Доведені до розпачу працівники галузевого державного архіву фінансових посередників Фонду державного майна України благають допомоги. Архів, у якому зберігаються оригінали документів про сертифікатну (ваучерну) приватизацію в Україні, може просто загинути через байдужість і безвідповідальність вітчизняних чиновників. Сьогодні приміщення архіву відключене від опалення та водопостачання, не працюють захисні системи і сигналізація, установу періодично відключають і від електроенергії. Співробітники, які, мерзнучи й трудячись у нелюдських умовах, окрім упорядкування архіву, ще й героїчно намагаються врятувати документи від грибка, що швидко розмножується в холоді, вже більше року не отримують зарплатні.
Щоб зрозуміти значення цього унікального державного архіву, слід згадати непросту історію приватизації в Україні.
У березні 2012-го виповнилося 20 років із часу прийняття перших приватизаційних законів в Україні, які започаткували радикальні реформи не тільки вітчизняної економіки, а й усього українського суспільства. За свою 20-літню історію приватизація завжди сприймалася українцями неоднозначно. Більшість простих людей ставилися і ставляться до неї негативно, вбачаючи в приватизації лише узаконений владою спосіб їх пограбування.
Найнегативніший осад залишився в пересічних громадян нашої країни від сертифікатного етапу приватизації. Попри задекларовану державою іменну форму роздачі населенню приватизаційних та компенсаційних сертифікатів, влада допустила не тільки їх протизаконну купівлю-продаж, а й масову скупку фінансовими спекулянтами. Відтак багато приватизаційних паперів опинилися на руках керівників підприємств і бізнесменів, які праведними (а частіше - неправедними) шляхами змогли зробити собі початковий капітал. Іншу частину прості громадяни обміняли на акції різних заводів, фабрик та торгових установ.
Ваучерна концепція, характерна для колишніх соціалістичних країн, виходила з того, що державна власність - це сума майнових прав усіх громадян країни. Відповідно, розподіл державного майна порівну серед усіх жителів країни є найпростішою формою роздержавлення.
Однак після широкомасштабної сертифікатної (ваучерної) приватизації у вітчизняному виконанні мільйони громадян України, всупереч очікуванням, не стали реальними власниками. Ваучер знецінився внаслідок гіперінфляції. Його вартість спочатку становила 1,5 тис. крб. Упродовж чотирирічного існування приватизаційного майнового сертифіката (ПМС) його номінальна вартість кілька разів змінювалася: у 1995 році вона становила 30 тис. крб., після індексації - 1 млн. 500 тис. крб., а з часом - і 50 млн. крб. Після запровадження національної валюти ПМС мав два номінали: 10,5 грн. - для придбання акцій підприємств, індексацію основних фондів яких не було проведено, і 500 грн. - для придбання акцій підприємств із проіндексованими фондами.
Отримавши сертифікат, громадянин України мав можливість використати його таким чином:
придбати акції ВАТ на сертифікатному аукціоні;
придбати на пільгових умовах акції підприємства, на якому працює, під час його акціонування;
дати доручення довірчому товариству на вкладення приватизаційного майнового сертифіката в акції приватизованих підприємств;
придбати за свій приватизаційний майновий сертифікат цінні папери інвестиційного фонду або компанії.
Під час приватизації з’ясувалося: в цьому процесі абсолютно необхідна участь фінансових посередників, хоча б тому, що 50 млн. ваучерів самому Фонду держмайна не опрацювати. Потрібні були якісь приватні інститути, які б доводили ці ваучери від громадянина до продавця.
На виконання указу президента України «Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів» від 26 листопада 1994 р., відповідно до постанови Кабінету міністрів України «Про затвердження Положення про центри сертифікатних аукціонів» від 24 лютого 1995 р., було створено Український центр сертифікатних аукціонів (УЦСА) і мережу регіональних центрів сертифікатних аукціонів (РЦСА). Фонд державного майна України (ФДМУ) володів 100%-м пакетом акцій цієї компанії.
Вкрай негативну роль у формуванні репутації сертифікатної приватизації відіграли інші фінансові посередники - численні довірчі товариства, трасти, інвестиційні компанії та фонди, які взяли на себе функцію посередників між аукціонними центрами і простими жителями України. Саме в їхніх надрах зникла або миттєво знецінилася більшість народних ваучерів. Результати виявилися жалюгідними. Реальними власниками майна в Україні стали новоявлені бізнесмени, здебільшого з досить темним минулим.
Майже 7,8 млн. громадян України відмовилися від участі в сертифікатній приватизації. А більшість тих, хто отримав акції і формально став власниками підприємств, часто не мають доступу ні до установчих документів, ні навіть до достовірної інформації про те, хто ж реальний власник підприємства. Чимала частина понад 19-мільйонної армії акціонерів, взявши участь у сертифікатному аукціоні й отримавши витяг із протоколу про його результати, після того навіть не оформляла право власності на акції.
Вади цього етапу приватизації в Україні органічно пов’язані з вадами функціонування системи державного управління, з поширеною в її середовищі корупцією. Той тип взаємодії бюрократії і приватного капіталу, що склався в Україні за роки незалежності, визначив і форми зростання приватного капіталу, а саме: шляхом консолідації навколо регіональних центрів влади. Так утворилися тісно пов’язані з владними (політичними) структурами промислово-фінансові групи, що отримали в народі назву олігархічних груп, регіональних кланів.
