Біда тільки, що напрям цієї діяльності не дуже стикується з прогресивними ідеями, закладеними у профільних законах «Про стандартизацію», «Про підтвердження відповідності», «Про акредитацію органів з оцінки відповідності», які вже четвертий рік чекають свого часу. Державі підтримати б ці закони нормативкою, що дозволило б їм почати працювати на повну силу. Але ж ні, схоже, не хочуть цього чиновники. Напевно, значно простіше й корисніше день у день продовжувати лякати споживача масовим фальсифікатом, контрабандою, неякісною продукцією. Продовжувати займатися одночасно сертифікацією виробництва та продукції, акредитацією лабораторій, котрі виконують цю ж сертифікацію, потім усе це контролювати, перевіряти і, нарешті, штрафувати «неслухняних». Хіба можна позбавити себе таких можливостей, турбуючись про розробку якихось концептуальних принципів державної політики в галузі технічного регулювання. Значно вигідніше продовжити свою владу над товарними ринками. Ще краще посилити її, виявивши нормотворчу активність у потрібному напрямі. Заплатять за все це все одно інші...
Контроль на платній основі
Прикладів активної і, головне, «ефективної» роботи далеко шукати не треба. Досить згадати, як було запроваджено голографічні мітки на копіях сертифікатів відповідності, які вже більше року необхідні для здійснення торгівлі тютюновими виробами. І сьогодні триває активне лобіювання їх присутності у торговій мережі для всієї продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації, а це лише сотні найменувань харчової продукції.
Свіжий приклад діяльності Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики — проект постанови Кабміну «Про затвердження плану заходів щодо створення систем управління безпекою харчових продуктів на основі концепції «Аналіз небезпечних чинників і критичні точки контролю» (HACCP). У документі вже визначено конкретні терміни впровадження системи HACCP вітчизняними підприємствами. Якщо проект перетвориться на постанову, харчовикам не позаздриш. Зокрема виробникам (переробникам) м’ясних продуктів і м’яса, молока та молочних продуктів, продуктів із риби й інших водних живих ресурсів доведеться встигнути з упровадженням системи у 2006 році. А виробникам алкоголю за дедлайн встановлено 2004 рік, до кінця якого залишилося тільки два повних місяці. Хоча ж не йдеться про встановлення банального шлагбаума при в’їзді на підприємство. Для впровадження HACCP знадобиться не лише час, а і обладнання, а ще навчений персонал. Навіть у країнах ЄС система HACCP стане обов’язковою лише з 2006 року. Якщо ж абстрагуватися від термінів, то виявиться, що:
— контроль за впровадженням системи на вітчизняних підприємствах виконуватимуть підрозділи Держспоживстандарту на платній основі. І це на відміну від безкоштовного принципу, передбаченого в цивілізованих країнах;
— обов’язкове впровадження системи HACCP в Україні здійснюється на додачу до обов’язкової сертифікації продукції, якої не використовують у жодній цивілізованій країні світу.
У нетрях технічних регламентів
Ще гірше, що в цьому ж проекті постанови КМУ розробники, посилаючись на неіснуючу директиву ЄС №93/43 «Про гігієну харчових продуктів», мають намір створити і впровадити технічний регламент гігієни виробництва й контролю харчових продуктів. І це при тому, що, як запевняють експерти, європейське технічне законодавство стосується виключно технічної продукції. Ні про які технічні регламенти (ТР) для харчової продукції там не йдеться.
Можна собі уявити, що в підсумку може вийти, адже ні законами «Про стандартизацію» та «Про підтвердження відповідності», ні іншими нормативно-правовими актами України не визначено чітких вимог до порядку розробки, узгодження й затвердження ТР, вимог до їхньої структури та змісту. Судячи з усього, у розробників ТР немає й розуміння їх суті та принципової відмінності від більш звичних стандартів. Замість того, щоб рухатися від загального до окремого і створювати ТР для якомога ширшої групи продуктів, їх готують на будь-який смак та випадок. Наплодили вже чимало, і продовжують далі, перетворюючи законодавче поле в непрохідні нетрі, дуже спокусливі для лову заповзятливими чиновниками рибки в каламутній воді.
