Папа планує відвідати Україну наступного року, — про це повідомив глава Української греко-католицької церкви архієпископ Святослав Шевчук. Поки що невідомі подробиці — коли, куди і з чим, але, безперечно, приїде. Правда, це тільки половина новини. А ось її друга частина: Папа також має намір найближчим часом зустрітися з патріархом Московським Кирилом. Про це понтифік заявив, повертаючись із апостольської поїздки в Грецію та на Кіпр.
За словами понтифіка, він очікує візиту глави Відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ митрополита Іларіона (Алфеєва) і впевнений, що той їде саме для узгодження місця та часу зустрічі. Вони могли б перетнутися з патріархом, наприклад, у Фінляндії, куди глава РПЦ планує прибути з візитом. Але й проти візиту в Москву Папа, звісно, не заперечував би. І, взагалі, «щоб зустрітися з братом, протоколи не потрібні».
Ці два повідомлення — про можливий візит в Україну та зустріч Папи Римського з патріархом Московським — взаємопов’язані. Терміни і програма візиту Папи Франциска в Україну, найімовірніше, залежатимуть від того, чи відбудеться його зустріч із патріархом Московським, коли вона відбудеться та яким буде порядок денний.
Гаванський тупик
Офіційні канали РПЦ поки що коментують можливу зустріч Папи і патріарха вкрай стримано й переважно в негативному ключі. Ні, не чули. Ні, не планує. У Москві — взагалі немислимо. Та й у Фінляндію патріарх Кирило насправді, найімовірніше, не поїде, — ви ж розумієте, пандемія і все таке…
Але в голосах не відчувається переконливості. Зрештою, не в РПЦ це питання вирішуватимуть.
Імовірність зустрічі патріарха Кирила та Папи Франциска найближчим часом справді висока. Поїздка в Грецію й на Кіпр, намір відвідати Україну — все це сигнали, які Папа наполегливо посилає московському «братові». Або, швидше навіть, його начальству.
Що б ми з вами не думали, основною метою Папи Франциска в нашій частині світу залишається Москва. Він цього не приховував ніколи, навпаки, він працює на «східному напрямку» досить уперто. Після того, як йому вдалося зустрітися з патріархом Кирилом на нейтральній території, на Кубі, й підписати програмний документ — Гаванську декларацію, — минуло майже шість років. Але віз і нині там: «гаванський процес» зовсім не розвивається. Декларацію Архієрейський собор так і не ратифікував, вона, фактично, похована під тиском консервативних сил РПЦ.
Але глава Католицької церкви вміє чекати. А цього разу йому й чекати довго не довелося. За останні п'ять років сталося так багато змін, що справа просто не могла не зрушити з мертвої точки.
Плюс-мінус Рим
Утім, Папа Франциск і сам не сидів склавши руки. Він дуже активно просувався на Схід, зміцнюючи свій вплив у православному світі. Два роки тому він досить плідно з’їздив у Румунію. Днями повернувся з поїздки по Греції та Кіпру й мав там теплий прийом. У жовтні в Італії побував з візитом Вселенський патріарх Варфоломій, і це була далеко не перша їхня зустріч. А зовсім недавно під час візиту до Греції понтифік публічно висловився в тому сенсі, що Велика схизма була рішенням політичним, а її богословські обґрунтування не мають нічого спільного ні з особою Христа, ні з текстами Євангелія.
Усе це свідчить про те, що Папа Франциск хоче не просто розвивати православно-католицький діалог. Цей діалог і так уже триває кілька десятиліть. Він шукає міцного союзу, християнської солідарності для просування спільних ідеалів та інтересів у світі, який дедалі менше сприймає не так навіть традиційні цінності, як традиційні інститути й традиційні методи їх реалізації в житті суспільства. Він керується амбіційною метою — відновити християнське життя у світі. І він це робитиме.
Ще недавно Москва видавалася цілком підходящим партнером. Московський патріарх майже прямим текстом пропонував Апостольській столиці союз «за традиційні цінності» проти секуляризації, бездуховності, неолібералізму та іншої «думок західних зарази». Патріарх Кирило давно мріяв про такий союз, і здавалося, що Гаванська декларація відкрила перед ним широкий шлях до здійснення мрій.
Але щось пішло не так. І нині патріарх може гірко спостерігати за тим, як життя проходить мимо, — діалог між Католицькою та Православною церквами цілком успішно ведеться без його участі. Позиції патріарха Варфоломія і грецької церкви зміцнюються. А він із цього процесу виключений — і не можна навіть сказати, що тільки з власної вини.
РПЦ зазнала серйозних втрат у результаті надання Україні Томосу про автокефалію — втрат і кількісних, і репутаційних. Але головне — вона скомпрометувала себе розколом із Вселенським патріархом. До того ж її вплив у православному світі дуже ослаб через фінансові проблеми, а також через перетворення Кремля — головного патріархового козиря — зі світового лідера на світове опудало.
