Багато років я зустрічала Різдво в селі на Прикарпатті. І завжди ми з дітьми нетерпляче очікували приходу вертепу. Нічого особливого — звичайний вертеп, сколочений із сільських дітей та підлітків, у костюмах, зроблених із того, що трапилося під руку, зі старанно завченим римованим текстом на євангельські мотиви та черговим набором колядок. Тексти, діти й костюми рік у рік мінялися. І тільки одне в одязі вертепу залишалося постійним, як маршрут небесних тіл: чорти обов'язково були одягнені у форму солдатів радянської армії.
Це легко зрозуміти: костюм доступний — у кожному обійсті знайдеться батько-стрийко-вуйко, який відслужив «строкову» й повернувся додому в повному обмундируванні. І водночас символічний — у якій ще формі може з'явитися в домівку пристойної людини прихвостень диявола?
«Чорти» зазвичай відпрацьовували роль весело, з вогником. Доки Царі, Пастушки, Ангел, Смерть та інші персонажі торохкотіли свої слова, розмахуючи картонними мечами, косами й крилами, чорти при начищених бляхах із п'ятикутною зіркою, затягнуті в портупею, зазвичай виразно тхнучи самогоном, нишпорили по всій хаті, чіплялися до господарів і домочадців, дрібно капостили. Минали роки, змінювалися тексти і склади акторів, і тільки чорти залишалися радянськими солдатами. Ні пом'якшення звичаїв не допомогло, ні зміна поколінь, ні навіть те, що форма обшарпалася й чорти набули бомжуватого вигляду.
Цього року вертеп не прийшов на «перше Різдво», не прийде й на «друге». Царі зайняті: вони возять генератори, медикаменти і бочки з водою (речі в наших обставинах цінніші за ладан, миро та навіть золото), орієнтуючись по «зірках» — сигналах супутникового зв'язку. Солдати замінили плащі з мішурою на піксельний камуфляж. Матері заколисують на руках немовлят — живих і мертвих. Ірод посилає солдатів на вбивство, виправдовуючись перед своїми й чужими раціональним бажанням «захистити порядок та інтереси імперії». Солдати беруть під козирок і б'ють по написах «Діти» з усіх видів зброї. У них наказ. До того ж Євангеліє не доносить до нас імен солдатів, які виривали дітей із рук матерів, різали їм горло, розбивали голови об каміння. Всі пам'ятають лише Ірода, — і вся відповідальність нібито тільки на ньому. Але це означає, що, з погляду небесного (як і земного) суду, кожен із цих солдатів — Ірод. І відповідати доведеться не тільки за себе, а й за нього.
Смерть відклала косу й пересіла на комбайн. Небесне воїнства отримує поповнення щодня, наче хтось у Небесній канцелярії оголосив мобілізацію і готується до великої битви.
А тим часом у вертепі в розбомблених дворах, біля придорожніх багать, у колонах і малих групах збираються, рухаються, біжать, говорять, стоять у черзі по воду — живуть і помирають — люди. У кожного своя історія, свій страх, своя надія. Своє ім'я. Але це більше не має значення, — все стерлося тоді, коли вони втратили домівки, коли їхній світ раптом закінчився, наче хтось опустив завісу, перервав виставу передчасно й погасив усі вогні. У густій пітьмі та в гуркоті люди змішалися й злилися в щось єдине й спільне — одна роль, одна доля і навіть ім'я одне на всіх. І не вирізнити з-поміж них єдине Святе Сімейство. В цьому, ймовірно, й полягає смисл різдвяної містерії: всі знедолені, всі вигнанці, всі рятівники своїх немовлят — і є це Сімейство.
Важко сказати, в цьому сум'ятті ми вибираємо ролі чи вони нас. Зрозуміло тільки одне: вибір робиться поспішно, ніхто не має часу на роздуми. Хто де стоїть — там і хапаємо реквізит. Хтось оперізується мечем. Хтось натягує смішний ковпак із зірками. Хтось наряджається в однострій радянської армії і постає чортом. А комусь випадають білі шати янгола. Хтось поспіхом запрягає ослика, садить на нього молодших, а решті дає суворий наказ триматися за хвіст міцніше, бо зупинок не буде, а хто відстав — той пропав. Не можна ризикувати всіма заради одного, хай навіть найдорожчого. Математика — цариця наук, бо коли гасне світло й земля втікає з-під ніг, ми знаходимо опору в простих арифметичних діях і орієнтуємося за осями координат: свій—чужий, життя—смерть, більше—менше (шансів, втрат, жертв, надії).
Цей вертеп пройде по всіх дворах. І не буде віконця, в яке він не зазирне. Не буде дверей, у які він не постукає. Не буде людини, якій не вистачить ролі. Безглуздо відмовлятися, ховатися за запнутими шторами, вдавати, що вас немає вдома.
«Безглуздо» — слово року. Будь-якого воєнного року — нашого зокрема. Скільки написано рядків, наговорено годин і знято кадрів про те, «чому» і «з якої причини»! Скільки зламано списів у високих кабінетах світу, скільки зважено на аналітичних вагах слів, причин і приводів. Але відповіді, чому почалася війна, — раціональної, солідної, ясної, мов крапля роси, не зміг дати ніхто. І не зможе. Так само, як ніхто не дасть відповідей на інші, менш глобальні, але більш надривні питання про те, за що все це й чому саме нам, чому один убитий, а інший живий? Чому сміливий сховався, а боягуз не втік? Або вічний розпачливий крик матерів Рами про вбитих немовлят, — чому цей найжахливіший сюжет Різдвяного циклу повторюється вкотре в історії, зокрема в нашій?
Ніхто не дасть на ці запитання відповідей. Точніше, багато хто дасть — покопавшись в історії, психології, політичних інтригах або (через брак вагоміших аргументів) пославшись на волю Божу. Але все це не зменшить, а лише посилить загальну розгубленість. Просто війна — це грандіозне безглуздя, атака чистого хаосу, чия єдина мета — знищити смисл, занурити розум у пітьму, а душу — в розпач. Атака на інфраструктуру — одна маленька, очевидна для нас рисочка справжніх цілей зла: позбавити нас можливості ясно бачити, ясно мислити й вірити у силу світла.
Що залишається? Тільки одне: надіти підходящий костюм і приєднатися до епічного сюжету, відклавши улюблені гуманістичні жанри та прокляті питання на більш світлі й осмислені часи. І, незалежно від того, по тобі закроєний костюм чи ні, дограти свою роль до кінця. Іти разом із Царями в пітьму печери, щоб принести туди свої скромні й неоціненні дари. Іти, як пастухи, у світ, щоб повідомити про диво й надії. Закривати крильми, як янгол, тих, до кого можеш дотягнутися. Стріляти до останнього патрона. Рятувати своїх немовлят, якщо вийде. А не вийде — оплакувати їх, усіх і кожного, свого й чужого, до останньої сльозинки. Не ми придумуємо ролі — ми тільки вибираємо їх. Але ми можемо зіграти їх так, як ніхто, крім нас, не зіграє.
А коли ми все дограємо до останнього переможного маршу, я б хотіла, щоб трофейну форму російської армії — ту саму, яку окупанти навесні везли в Київ на «парад перемоги», — передали сільським клубам. Час оновити вертепних чортів — і реквізитом, і смислами.