Насправді своєрідний міні-дефолт в Україні вже відбувся, девальвація національної валюти у такий стислий період і в досить вагомих значеннях фактично аналогічна частковому дефолту щодо внутрішнього боргу.
У кожному разі, за популізм і заспокійливі речі чиновників хтось заплатить. Питання лише в тому, хто саме — платники податків, вкладники банків чи «тримачі» довгострокових кредитів?..
Таки не варто було зливати долар
Ще 19 липня 2008 року («ДТ» №27(706) «А чи варто зливати долар?») ми попереджали читача: «Очищення і перехід до нової економічної моделі можливі лише після різкого девальваційного шоку, внаслідок якого країна може опинитися в епіцентрі кризи, як це було 1998 року, тобто в тому становищі, в якому тоді опинилися ряд азіатських країн і Росія. Різке наростання від’ємного торгового сальдо, нові ціни на енергоносії та очікуваний відтік капіталів послужать драйверами різкого виведення валюти за межі країни. У певний момент валюти на оплату дедалі більшого валу імпорту перестане вистачати...»
На жаль, високопоставлені чиновники країни не дуже зважають на чужу думку.
«Економіст» попереджає
Авторитетне світове видання «Економіст» один із останніх матеріалів на економічну тематику озаглавило: «Хто наступний? Екс-комуністична країна буде наступною Ісландією?».
Хоч українські чиновники й заявляють, що у «Швейцарії банкомати не видають готівку», на жаль, ідеться в матеріалі, зокрема, й про Україну.
В Україні немає і не було повномасштабної економічної кризи. Реальна криза може вибухнути 2009 року: ні величезні валютні інтервенції Нацбанку, ні психологічний вплив кредиту МВФ (на який так розраховували наші чиновники) не повернули повного контролю над валютними курсами, а негативні явища в економіці тільки наростають.
Внаслідок цього країна може бути відкинута у своєму розвитку на декілька років назад.
Основний ризик зараз — не з боку держави, а з боку приватних корпорацій, які кілька років тому вийшли на ринки капіталу і тепер, коли ринки закриті, переживають труднощі з підтримкою ліквідності. Проблема в тому, що поки що не до кінця зрозумілі наслідки цих дефолтів. Вони можуть створити ефект доміно.
Підприємства багатьох галузей, а також багато фінансових установ уже відчувають проблеми з погашенням боргів або фінансуванням своєї заборгованості.
На багатьох підприємствах почалася затримка виплат заробітних плат, чого ще у вересні поточного року не було.
Держава ж у критичній ситуації намагається взяти на себе надто багато. Надто багатьом потрібні мільярди. Фінансисти, металурги, будівельники, хіміки, аграрії і навіть автовиробники вважають, що фінансова допомога має бути надана саме їм.
Фінансової ж «подушки» достатнього розміру в держави просто немає.
Уже надходять дані, які свідчать про недовиконання дохідної частини бюджету за листопад і грудень 2008 року. У 2009 р. наповнити бюджет і забезпечити безперебійність соціальних виплат буде ще складніше.
Куди пливе корабель «Україна»?
Тоді як на світових ринках уже багато місяців щосили вирували фінансові пристрасті, українські політики робили свою звичну справу . Усе було як завжди — боролися за владу, змагались у глибині «любові до свого народу» і демонстрували свій «професіоналізм» життєрадісними твердженнями, що Україна недостатнім чином інтегрована у світову фінансову систему, і в зв’язку із цим прикрощі нам не загрожують.
До речі, наприклад, у Сполучених Штатах є добра традиція: відразу ж після виборів президента країни представники двох конкуруючих політичних партій проводять об’єднавчий парад, під час якого символічно закопують «сокиру війни», що й відбулося зовсім недавно, після обрання нового американського президента. Гравці ж нашого «політичного ринку», схоже, із «сокирами» не розлучаються ні на день, що, відповідно, впливає на економічний стан країни.
Корабель «Україна» ввійшов у світовий фінансовий шторм абсолютно непідготовленим.
Сказати, що роки надуспішної світової кон’юнктури на продукцію українського експорту були потрачені намарне, звісно, не можна. Наприклад, за ці роки було сколочено численні особисті статки (про розмір яких не соромно згадати навіть у планетарному масштабі), побудовано унікальні архітектурні споруди для мешкання найдостойніших громадян країни, та й шляхами батьківщини почали колесити тисячі автомобілів, цілком порівнянні за ціною з засобами пересування територіями деяких нафтових оазисів світу (правда, самі ці шляхи залишилися в основному у стані «родом із ХХ століття»).
