Два роки минуло від моменту підписання Томоса про автокефалію української церкви, але «Томос — не справжній і «Томос — фейл» залишаються нев'янучими трендами в медіапросторі. Очікування, мовляв, не справдилися. Немає ні повного та безумовного об'єднання української православної церкви. Ні визнання нової церкви-сестри іншими православними церквами — хоча б їх більшістю, я вже не кажу — всіма.
Томос — фейл?
Основний скепсис із приводу ПЦУ та автокефалії зазвичай демонструють російські колеги. Причому не тільки ті, хто абсолютно відверто відпрацьовує політичне замовлення, а й ті , хто формально ніким не ангажований. Саме звідтіль розмова періодично збивається на «нічого не вийшло» — об'єднання немає, визнання рухається зі страшним скрипом, у ПЦУ «розкол» (демарш патріарха Філарета). Одне слово, українці, у кращому разі, — просто «не впоралися», а в гіршому — «ось усе в них так».
На це можна було б не звертати уваги. Але ми звертаємо — і кидаємося захищатися. На кожне вкидання про те, що «Томос — фейл», із нашого боку викочується «свій аргумент». Наводиться «справжня» статистика парафій (згідно з якою, у ПЦУ та УПЦ МП майже паритет). Вказується на відчайдушний опір, який чинить УПЦ Московського патріархату на кожній парафії (наче це така вже несподіванка). З визнанням теж усе зовсім непогано і «все йде за планом»: давні патріархати один по одному визнають, процес триває, хоч і не так швидко, як хотілося, але ось-ось визнання посиплються на нас пачками...
Так тихою сапою розмова відводиться від суті справи, у бік, вигідний пропаганді, — нам нав'язують «картину успіху» для ПЦУ, пов'язану з «повним об'єднанням» та повним визнанням. І на цій картині ми виглядаємо поки що не дуже переконливо.
Притому що ці «успіхи», по-перше, необов'язкові для церкви, по-друге, від ПЦУ майже ніяк не залежать. Над тим же, що розуміти під «успіхом» національного церковного проєкту, в нас уже немає ні сил, ні часу подумати. Підрахунки та відбивання пропагандистських м'ячів позбавляють нас можливості розставити пріоритети й вибудувати стратегії.
Не можна, втім, усе списати на підступних російських політтехнологів — хоч і дуже хочеться. Томосні перегони відзначалися колосальними пропагандистськими вкиданнями з обох боків. Міфи про те, який вигляд має «успіх церкви», народилися саме тоді, і батьків, як водиться, було двоє. Ніхто не поспішав пояснювати «піплу», що таке церква, навіщо їй насправді автокефалія, як усе це працює та якої мети дозволяє досягати. Відверто кажучи, Томос у час його прийняття й підписання був огорнутий набором міфів. І деякі з цих міфів справді провалилися. Точніше – розвіялися. І немає жодного сенсу за них триматися.
Залишитися має тільки один?
Тотальне об'єднання української церкви — перший у ряду цих міфів. Два роки тому — як і тепер — було цілком очевидно, що повного об'єднання не станеться. Принаймні в найближчому майбутньому. Як і те, що воно не потрібне. А може, навіть небезпечне для молодої церкви, — від великого поглинання могло й нетравлення приключитися.
А ось що справді дивно (і дуже вдало) — те, що в Москві не здогадалися з самого початку «накачати» ПЦУ своїми кадрами. Точніше – не те щоб «не здогадалися». Може, і була ідея ввести в ПЦУ з десяток «своїх» єпископів та розхитувати її зсередини. Але нелюбов до Петра Порошенка виявилася навіть сильнішою за стратегічні розмірковування. У тому, що стосується далекосяжних стратегій, Кремль взагалі останнім часом дуже обмілів.
Що повне об'єднання непотрібне, дуже важко зрозуміти адептам російського православ'я — не тільки за кордоном, а й усередині України. Вони надто зжилися з думкою про «єдність» як виключно правильний спосіб організації й майже не помічають, що це не так «хай будуть усі єдині», як «залишитися має тільки один». Хоча ми в Україні більш-менш звикли до конкурентного церковного поля й розуміємо, що болісна реакція МП в Україні на автокефалію ПЦУ пов'язана не тільки (або навіть не стільки) з політичними міркуваннями, як із з втратою монополії на канонічні духовні послуги.
Нарешті, під небом (і в Конституції України) є місце будь-якому православ'ю. У тому числі російському, до якого багато людей звикли, яке для багатьох стало єдиним «зрозумілим». І якщо хтось не мислить свого духовного життя без старців, паломництва в Дивєєво, гастролей мощів і «ламати через коліно» — хай залишаються з тим, що їм миле та близьке. І не несуть це з собою туди, де до всього цього немає симпатій.
Немає сенсу нав'язувати свою версію «єдності» замість «їхньої» версії. Є сенс протиставити інший тип православної місії, практики і життя.
Таблиця ділення
Церковна статистика свідчить, що кількість далеко не завжди переходить у якість: ті, в кого більше парафій, зовсім не обов'язково успішніші в місії. Зате якість може позитивно позначитися на кількості, — парафії будуть, якщо церква знайде спосіб залучити людей.
Поки що розмова про те, «в кого більше парафій», досить смішна з обох боків. Судіть самі. На великі християнські свята в церковних службах бере участь близько 20% населення України (за даними поліції, за соцопитуваннями — більше). Це зовсім немало — якщо порівнювати, наприклад, із Росією (а саме з нею в нас зазвичай і порівнюють). Але це тільки на свята. Взагалі ж, практикуючих — «воцерковлених» — православних помітно менше. Тим часом дуже багато тих, хто визнає себе «християнином» або навіть «православним», але до церкви стосунку не має. Усе це так звана потенційна паства, не охоплена церковною місією. І цих «потенційних парафіян» значно більше, ніж тих, хто «все ще не перейшов».
