«Ніч. Десь далеко чути вибухи снарядів, гуркіт обозів. У порту стогне маяк-ревун. Застигли делегати кораблів.
Нагар (один із кочегарів). Це він повів моряків у гори. Це він у пастку завів їх».
Такою трагедійною експозицією починав «Загибель ескадри» класик соцреалізму Олександр Корнійчук. Але червона ескадра у березні 1918-го гинула на Чорному морі. У наші дні агонія флоту повторюється не тільки на великих водах, але й на Дністрі, що колись мав важливе господарське значення.
Нині ріку в межах Тернопільщини (протяжність — 215 км) уже важко назвати промисловою. Плавучі баржі, що є найдешевшим видом вантажного транспорту, лише зрідка порушують мертву тишу. Практично відійшов у минуле видобуток будівельних матеріалів з річкового дна. Тепер тільки оті сумнозвісні старожили пам’ятають, що до 1994 року існувало Дністровське райуправління річкового транспорту, протягом року воно перевозило понад мільйон тонн гравію і піску, було одним з основних донорів місцевого бюджету, флагманом промисловості району та області.
Його правонаступник — ТзОВ «Дністровське» в Заліщиках — господарює по-новому. Ліквідовано філіали-пристані у Галичі Івано-Франківської області, у Старій Ушиці Хмельницької, пасажирський причал на Тернопільському ставу. Статистика засвідчує, що торік «Дністровське» відтранспортувало 3000 тонн, а в цьому — аж... 1200 тонн гравіє-піщаної суміші. Валовий дохід не перевищує 10 тисяч гривень. А за даними податкової адміністрації в районі, підприємство у 2000-му сплатило 15 тисяч гривень місцевих і загальнодержавних податків. Вміють же люди працювати собі на збиток, зі своєї кишені доплачувати державі! Із 17 барж, що були у 1993 році, залишилося 6, а із семи пасажирських та вантажних катерів — тільки чотири.
Старих річкових трударів в основному порізали на брухт: термін експлуатації минув — і є підстава для списання кораблів. Однак над тим, що збережена база дозволяє виготовляти з гравію будівельні матеріали, а у майстернях — ремонтувати транспортні засоби, водники думали. Та відразу ж і прогнали ті думки. Щоб не боліла голова шукати замовників і ринки збуту.
Тим часом на Дністрі набирає обертів «чорний» бізнес. Керівництво підприємства каже, що в будь-яку пору доби приїжджають «пірати», самовільно добувають «природний товар» і завантажують ним машини. Правоохоронні органи, влада начебто нічого не помічають. І вважається, що ескадра в особі ТзОВ «Дністровське» — самостійної господарської одиниці, приватної фірми, яка орендує майно в АСК «Укррічфлот», — пливе.
— Важко сказати — ескадра ця плаває на воді чи висить у повітрі, — коротко оцінює діяльність дністровського флоту заступник голови Заліщицької райдержадміністрації Василь Дрозд. — Господар основних засобів далеко, місцева влада не має права доводити виробничі завдання, фактично — витягувати підприємство з прірви. Якщо підпорядкування ТзОВ «Дністровське» не зміниться, воно розвалиться. І потенціал Дністра просто розкрадатимуть...
Три роки тому місцеві власті хотіли придбати майно флоту у власність міста, щоб, зрозуміло, ефективніше використовувати. Дороги в Заліщиках далеко не європейського зразка. А поблизу, в Городенці, є асфальтний завод. «Ми віддавали б туди гравій дешевше, а привозили б за доступними цінами асфальт, щоб місто набирало кращого вигляду», — розкрив тільки один із планів міський голова Заліщиків Василь Лучик.
Але до закону про ПДВ внесено зміни, за якими продаж або передача майна з балансу на баланс, оподатковується. А залишкову вартість основних засобів заліщицького флоту оцінили по мінімуму — у 600 тисяч гривень. Ні місто, ні район не може заплатити 120 тисяч гривень цього податку, що дорівнює майже річному бюджету Заліщиків.
Заліщицька райдержадміністрація кілька разів зверталася до керівництва судноплавної компанії «Укррічфлот» і пропонувала інший вихід — передати майно товариства «Дністровське» міській раді в довготермінову оренду. Та зі столиці конкретної відповіді не надійшло.
Невже «річковий» Київ зовсім байдужий до того, що робиться в «річкових» Заліщиках? Хроніка орендних відносин між «Укррічфлотом» і ТзОВ «Дністровське» містить чимало загадок і неясностей.
30 березня 1994 року сторони уклали договір оренди майна терміном на три роки. Здавалось би, чого ще бажати! Не треба самому купляти засоби — тільки добре працюй та вчасно плати за оренду. Про останнє заліщицькі водники пам’ятали понад рік. У 1997 році «Укррічфлот» уже хотів розірвати договір оренди, але керівництво ТзОВ «Дністровське» просто клялося, що повністю погасить заборгованість, а в майбутньому своєчасно буде вносити орендну плату. І таки переконали Київ подовжити договір до 1 квітня 1998 року. Та знову не було перераховано жодної гривні. 3 1999 року «Укррічфлот» нарешті розірвав цей приречений договір. Але уклав із Заліщиками нову угоду — тепер вже короткотермінової оренди, яка знову не виконується.
АСК «Укррічфлот» уже розуміє, що від річкового господарства на Дністрі годі чекати віддачі, і схильний продати його майно комерційним структурам. Місцева ж влада розцінює такий поворот подій як «надзвичайно негативний», без жодної користі для міста чи області. З іншого боку, безгосподарність не може тривати вічно. Бо скоро зникне остання баржа, останній катер.
Дністровська ескадра гине на очах.