Цього тижня на «Запоріжсталі» відбулися революційні зміни: там повністю змінився менеджмент - від гендиректора до начальника відділу кадрів. За власним бажанням пішов і практично легендарний Віталій Сацький. Такого в історії підприємства ще не було.
Звичайно, зміни такого рівня сприйняли насторожено, як нове «пришестя донецьких». Тим більше що зміна керівництва відбулася через день після придбання контрольного пакета акцій металургійного виробництва компанією «Метінвест».
За іронією долі, скептики забувають, що точно так само 26 років тому ставилися і до самого Сацького. На підприємстві його сприйняли спочатку як прибульця з іншого світу, інститутського чужинця з іншого міста й… помилилися. Помиляються і нинішні критики. Нова команда прийшла витягати підприємство з ями. Так, це інше покоління, але досвід роботи в ринкових умовах у них не менший, ніж у тих, хто пішов. Головне, він успішний.
А «Запоріжсталь» потребує змін. Нині меткомбінат претендує на звання найбільшого у світі, де сталь виплавляється на мартенах. Інших такого розміру більше немає. І це не комплімент, просто їх закрили де 20, а де й 30 років тому. Навіть у нас частка мартенівської сталі зменшилася вдвічі, адже її виробництво просто невигідне.
Без великомасштабної модернізації комбінат приречений. А її все немає. І річ не тільки в кризі. У комбінату було занадто багато власників з різними інтересами.
Перетворившись 1997 року на відкрите акціонерне товариство, комбінат «Запоріжсталь» став спільною власністю різних груп впливу. До 2009 року власниками комбінату виступали фактично три великі акціонери. Ключовий вплив тривалий час справляла компанія Midland Group Едуарда Шифріна й Алекса Шнайдера, трохи менший - група «Індустріал» Ігоря Дворецького, Артура Абдінова та ін. Загалом співвідношення було приблизно 50:47. Невеликий пакет менеджменту теж мав важливе значення. Заради справедливості зазначимо, що в сторін стало розуму не розпочати серйозної внутрішньозаводської війни.
Та комбінат часто сприймали лише як джерело коштів для інших купівель. Акціонери «Запоріжсталі» купували британські гоночні автоклуби, вірменські енергосистеми, нерухомість по всьому світу. Благо, у період високих цін на металопродукцію заробляти було не так уже й важко навіть при застарілих технологіях. А от при погіршенні ринкової кон’юнктури, коли треба було вкладати чималі інвестиції в модернізацію й при цьому виконувати екологічні програми, Midland Group вважала за краще швидко продати свою частку.
Ну, а місто дихало викидами від технологій піввікової давності. Навіть доброзичливо налаштована до комбінату місцева влада періодично порушувала питання про те, коли ж, нарешті, на підприємстві перейдуть від нескінченних розмов про модернізацію до її реального здійснення. Головна вимога - замінити мартени й реконструювати аглофабрики. У відповідь звучала нова порція бадьорих обіцянок.
Однак ще до початку кризи терміни закінчення будівництва конверторного цеху було перенесено з 2010-го на 2012-й, а потім і зовсім на 2017 рік. На такий же термін відклали й переведення технологічних ліній у цеху холодної прокатки на хлористоводневе травлення з одночасним будівництвом аспіраційних установок.
Запорізька облрада з легкістю звільняла комбінат від виконання зобов’язань, і не в останню чергу тому, що комбінат був у ній вагомо представлений. Уряд Тимошенко теж без коливань затвердив перенесення термінів реалізації природоохоронних заходів. А тим часом у світі безупинно вводилися нові й нові потужності, конкурувати з якими було дедалі складніше.
Разом із тим у комбінату була одна з найменших серед українських підприємств забезпеченість сировинними ресурсами. Дефіцит спостерігався практично з усіх видів сировини. Запорізький залізорудний комбінат і «Запоріжкокс», акціонерами яких є «Запоріжсталь», були не в змозі забезпечити його аглорудою і коксом згідно з потребами. У результаті котуни й концентрат закуповували на стороні. Були потрібні більші інвестиції, яких, повторимося, акціонери уникали.
Застаріле обладнання плюс дефіцит сировини в період кризи означали, що діяльність комбінату в найкращому разі балансувала на межі рентабельності, часом зісковзуючи за неї.
Треба було або розпочинати глибокі перетворення, або виходити з бізнесу. Що, загалом, і сталося. Ланцюжок фінансових операцій, які тривали понад рік, привів до придбання «Метінвестом» 50% акцій «Запоріжсталі» у групи «Індустріал».
Для заводу це шанс, можливо, останній. «Метінвест» має намір провести детальний аналіз ситуації й виробити комплекс заходів щодо підвищення конкурентоспроможності. Щось можна реалізувати швидко, приміром, у рамках вертикально інтегрованої української компанії проблема поставок сировини вирішується повністю, замикається ланцюжок від вугілля до готової продукції.
Реалізовуватиметься й велика інвестиційна програма. Та це вже складніше, витратніше й потребує часу. Тим більше що комбінат потребує не тільки заміни застарілого обладнання і технологій виробництва, а й погашення великої кредиторської заборгованості. Заодно розберуться і з механізмом формування останньої.
Зміниться й система збуту готової продукції. Як видається, цей пункт і викликає особливо жорстокий опір низки представників екс-керівництва та наближених до них фірм. Не випадково в нову команду залучили людей, які мають досвід інтеграції інших металургійних активів, як українських, так і зарубіжних.
Традиційно сильну в «Запоріжсталі» соціальну політику мають намір здійснювати й надалі. Благо, в «Метінвесту» є програма з розвитку міст присутності.
В остаточному підсумку комбінат має вийти на новий рівень конкурентоспроможності.
У класичному біблійному трактуванні фраза «час збирати каміння» означає оглянутися назад, щоб оцінити пройдений шлях. «Запоріжсталі» це доведеться робити на ходу, рухаючись уперед. Треба не просто оцінити помилки та промахи, а й зробити висновки на майбутнє. Тим більше перший висновок і так очевидний - працювати по-старому вже не вийде.