До капітального ремонту корабля «Україна» з метою підготовки його до можливих економічних випроб, звісно ж, ні в кого руки не доходили. Саме тому тепер це вкрай несучасне і зношене судно стало настільки уразливим до світових економічних катаклізмів, що назва країни почала регулярно звучати в досить-таки обмеженому переліку країн, яким найбільше загрожують ризики дефолту.
КДС, або кредитно-дефолтний своп, — це договір, трохи схожий на договір страхування, який передбачає компенсацію збитків за зобов’язаннями у разі їх невиконання. Інакше кажучи, покупець КДС-страховки платить страхову премію в обмін на компенсацію збитків на випадок дефолту. Історія свідчить, що саме премії КДС, точніше — їх розмір, є найнадійнішими індикаторами ризиків наближення дефолтів.
Для України на 1 січня поточного року показник премії КДС балансував близько позначки 240 пунктів. Але на початок жовтня він підвищився до 700 пунктів, а на 27—28 жовтня сягнув свого максимуму — 2765 пунктів.
На цей час показники ризику для країни трохи знизилися, але залишаються в числі найвищих серед усіх країн світу.
Слід іще раз підкреслити, що осінні події в Україні стали сюрпризом лише для наших чиновників, хоча ЗМІ сигналізували про перегрів ринку житла, про недоречну весняну ревальвацію гривні, про грядущу економічну кризу. А МВФ ще в грудні 2007 року недвозначно попередили про ризики дефолту саме в Україні.
Російський сценарій
17 серпня 1998 року, акурат через три дні після того, як президент сусідньої країни запевнив співвітчизників у фантастичності сценарію дефолту для Росії, росіяни дізналися про офіційне оголошення дефолту, тобто відмови від своєчасного виконання зобов’язань. В один момент країну накрило безробіття, наче яблука з дерев, посипалися найбільші російські банки, а рубль до долара за лічені дні знецінився більш ніж утричі. Україна пережила економічну кризу тих років у формі «легкої застуди». Правда, гривня, хоч і не за кілька днів, проте знецінилася також більш ніж утричі.
Основними причинами дефолту були величезний державний борг Росії, породжена обвалом азіатських економік криза ліквідності, низькі світові ціни на сировину, які становили основу експорту Росії, а також популістська економічна політика держави і будівництво піраміди державних короткострокових зобов’язань. Внаслідок надзвичайно жорстокої економічної кризи було підірвано довіру населення та іноземних інвесторів до російських банків і держави, а також до національної валюти. Розорилося багато підприємств, лопнули великі банки, населення втратило значну частину своїх заощаджень, упав рівень життя. Проте девальвація рубля дозволила стати російській економіці більш життєздатною. Посилилася бюджетна дисципліна і різко підвищилася конкурентоздатність підприємств у післядефолтні роки.
Піраміди навколо нас
Якщо порівняти ситуацію десятилітньої давності в Росії з нинішніми параметрами України, то основна різниця в тому, що в нас не було і немає критичного державного боргу, немає піраміди державних зобов’язань. Проте ціла низка осінніх «чорних понеділків» уже обвалила біржову вартість акцій вітчизняних підприємств більш ніж учетверо.
Криза ліквідності, породжена обвалами світових фінансових ринків, низькі світові ціни на продукцію, яка становить основу українського експорту, популістська соціальна політика — це вже не про Росію.
Коли у 2005 році зарплати чиновникам було підвищено багаторазово, ніхто й не припускав, що саме слабкообмежена роздача багатотисячних окладів «державним людям» започаткує створення бульок на ринку нерухомості і землі й одночасно запустить інфляцію. У результаті спочатку в країні стануть недоступними квадратні метри, а потім — і продукти першої необхідності.
Тепер уже мало хто пам’ятає, що всього лише наприкінці 2004 року три-чотири тисячі гривень вважалися достойною щомісячною винагородою навіть для чиновників і депутатів найвищого рангу. Реформи в країні почалися не з перетворень управлінського апарату і судової системи, не з інноваційних змін в економіці країни.
По суті, було проведено реформу заробітної плати насамперед управлінського апарату. Причому з двох простих складових цієї «реформи» — різко скоротити чисельність «бюрократів» і ще різкіше підвищити посадові оклади управлінцям — було реалізовано лише другу частину намірів. Саме відтоді з’явилися заробітні плати і пенсії, що становили десять, двадцять, тридцять і більше тисяч гривень.
