— Подивися, молодь яка весела! Увесь день на ногах за прилавком — а радіють, сміються...
— Розумієте, вони нічого в житті не бачили, окрім базару. А в нас із вами було інше життя.
З розмови двох жінок бальзаківського віку,
що торгують залізними виробами на центральному ринку Чернігова.
Лише троє з кожного десятку підприємців нашого міста зайняті якоюсь діяльністю в сфері виробництва чи надання побутових послуг. Доля інших — торгівля. «Купи-перепродай». Те ремесло, яке винахідник конвеєра Генрі Форд називав некараним злочином перед суспільством. Дедалі більше й більше жителів Полісся пов’язують сьогодні надії на майбутнє з невеликим індивідуальним бізнесом. Це не дивно. Вища освіта девальвувалася до крайньої межі. Місцеві вузи перетворилися на справжні фабрики безробітних, насоси з викачування грошей із довірливих абітурієнтів. Регіональна влада багато говорить зараз про небувале зростання промислового виробництва, без особливих на те підстав ставлячи собі його в заслугу. Але достатньо порівняти кількість спеціалістів, які значаться на великих підприємствах, із кількістю робітників, які реально проходять через турнікети прохідних, щоб зрозуміти небажання багатьох земляків ставити свою долю в залежність від непередбачуваного добробуту індустріальних гігантів.
Відбити бажання продуктивно працювати у людини, що має до того схильність, не просто. Тому чисельність охочих до роботи підприємців-індивідуалів потихеньку зростає. Однак тішитися цим особливо не слід. Все одно переважна більшість із пари сотень чоловік, які поповнюють щомісяця в Чернігові армію фізичних осіб, зареєстрованих суб’єктами малого бізнесу, йдуть торгувати. Втім, майже напевно торгували вони й раніше. Як наймана робоча сила, реалізатори. Тепер ось сподіваються «піднятися». Набути нового статусу.
Усього дрібних підприємців у нашому місті трохи більше 8,5 тис. чоловік. (І приблизно 30 тис. суб’єктів підприємницької діяльності в області.) Питома вага відрахувань, здійснюваних ними в бюджет, украй невелика порівняно з іншими статтями доходу. Сказати, що вони тримають на своїх плечах регіон, ніяк не можна. Ми спробували з’ясувати, які саме сфери діяльності, крім комерції, в цьому середовищі найпопулярніші. Виявилося — транспортні послуги, перукарська справа, столярні роботи, виробництво меблів... Однак якість виготовлених кустарно столів і крісел не зрівняти з фабричною, хоч і виглядають вони іноді непогано. Фірмові магазини намагаються цими виробами не торгувати.
— А ви запитайте в них, де вони дерево сушили? У кращому випадку — на сонечку.
— А треба?
— У сушарці! Страшенно енергоємний процес, будь-кого сьогодні по світу пустить. А де вони поролон беруть? Меблевий це поролон чи ні? Можна його в квартирі тримати і не захворіти на астму? Мене по двадцять разів усі служби перевіряють, включаючи санстанцію. А їх? Приватник виробляє меблі з... чого трапиться і може мати 100 і навіть 150 відсотків прибутку. Для меблевої фабрики, що змушена робити все відповідно до ГОСТів, і 10 відсотків підйому — багато.
— Чому ж ви не хочете заробити на дешевшому товарі?
— Бо в мене постійне місце роботи. Якщо через рік-півтора куплене тут крісло розвалиться, покупець висуне претензії. А ринкові реалізатори за цей час сім разів поміняються.
— Можна посилатися на вас у статті?
— Дуже прошу не називати моє прізвище. З досвіду знаю, що така відвертість на користь мені й моїм співробітникам не піде.
Із розмови з директором магазину.
Були часи, коли слова «підприємництво» і «соціальний прогрес» здавалися ледь не синонімами. Університетські викладачі економіки обгрунтовували цю думку математичними формулами, посилаючись на «чиказьку економічну школу» і «японське диво». Простішим людям на думку спадали літературні кліше — слова з дитячих книжок про Лівшу-майстра та міцне купецьке слово... Відповідно — усі відверто хибні шляхи розвитку вітчизняного ринку здавалися чимось тимчасовим, випадковим, ліберальній економіці в принципі не властивим. Здавалося, що вільна конкуренція в поєднанні з необмежуваною адміністративно ініціативою неодмінно зрівняє всі відхилення від уторованої іншими країнами дороги до оздоровлення суспільства...
Готуючи цю статтю, ми підняли старі магнітофонні записи й документи. Розклали їх за роками і датами. Вийшла дивовижна картина. Змінювалися імена, реквізити державних установ, терміни. Але увесь час випирало на перший план одне й те ж: клінічне небажання чернігівських підприємців (від найперших зачинателів кооперативного руху, що обслуговували земляків на сумнівної якості чебуреках, до нинішніх сейлерів, які продають співгромадянам брудну, розведену олію та розчинну каву підвально-гаражного виробництва, що складається зі смаженого гороху із синтетичним кофеїном) випускати товари на рівні лєсковського Лівші і тримати купецьке слово.
