляє, і занадто багато охочих на нього розвелося.