Багато простих громадян тим часом сприйняли гасло «збагачуйтеся!» надто вже буквально. Перша ревальвація гривні, яка також відбулася 2005 року, налаштувала співвітчизників на мажорний лад, власники невеличких, за європейськими стандартами, прибутків почали сміливо й інколи нерозважливо добирати необхідні кошти кредитами. Банківські установи у великих і малих містах країни почали з’являтися чи не частіше, ніж заклади харчування. У країну буквально ринув потік імпортних пральних машин, електрочайників та автомобілів.
Сальдо торгового балансу почало деградувати на очах. Причому під час оформлення кредитів перевага віддавалася саме валютним «доларово-євровим» кредитам із нижчою відсотковою ставкою.
У країні протягом досить стислого періоду було створено три величезні піраміди — ринку нерухомості, ринку землі (несільськогосподарського призначення) і кредитну.
100 мільярдів тиснуть на економіку
Саме з таким багажем ми підійшли до осені 2008 року. З підупалою валютою, із вкрай несприятливим станом ринків нерухомості та земельних ділянок.
Можливо, саме тому особисто голова правління НБУ заявив, що без кредиту МВФ в Україні може бути дефолт. Напевно, у високопоставленого чиновника були підстави і, головне, «цифри» для такого жорсткого висновку.
Зовнішній борг приватного сектору, за найскромнішими офіційними оцінками (експерти вважають їх дуже заниженими), — трохи менше 100 млрд. дол., причому значну його частину становлять короткострокові за термінами погашення зобов’язання. Близько 30 млрд. дол. необхідно погасити (або рефінансувати) вже наступного року.
І кредит Міжнародного валютного фонду, з одного боку, справді послабляє напругу. Питання — а чи надовго? З іншого боку — зусилля МВФ завжди оцінювалися у світі досить неоднозначно.
2009-й висуває цілий ряд питань до стійкості української економіки.
Країна опинилася в лещатах між двома головними проблемами. Перша: не тільки співвідношення американського долара і гривні п’ять до одного було неадекватним, а й, очевидно, співвідношення шість до одного не цілком відповідає економічним реаліям. Для вирівнювання сальдо торгового балансу економіка потребує плавного девальваційного тренда по гривні, оскільки самою «адміністративкою» імпорту не скоротити. Друга проблема: послаблення, а точніше сказати — «завалення» гривні вже тепер дуже вдарило по позичальниках банків, чий кредит номінований у доларах або євро.
Нерозв’язні суперечності тиснуть на економіку. Два надзвичайно могутніших гравці вітчизняної економіки, які ще недавно грали в одній команді, тепер зіштовхнулися з різницею інтересів.
Банківське лобі пробиває можливість спрощеного позасудового вилучення предметів застав, оскільки представники фінансових груп чудово розуміють, що питання різкого наростання неплатежів і неповернень за кредитами — питання тільки часу. Тоді, коли Нацбанк давав надоптимістичні прогнози щодо наростання проблемної заборгованості у 2—3% від загальної кількості позичальників, експерти міжнародних рейтингових агентств анонсували цифри на порядки більші. На їхню думку, український «суб-прайм» обчислюється десятками відсотків.
Хочуть «повісити» український «суб-прайм» на населення
Будівельне лобі, навпаки, домагається прийняття законів, які б дозволили накласти мораторій на підвищення кредитних ставок із позик і заборону на примусову реалізацію предметів застав — житлових і нежитлових приміщень.
Але такі дії (у разі їх реалізації) ставлять під безпрецедентний удар усю банківську систему країни. Адже таким чином позичальники (а серед них — і маса азартних спекулянтів квартирами та земельними ділянками) отримують своєрідну амністію, відстрочку від виконання в повному обсязі своїх зобов’язань.
При цьому можуть постраждати не ті, хто бездумно позичав багато десятків тисяч доларів на перепродаж квартир та отримання надприбутку, а прості вкладники банків, адже їхні короткострокові депозити насправді роздані в т.ч. й на довгострокові іпотечні кредити на п’ять, десять, а то й на тридцять років.
Не менш виважено слід підходити й до іншої пропозиції представників найбільших будівельних компаній, яка знаходить розуміння у коридорах влади: фінансової допомоги держави в реалізації будівельних проектів, які мають певний рівень готовності.
З одного боку, щось робити конче треба, адже завислі будови по всій країні — це не тільки заморожені кошти звичайних інвесторів, а й той-таки принцип доміно: зупинене будівництво — немає попиту на метал — звільнюють робітників металургійних (і не тільки) заводів — уповільнюються темпи розвитку, і знижується рівень життя громадян країни.