...Мабуть, ось він — початок чернігівського підприємництва. 1986 рік. Епоха горбачовського непу. Розпал антиалкогольної кампанії. У нашому місті виявлено 17 осередків самогоноваріння і зареєстровано два кооперативи. Є чітка партійна директива: довести число кооперативів до 15.
— Справа ця, товариші, нова — і для нас, працівників виконкому, і для фінансових органів. Але робити її треба, адже люди, які захочуть займатися індивідуальною працею, сприятимуть вирішенню державного великої соціальної значимості завдання, — звучить із трибуни сесії міської ради. А міська санепідемстанція вже піднімає руки, не в змозі впоратися з отим валом продукції, яку залпом викинули на ринки заповзятливі люди.
Козинаки, виготовлені за допомогою паяльної лампи. Повітряний рис із домішкою плавленого целофану. Солодощі, які краще сховати і від дітей, і від дорослих.
— Що це?
— Цукерки на паличках.
— А палички з чого? Пластмаса харчова?
— Та ні. Дріт із кабелю.
Немає вже санітарного лікаря Олега Шарамка, одного з учасників вищенаведеного діалогу. Та голос його, що зберігся на плівці, вимовляє слова, під якими й сьогодні кожен санітарний лікар підпишеться: контролюючі інстанції просто не в змозі відстежити всі такі вироби та продукти. А кількість того, що можна випити, з’їсти чи одягти лише з ризиком для життя, із розвитком приватного бізнесу зросла у вільному продажі вибухоподібно.
...Перегортаємо цілу купу паперів. Тло — руйнація імперії, зародження незалежності... Чиїсь злети, чиїсь трагедії. Ще «човники» возять товари не до нас, а від нас (геть усе тягнуть у Польщу — від прасок до супердефіцитних ліків). Ще не стали респектабельними бізнесменами відморожені місцеві рекетири. А динаміка відносин «підприємець—покупець (споживач)» нічим не різниться від сьогоднішньої. Купити дешевше. Загнати дорожче, «кинути», де тільки можна. Ті, хто намагається грати за іншими, чесними правилами, має значно менші шанси на виживання. Ніяк не схоже все це на японську ідилію: старанний підприємець-індивідуал за допомогою особистого верстата-автомата виробляє найвищої якості підшипники для індустріального гіганта «Хонда»... Мрія, утопія, фантастика антинаукова. Немає в нас такого, ніколи не було й не намічається.
Зачарована земля якась. Навіть підприємці, що приїхали з далекого зарубіжжя, починають мухлювати. 90-ті роки... Море виявлених порушень на ринках. Невиявлених — ще більше. Скандал навколо приватного кафе, відкритого громадянином Німеччини. Їжу готували з найгрубішими порушеннями санітарних норм, хазяїн під час перевірки вдався до мови жестів: демонстрував готовність використати акт санепідемстанції з метою особистої гігієни, про що й поінформувала отетерілих завсідників престижної громхарчівської точки місцева преса.
Третє тисячоліття. Директор одного з місцевих ринків будує особняк-гігант на місці колишнього піонертабору в лісопарку Єловщина, заповідній зоні. На базарах періодично з’являються вироби й продукти, небезпечні для здоров’я. (Мова не йде про банальні консерви з простроченими термінами придатності, мокрий цукор тощо.) Посмакувавши кави з імпортною наліпкою, ледь не випадає з теперішнього смутного часу у Вічність наша стародавня знайома, лікар-кардіолог В.Войтович. У вироблених на Чернігівщині напоях виявляють вірус гепатиту А. Діагноз «отруєння невідомою отрутою» стає звичайною справою для місцевих лікарів і патологоанатомів. Домогтися розслідування цих епізодів виявляється майже неможливим. А колись же випадками масових отруєнь — з огляду на їх унікальність і суспільну небезпеку — займався КДБ... Нещодавно обласна газета проінформувала читачів про те, як за кольором і формою кісток відрізнити собаче м’ясо від свинячого, а котяче — від кролятини.
Працюючи над статтею, ми не обмежилися аналізом архівних матеріалів, а довго розмовляли з людьми, що благополучно інтегрувалися у ринкову економіку Чернігівщини. Тими ж дрібними комерсантами, таксистами... І дійшли певних висновків. По-перше, сама система «брудної гри», заведена сьогодні в середовищі підприємців-індивідуалів, стала самовідтворюватися. Вона мало залежить від волі й бажання тих, хто в неї втягується. І перемелює навіть людей, у чиїх моральних принципах колись годі було сумніватися. Для чернігівського реалізатора немає жодної проблеми в тому, щоб загнати покупцю неякісний товар. Для таксиста-приватника не є предметом тяжких роздумів участь у ще менш симпатичних починаннях (від продажу наркотиків до перевезення нелегальних мігрантів через прикордонну область або посередництво в секс-бізнесі). Це — життя. Це вже майже входить у професію.