Сьогодні єдиним реальним джерелом достовірної інформації про період масової приватизації в Україні є галузевий державний архів фінансових посередників Фонду державного майна України (далі - Архів). Саме сюди може звернутися громадянин України, який хоче дізнатися про долю своєї частки в майні країни. Сюди ж із запитами звертаються адвокати, суди та правоохоронні органи, що бажають розібратися в заплутаних відносинах власників вітчизняних підприємств. Завдяки наявності оригіналів документів є можливість відновити справедливість і втрачені права. Інакше кажучи, доки існує цей архів - існує (хоча б формально) і законність у нашій державі. Без документів цього архіву будь-який рейдер може захопити підприємство, підробити або переоформити документи, і довести щось уже буде, як мінімум, проблематично. З іншого боку - Архів має й величезне історичне значення. Уже сьогодні учасникам «великої приватизації» важко згадати всі обставини та атмосферу того непростого часу. Для нового покоління це вже лише абзац у підручнику з історії.
Галузевий державний архів фінансових посередників Фонду державного майна України було створено, відповідно до Закону України «Про національний архівний фонд та архівні установи» та згідно з указом президента України «Про заходи щодо забезпечення захисту прав учасників інвестиційних фондів та інвестиційних компаній» від 7 серпня 1999 р. №968/99, постановою Кабінету міністрів України «Про створення галузевого державного архіву фінансових посередників Фонду державного майна» від 3 липня 2000 р. №1055.
Для розміщення Архіву взято в оренду і переобладнано за спеціальним проектом частину павільйону №16 Національного комплексу «Експоцентр України». Архівне сховище обладнали централізованою системою кондиціювання, станцією автоматичного газового пожежогасіння, пожежною та охоронною сигналізаціями. Також було створено чудові умови для роботи працівникам та відвідувачам Архіву.
Відповідно до Положення про Архів, затвердженого спільним наказом ФДМУ і Державного комітету архівів України від 2 серпня 2000 р. №44/1594, Архів - державна установа, що входить до складу публічного акціонерного товариства Державна акціонерна компанія «Національна мережа аукціонних центрів» (далі - НМАЦ). Забезпечення Архіву відповідним штатом, технологічним обладнанням та матеріальними ресурсами покладено на НМАЦ. Фінансування, створення, функціонування, а також забезпечення Архіву приміщенням бере на себе ФДМУ на договірних засадах з НМАЦ. Відповідно до цього Положення, утримання Архіву здійснюється за рахунок цільового фінансування.
У період 2002-2008 рр. фінансування архіву забезпечувалося в повному обсязі. В Архіві було опрацьовано і нині зберігається 26 502 одиниць зберігання Національного архівного фонду України. Однак із 2009 року фінансування на утримання Архіву урізано. Так, фінансовий план НМАЦ, затверджений наказом ФДМУ, передбачав отримання коштів під «цільове фінансування на утримання і функціонування Архіву ФДМУ» у сумі 1512,2 тис. грн. Фактично ж ФДМУ, не пояснивши причин, затвердив суму 408,7 тис. грн. (тобто в 3,7 разу менше від необхідної). Реальне фінансування становило у 2009 році 397 тис. грн. Надалі керівництво ФДМУ чітко дотримувалося суми фінансування 408,7 тис. грн і перестало виділяти гроші на оплату оренди приміщення Архіву.
Власник приміщення - Національний комплекс «Експоцентр України» подав на компанію НМАЦ позов у суд. У приміщеннях Архіву відключили опалення та водопостачання. Через проблеми з фінансуванням зупинено експлуатацію всіх захисних систем і сигналізацій, технічний стан яких не перевіряється і погіршується, що створило загрозу цілісності документів Національного архівного фонду.
Попри складні умови праці та неукомплектованість штату (сьогодні в Архіві працюють шість технічних працівників і три спеціалісти архівної справи), робота в Архіві не зупиняється. Співробітники розуміють усю важливість збереження загальнодержавних документів, аналогів яким немає в жодному архіві. Надзвичайні умови породжують необхідність систематично працювати над збереженням архівних матеріалів. Однак чотири роки роботи в нелюдському режимі довели персонал Архіву до розпачу.
Та й як не впасти у відчай держслужбовцю, вимушеному щодня ходити на службу, працювати в нелюдських умовах і при цьому отримувати по 500 грн до великих свят: Різдва, Великодня, Дня Перемоги та Дня Незалежності. Як не впасти у відчай архівному працівнику, бачачи, що по стінах повзуть чорні плями грибка, сиріє і обсипається тиньк. Всі звернення та листи у вищі інстанції, у т.ч. до президента і в Генеральну прокуратуру, не зрушили ситуацію з мертвої точки. Як правило, листи, поблукавши кабінетами влади, спускаються у ФДМУ, керівництво якого обмежується стандартними відписками. У них причиною всіх лих Архіву називається скрутне фінансове становище компанії НМАЦ. І все закінчується запевненнями, що «Фонд працює над розв’язанням цієї проблеми»...
P.S. Спроба отримати коментар керівників ФДМУ і їхнє бачення ситуації виявилася безуспішною. Спілкуватися на тему Архіву вони відмовилися.