З іншого боку, слід пам’ятати, що часто гроші інвесторів (у т.ч. й кредитні) потрачені авантюрно. Упродовж багатьох років уся схема ринку нерухомості насправді була саме авантюрною. Одні (найчастіше — з метою спекуляцій) оформляли позахмарні кредити, щоб придбати квадратні метри за європейськими цінами. Інші кредитори лише дуже скромну частину божевільних грошей, отриманих у такий спосіб, витрачали безпосередньо на будівництво. Значна частина грошей громадян безповоротно «пішла» на віддяку численним чиновникам, на закупівлю про запас земельних ділянок, на введення в експлуатацію зовсім не причетних до конкретного інвестора об’єктів, на спорудження власних «замків» у Київській області. Крім того, безрозмірний попит (за кредитні гроші) на житлову і комерційну нерухомість стимулював бездумну цінову гонку, влаштовану гравцями ринку будматеріалів, внаслідок якої ціни на деякі види будматеріалів вийшли просто на космічні масштаби, перевищивши рівні цін у більш благополучних і багатих країнах Центральної Європи.
Таким чином створено цінові перекоси, внаслідок яких ринок нерухомості і перебуває в колапсоподібному стані.
Що таке справжня економічна криза, країна в поточному році так і не дізналася.
Були складнощі з рефінансуванням позикових грошей у фінансових установ країни, була штучно створена паніка населення, що вилилася у прискорене вилучення з банківської системи кількох десятків (!) мільярдів гривень та переведення цих коштів у валютні, і був кредит МВФ та мораторій НБУ, які все це пригасили.
Наростатиме безробіття, знижуватимуться реальні заробітні плати, буде кредитна криза неповернень, що викличе падіння споживчого попиту. І на ринку, очевидно, з’являться майже новенькі автомобілі й квартири, вилучені за несплату і пропоновані до продажу за заниженими цінами.
Не факт також, що всі найважливіші події на валютному ринку вже відбулися. Саме в наступному році проблеми з сектору фінансового ринку та деяких підприємств будівельної і металургійної галузей можуть поширитися й на інші галузі, які поки що не відчувають серйозних проблем.
Зокрема можуть постраждати торгівля і сфера послуг, а отже, при зниженні попиту інфляційні процеси можуть поступово трансформуватися в дефляційні, і ще невідомо, які з них більш згубним чином позначаться на економіці країни в цілому.
Рівень споживчого попиту — ось що буде одним із визначальних макроекономічних індикаторів у наступному році. Поки що цей індикатор показує лише один напрямок — на рецесію.
У матеріалі авторитетного видання «Економіст», між іншим, як один із дестабілізаційних чинників називався політичний хаос в українському політикумі. На думку експертів, нівелювати ризики дефолту в країні, де капітанів корабля відразу кілька, де рятувальні жилети намагаються роздати не всім пасажирам, а тільки обраним, — досить складно.
Довідка
Дефолт — це порушення платіжних зобов’язань позичальника перед кредитором, нездатність проводити своєчасні виплати з боргових зобов’язань або виконувати інші умови договору позики. У широкому сенсі слова цим терміном позначають будь-які види відмови від боргових зобов’язань.
Розрізняють такі три види дефолтів: дефолт за банківськими боргами, дефолт за зобов’язаннями в національній валюті, дефолт за зобов’язаннями в іноземній валюті.
З настанням дефолту боргова «булька» лопає. Наступний крок — реструктуризація боргів — зазвичай веде до їх часткового списання, а отже, до значних втрат для тих, хто купував ці зобов’язання за високою ціною й не встиг
їх вчасно перепродати. На цьому цикл дефолту закінчується.
Саме за таким сценарієм відбувалися останні гучні дефолти — таїландський (1997), російський (1998) та аргентинський (2001).
Крім повномасштабного дефолту, держави-боржники (особливо обтяжені великими внутрішніми боргами) часто замість відмови обслуговувати борг вдаються до девальвації національної валюти.
Цей захід фактично аналогічний «частковому дефолту» за внутрішнім боргом. Так, зокрема, вчинили Аргентина в 1991 році, Мексика в 1994-му, Індонезія і Південна Корея в 1997-му.
Непоодинокі й випадки одночасного дефолту і девальвації, як це було під час російської та аргентинської криз.
Американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки Джозеф Стігліц, аналізуючи причини фінансових криз 1990—2000-х у країнах, що розвиваються, вбачав їх у помилках міжнародних фінансових інститутів, особливо МВФ. «Залишається мало сумнівів у тому, — писав він, — що політика МВФ і міністерства фінансів [США] сприяла створенню тла, на якому зростала можливість криз» (Стігліц Д. «Глобалізація: тривожні тенденції»).