Книжкою «Что такое хорошо и что такое плохо» один наш знайомий розтопив грубку на дачі. На думку цих людей, хай церковники розбираються, що є добром і що злом. А вони справно відстібатимуть відсоток «на порятунок душі», не бажаючи заглиблюватись у настільки тонкі матерії. Будь-який соціолог пояснить: установка на перманентне порушення юридичних і моральних норм є ознакою того, що суспільна група знаходиться в так званому передмаргінальному стані. Вкрай нестабільному й непередбачуваному. Прямим підтвердженням цього є постійна участь представників малого бізнесу у всіляких акціях громадянської непокори — мітингах, страйках, пікетуваннях держустанов. Втім, було б верхом непорядності з нашого боку не відзначити, що вимоги, висунуті ними владі, в основі своїй справедливі (посилення боротьби з корупцією, соціальні гарантії населенню, відставка посадовців, які дискредитували себе). І що справедливіші ці вимоги, то неадекватніша реакція на них обласного й міського керівництва.
По-друге, хоч як би намагалися ідеологи ринкового лібералізму оспівати «конверсію» представників престижних, але не затребуваних професій у підприємців-індивидуалів — це не норма. Ненормально, коли висококласний пілот торгує копченим салом, перспективний учений-хімік — радіодеталями, відмінний лікар — залізяками, а поет, якого один із нас інтерв’ював кілька років тому на прохання літературної редакції «Радіо Росії», — низькопробним алкоголем. А якраз це й відбувається. І такий стан речей, без сумніву, є серйозним, хоч і прихованим джерелом суспільного напруження.
І, нарешті, останнє. Рівень реальної свободи чернігівських підприємців (і дрібних, і великих) та їх незалежності від місцевої влади не настільки високий, як здається. І обласне, і міське керівництво володіє цілою низкою як законних, так і неформальних, неафішованих засобів впливу на будь-яку приватну особу, недержавне підприємство чи громадську організацію регіону. Засоби ці активно застосовуються для зведення особистих рахунків. Але ніколи — із шляхетнішою і суспільно значимою метою.
Чернігівське підприємництво хворе. Хвороба ця хронічна, вроджена. Але хто сказав, що невиліковна? Так само ніхто не стверджує, що злоякісна мутація, що відбулася в нас із економічними відносинами, які виправдали себе в інших країнах, — результат випадку чи нашого специфічного менталітету. Напевно, набагато точнішим буде твердження, що у збереженні статус-кво, вічного стану «каламутної водиці» забагато зацікавлених. Тому самі собою, природним, еволюційним шляхом оптимізуватися ринкові процеси й не хочуть. Адже економічне процвітання неминуче пов’язане з порядком. Порядком, так само невигідним і для несумлінного підприємця, і для державного чиновника, який звик будувати власний добробут на фундаменті чужих проблем.
Втім, більше оптимізму! Адже за нинішніх непередбачуваних умов підприємництво (як дрібне, так і велике) примудряється виживати.
— Раніше як було? І те не так, і це не слава Богу. Поки не зрозумів, нарешті, що треба йти звичайним, уторованим шляхом, бо ж зі світу цей тип зживе. Приходжу куди треба з бухгалтером, піднімаюся на другий поверх, дістаємо платіжну відомість, там графа про нібито прочитані лекції — і вручаємо конверт. Це спочатку. А потім з обличчя зрозумів: не хоче він у відомості розписуватися і бухгалтер йому не подобається, зайвий там бухгалтер. Так тепер просто: вручаю «зелененькі» — і зелене світло гарантоване.
З випадково почутої розмови.
Приватне підприємництво як самостійне соціально-економічне явище існує в Україні понад десять років, розвиваючись у складних умовах за нестабільного політичного клімату.
У 2000 році діяло більш ніж 1,4 млн. суб’єктів малого підприємництва, в т.ч. 226 тис. малих підприємств, на яких працювало майже 1,7 млн. чол. Крім малих підприємств, відповідно до українського законодавства, суб’єктами малого підприємництва є фізичні особи — індивідуальні приватні підприємці, яких зареєстровано майже 1,2 млн. осіб.
Нині на 10 тис. населення України припадає 45 малих підприємств (1991 року було 9).
Обсяг продукції, виробленої малими підприємствами, становив 2000 року 34 млрд. грн., що на 48 відсотків більш ніж у попередньому році. Виручка (валовий доход) від реалізації продукції (робіт, послуг) збільшилась майже на 50 відсотків (до 1999 року) — з 78 млрд. грн. до 115 млрд. грн., фонд оплати праці збільшився від 2,6 до 3,9 млрд. грн. (майже 50% до 1999 року).
Рівень розвитку малого підприємництва в Україні, що вимірюється за загальноприйнятими в промислово розвинутих країнах показниках, явно недостатній. Так, на 1000 українців припадає в середньому лише п’ять малих підприємств, тоді як в країнах—членах ЄС — не менш ніж 30. Лише в Києві поширеність малого бізнесу удвічі вища від середньоукраїнської — тут на 100 жителів припадає 11 малих підприємств.
Аналіз стану малого підприємництва ще раз показує, що малий бізнес в Україні все ще не став одним з домінуючих факторів у розвитку економіки, забезпеченні зайнятості населення (як показують статистичні дані, частка малого підприємництва за показником зайнятості складає 14%, тоді як у країнах Європейського Союзу — 65%).