Таким чином, відкриваються два шляхи: можна перетягувати парафії, а можна навертати в активне християнство тих, хто ним усе ще не охоплений.
І дуже жаль, що ми рахуємо тих, хто перейшов, але не рахуємо, тих, хто прийшов. Я розумію, їх полічити складніше, тут можливі «накрутки» й маніпуляції. Але можна й не рахувати — просто усвідомити, що, з погляду християнства, переходи менш важливі, ніж новонавернення.
Та й із погляду церковної політики таке трактування місії видавалося б перспективнішим. Розширення в розмірах пирога — завжди більш виграшна стратегія, ніж гра з нульовою сумою, коли щось отримати можна, тільки відібравши в конкурента.
Але ми, на жаль, найчастіше граємо саме за цим сценарієм. Наш упертий і абсолютно безплідний підрахунок парафій та визнань ззовні — цього підтвердження.
«Пиріг» тим часом стягується, як шагренева шкіра. Але ми занадто зайняті, аби звертати на це увагу.
Що ж таке цей Томос?
Чим швидше ми відмовимося від такого мірила «успіху ПЦУ», тим краще і для ПЦУ, і для України. Проблема не в тому, що «мало переходять» і «мало визнають». А в тому, що в ПЦУ формується навчена безпорадність, — адже від неї визнання і навіть переходи залежать мало. Церква чекає милостей ззовні замість того, щоб діяти. І якби це був задум її противників, можна було б сказати, що їхній план спрацював: українська церква, доки вона залишається «церквою в очікуванні», все ще об'єкт, а не суб'єкт.
Суб'єктність виявляється в дії. А з дією в ПЦУ поки що не дуже, — і це набагато гірше, ніж «незадовільно з переходами». Нам досі невідомо, чи є в ПЦУ якесь бачення церкви та стратегії розвитку. Які види на соціальну доктрину? Чи працюють і з яким результатом комісії, створені при ПЦУ для обговорення та розробки стратегій із широкого спектра питань — від богослужебної практики до екології та біоетики? Як справується фонд Мазепи, створений для координації всієї цієї розмаїтої діяльності?
Я не стверджую, що цього всього немає у природі. Але цього немає у просторі суспільного обговорення — якщо не брати до уваги спорадичних інтерв'ю та окремих «бульок» у соцмережах. Провал масової комунікації — одна з проблем, яких ПЦУ не тільки не вирішила, а, схоже, воліє не помічати. Розрив між церквою і суспільством зберігається й навіть, здається, охороняється, наче якийсь священний кордон. Очевидно, психологія ізоляціонізму впеклася в колишніх ієрархів колишньої УПЦ КП глибше, ніж хотілося.
Але святе місце порожнім не буває, — замість меседжів цікавих і вигідних церкві ефір заповнюють кляті питання «а скільки у вас»? Сама постановка цих питань натякає, що в нас «недостатньо», — адже завжди знайдеться той, у кого більше. Виникає живильне середовище для розростання сумнівів і комплексу меншовартості.
Річ не в тому, що хтось оскаржує нашу «перемогу». Хоча так, оскаржують щосили, тому що нашу перемогу хтось сприймає як поразку і не може ні змиритися з нею, ні спробувати подивитися на ситуацію під іншим кутом зору та побачити переваги в цій події. Проблема в тому, що в цьому смисловому полі церква сплощена до Realpolitik — це там важливо, хто визнав і чи є критична маса лояльної публіки. Успіх же церкви — у вірності вченню та ефективності місії. А можливість загнати в канонічне стійло всіх православних на «твоїй» території — це зовсім про інше. Втім, я розумію адептів РПЦ: те, що в Україні нікого нікуди не заганяють, вони розцінюють як політичну слабкість. Цілком можливо, вони мають рацію. Але в такому разі ця слабкість — ліва рука сили.
«Ви цілком самостійна церква, навіщо вам ще й статус патріархату?» — запитала я одного разу в Любомира Гузара. І він дав мені дуже просту й коротку відповідь: «Щоб бути собою». Томос про автокефалію — це не так перемога, як потенційна можливість стати собою. Але простота цієї фрази абсолютно не відбиває складнощів завдання.
Наше головне завдання нині — не здобути визнання ззовні, а визнати самих себе. Нам це важко й дуже хочеться, щоб це сталося само собою. Щоб нас визнали. Щоб усі прийшли. І тоді нарешті все стане на свої місця. Точніше, ми зрозуміємо, яке місце під сонцем — наше.
Ми досі його не знайшли. Я можу зробити цей висновок, читаючи тексти українських церковних і біляцерковних авторів, — я бачу, як вони шукають для своєї церкви «святе місце», історичні виправдання та вищий смисл. «Київ — Другий Єрусалим», «Новий Константинополь» і т.п. — прагнення до міфотворчості, з одного боку, зрозуміле, а з іншого — тупикове, бо все це — міфи «русского мира», придумані для обґрунтування особливого статусу Третього Рима. Для ідеологічної вигадки. Тому ж, що існує насправді, не потрібні виправдання.
Прийняти себе і йти власним шляхом, не очікуючи визнань та легкої популярності, — непросте завдання. Але у світлі дива Різдва ніщо не здається неможливим.
Усі статті Катерини Щоткіної читайте тут.