Карта розколу, яку викинула на стіл РПЦ, не зіграла, — церкви-«сателіти» не поспішили розірвати спілкування із Вселенським патріархом услід за РПЦ, вона залишилася в розколі сама. І їй, імовірно, дуже хотілося б повернутися до попереднього ходу. Але як зробити це, не сконфузившись?
У цьому міг би допомогти Папа Франциск, виступивши посередником між московським і константинопольським «братами» во ім'я миру в православній церкві. Ну й заодно розморозити гаванський процес.
Карибський комікс
Для того, щоб зустрітися з «братом», протоколи Папі не потрібні. А ось «братові» від них нікуди не подітися. Питання, з ким, де і з яким порядком денним зустрічатися патріархові Кирилу, вирішує не він сам і не його єпископат. Усі більш-менш серйозні рішення, що стосуються РПЦ, приймають у Кремлі. Якби це було не так, можливо, й розколу між Москвою та Константинополем не сталося б.
Та головне — зустріч патріарха з Папою Римським навряд чи обмежиться виключно церковним порядком денним. Вона напевно охоплюватиме значно ширший політичний контекст. Є всі підстави припускати, що Папа Франциск виявиться ще однією людиною в досить довгій черзі охочих стати посередниками між Україною і Росією.
Ось тільки, на відміну від решти кандидатів, уже відкинутих Кремлем із різним ступенем неввічливості, в Папи Франциска є реальні шанси цю роль отримати.
Карибська криза
У Кремлі, як відомо, Україну намагаються не помічати й подавати російсько-український конфлікт як конфлікт інтересів Росії та НАТО. І тут втручання Папи дуже доречне. По-перше, це виводить діалог на належний рівень — між Росією й Заходом. По-друге (і, можливо, головне), Путіну це полестить особисто. Не тому навіть, що Папа Римський — суперзірка, з якою й постояти поруч приємно. Його участь надає нинішній ситуації схожості з карибською кризою. Знову як тоді: СРСР проти НАТО, католик — президент США, Папа Римський — на прямому зв'язку з Кремлем та Білим домом. І навіть Куба, хоч і далеко, але не чужа контекстові.
Колишня велич і її реконструкція — сантимент старіючого диктатора. І хай історія, як водиться, повторюється у вигляді фарсу, — і президент США на межі відлучення від Католицької церкви, і СРСР, м'яко кажучи, вже не той, та й театр потенційних воєнних дій більше не охоплює всю земну кулю й до того ж із іншої півкулі наблизився впритул до кордонів Росії. Головне, що є кілька ключових точок, які збігаються. Хоча б приблизно.
Перейдемо на «ви»?
Ще недавно — в момент народження Гаванської декларації — здавалося, що Папа Франциск загалом не проти розглядати українське питання виключно в московському контексті. Україну, мабуть, бачив він такою собі сутінковою й проблемною околицею православного російсько-радянського світу, долі якої вершаться Москвою чи хоча б із дозволу Москви. Я не беруся судити Папу Франциска, — він людина з абсолютно іншої півкулі й політичного контексту. Щоб розібратися в перипетіях європейської історії, потрібні час, вагомий привід і бажання.
Що ж, приводів думати й говорити про себе Україна останнім часом дає чимало, — ще ніколи софіти світової преси не освітлювали нас так щедро, в нас просто немає можливості залишатися в «сутінках». Це повною мірою стосується й церковної сфери. Для Папи Франциска першим дзвіночком могла стати бурхлива й доволі критична реакція українських католиків — переважно греко-католиків — на Гаванську декларацію. Тоді згладжувати ситуацію з Ватикану прибув особисто держсекретар П’єтро Паролін.
Наступною подією, яка не могла пройти повз увагу Папи, стало надання Україні Томосу про автокефалію. Україна набула суб'єктності у православному світі. Для римського понтифіка рішення Вселенського патріарха, слід гадати, щось та означає. А його візит в Україну без запитування дозволів у Москви — серйозний політичний крок, що підтверджує цю суб'єктність.
Нарешті, можливо, що Папа Франциск справді візьме на себе роль посередника в переговорах із Росією. Тобто говоритиме «про нас без нас», так, як цього й хоче Кремль. Приїхати після цього до нас — правило доброго дипломатичного тону. Це має показати, що Папа грає роль саме посередника, а не перемовника «поверх голови».
Але, крім того, Папі Франциску — якщо він справді сподівається зіграти роль посередника в російсько-українському конфлікті — абсолютно необхідно зробити якийсь гарний жест на адресу України. Його тривале небажання придивитися до нас ближче, почути й побачити нас не тільки як прикру перешкоду в діалозі з Москвою, а, навпаки, як союзника у своїх глобальних проєктах шкодить йому, в очах українців. Гострі кути, що виникли між Україною та Папою Франциском, мають бути нарешті згладжені. Для Папи з його легендарним шармом це не становитиме великих труднощів. Усе, що треба зробити, — замінити в розмові про Україну слово «вони» на слово «ви».
Усі статті Катерини Щоткіної читайте тут.