Винесений Вищим господарським судом (ВГС) Білорусі вердикт про скасування реєстрації російського приватного виробничого унітарного підприємства (ПВУП) «Запад-Транснефтепродукт» порушив основновоположну для СНД Бішкекську угоду від 9 жовтня 1992 року про взаємне визнання прав і регулювання взаємин власності.
Ухвала від 17 липня про визнання недійсними установчих документів «Запад-Транснефтепродукта» серйозно налякала офіційну владу Білорусі, оскільки МЗС Росії практично відразу ж відповіло офіційною нотою протесту.
Нагадаю, що цьому ПВУП належить уся система магістральних нафтопроводів у Білорусі, у даному ж разі йшлося про націоналізацію майна Російської Федерації. Так що, швидше за все, нота МЗС — тільки початок, оскільки ясно, що Росія не має наміру розкидатися своєю власністю і терпіти замахи на неї від кого б вони не виходили.
У віце-прем’єра Андрія Кобякова негайно відбулася нарада, в якій взяли участь заступник міністра економіки Андрій Тур і директор департаменту з управління держмайном Олег Мельников, після якої тон чиновників змінився. Якщо в інтерв’ю російському «Комерсанту» (ще до ноти МЗС РФ) пан Мельников говорив, що «не зрозуміло, чия труба» і треба «визначатися», то тепер він стверджує, що йдеться лише про усунення моментів, які суперечать білоруському законодавству, виявлених в установчих документах російської компанії. І жодної націоналізації — чисто юридичні казуси.
Але російська сторона однозначно охарактеризувала дії білоруської влади як «цілеспрямовану роботу з націоналізації російських нафтопродуктопроводів на порушення Бішкекської угоди держав—учасниць СНД про взаємне визнання прав і регулювання взаємин власності».
Угода дійсно основоположна. Об’єкти, що знаходилися до 1 грудня 1990 року на території тієї або іншої республіки у розпорядженні організацій інших республік, залишалися (ст. 2) за останніми. Була ще окрема стаття з об’єктів соціальної сфери (до речі, відповідно до неї і додаткових міжурядових угод Білорусь володіє санаторіями в низці країн СНД).
Ще одна стаття про те, що питання щодо майна колишніх Міноборони і Мінморфлоту СРСР і деяких інших відомств сторони повинні вирішувати на двосторонній основі. Наприклад, у такий спосіб визначилася доля двох російських військових баз у Вілейці і Барановичах, морської авіації в Бихові і комсомольського туркомплексу «Спутник».
Що стосується магістральних нафтопродуктопроводів Білорусі, України і Казахстану, які качали радянський мазут на зовнішні ринки, то з 1988 року вони перебували в підпорядкуванні Держкомнафтопродукта РСФСР (його правонаступник — компанія ТНП, що називався вище). І, природно, у відповідності зі статтею 2 Бішкекської угоди вони стали власністю Росії. Доречно сказати, що завдяки тій же статті білоруські структури (Брестський і Гомельський облвиконкоми, Білоруська залізниця, Мінбудархітектури РБ) стали власниками близько 10 щебінкових заводів в Україні.
З 1992-го по 1997 рік нафтопродуктопроводи на території Білорусі входили до структури Південно-Західного об’єднання магістральних нафтопродуктопроводів. 1997 року було створено і функціонувало до травня 2000 року Мозирське управління магістральних нафтопродуктопроводів, але потім, у зв’язку зі змінами в Цивільному кодексі РБ організаційно-правових норм для іноземних підприємств мозирське управління було перетворено на ПВУП «Запад-Транснефтепродукт». Єдиним засновником його (відповідно до документів 2000 року), як уже говорилося, стала дочірня структура ТНП — самарське ВАТ «Юго-Запад-Транснефтепродукт».
У білоруської сторони було досить часу, щоб досконально вивчити Бішкекську угоду, оскільки справжній примірник цього документа існує в однині і зберігається… в архіві уряду Республіки Білорусь, що, як говорить Бішкекська угода, «направить державам, які підписали цю угоду, її засвідчену копію». Тому позов про скасування реєстрації ПВУП «Запад-Транснефтепродукта» і ухвала ВГС можуть розглядатися як механізм тиску на російську владу.
Річ у тім, що деякі російські експерти впевнені, що Мінськ хоче створити на базі «Запад-Транснефтепродукта» спільне підприємство з рівними частками. І це — єдина можливість хоч трохи «присмоктатися до труби», що досить привабливо з економічної точки зору. За оцінками представників білоруського уряду, участь у спільній експлуатації двох нафтопровідних «ниток» (Унеча—Полоцьк—Вентспілс і Унеча—Гомель—Мозирь—Україна—Угорщина) могла б приносити в бюджет країни понад 25 млн. дол. Саме в цьому «заритий собака» судової ухвали від 17 липня, де майновий інтерес білоруської влади до російських труб проглядається досить чітко. Недарма, клопотання керівництва «Запад-Транснефтепродукта» про участь свого представника в судових слуханнях було відхилено ВГС.
За достовірною інформацією, де-факто мазут, як і раніше, качають і донині. Але вся діяльність підприємства з моменту його останньої реєстрації може бути оголошена незаконною з наслідками, що звідси випливають для росіян, у вигляді всіляких штрафних санкцій. Але швидше за все, як показала нота МЗС РФ, Білорусь знову отримає по руках...