Спробуй-но тепер розберися. Тут вам і просто ТР, і ТР на підтвердження відповідності (вітчизняне ноу-хау): ліфтів, неавтоматичних зважувальних приладів, електромагнітної сумісності, обладнання, яке працює під тиском, максимального дозволеного споживання електроенергії холодильними приладами... Чи не простіше звернутися до досвіду сусідньої Росії зі створення стрункої системи технічних регламентів. Принаймні не знадобився б переклад з англійської, щоб усвідомити найголовніше: ТР — не збірна солянка з положень різних законодавчих актів (як вітчизняних, так і закордонних), а документ, який встановлює лише мінімально (!) необхідні вимоги, що гарантують безпеку механічну, пожежну, електричну, хімічну тощо. Решта — на розсуд виробника і з урахуванням конкуренції.
І ще — вимоги технічних регламентів не можуть служити перешкодою для здійснення підприємницької діяльності більшою мірою, ніж це мінімально необхідно для гарантування безпеки продукції. Понад те, вони якраз і використовуються, щоб не створювати зайвих перепон міжнародній торгівлі (правила СОТ). У нас же можна спостерігати в ТР та їх проектах все і вся. Аж до регламентації розміщення стелажів для зберігання звичайної продукції. Бачимо як дублювання галузевого законодавства, так і положення, що суперечать йому, як невмотивовані посилання на профільні закони, так і явне втручання у сферу компетенції інших органів центральної виконавчої влади. Паперу витрачається багато, а ясності від цього стає дедалі менше. Ось вам і сфера для зловживань, штрафів тощо.
Страхування сертифікованого?
До смішного доходить. Розроблено законопроект, який передбачає державне страхування на випадок захворювання й отруєння неякісними алкогольними напоями та тютюновими виробами. Пропонується навіть створити відповідний Фонд обов’язкового державного страхування за аналогією до пенсійних та інших соціальних фондів. Наповнювати цей фонд будуть виробники спиртного і сигарет, а використовувати, судячи з логіки його авторів, покупці неякісної, себто контрафактної продукції. Адже легальні виробники всі сертифіковані Держспоживстандартом. Виходить, чи то у нас сертифікацію проводять для галочки, чи то пропонують відмовитися від боротьби з контрабандистами і фальсифікаторами, а шкоду, якої вони завдають, компенсувати за рахунок законослухняних підприємств.
Тільки ж усі ці ініціативи в такому довільному виконанні — дорога в нікуди. Зрозуміло, що вони лягають тягарем на плечі бізнесу, а в остаточному підсумку — всього суспільства, позначаються на ціні й конкурентоспроможності продукції. Найнеприємніше те, що всі ці безсистемні зміни (якщо не вважати системою хаос) навряд чи вразять Європу. Тим більше що «бабуся» з 2006 року лаштується змінювати умови імпорту. Навіть підприємство-виробник надсертифікованого імпорту не зможе туди поставити свою продукцію, якщо воно не перебуває у країні з не просто з високим рівнем контролю за безпекою продукції, а з контролем зрозумілим і ефективним. Не так уже складно за чужий рахунок сертифікувати й перестраховувати сертифіковане, але навряд чи в такий спосіб можна досягти ефективного й економічно доцільного контролю...
Коментар експертів
Ксенія Ляпіна,
координатор проектів
Інституту конкурентного суспільства
— Розробники документів часто не розуміють, що у своїй безмежній турботі про якість продукції вони іноді висувають вимоги, які призводять до значного подорожчання продукції. Тому ми надіслали в Держспоживстандарт відповідний запит і хочемо побачити аналіз регуляторного впливу підготовлених документів. Зрозуміти, наскільки правильно вони враховують інтереси легального виробника і споживача. У тому числі їхні економічні інтереси. Можна дуже гарно говорити, що якість на чолі всього. Але не слід забувати, що ця категорія не безплатна.
Держспоживстандарт забуває, що він регуляторний орган, а отже засади регуляторної політики на нього також поширюються. Якщо закон про державну регуляторну політику не виконуватиметься, нам доведеться скасовувати акти, як прийняті з порушенням.
Директор великого підприємства-харчовика, який не захотів бути названим
— Сформована практика свідчить, що будь-яке «реформування» державного регулювання сфер гарантування безпеки, якості харчових продуктів і продовольчої сировини зводиться до створення (як правило, під прапором захисту споживачів) додаткових джерел фінансування контролюючих органів і збільшення пресу на підприємства, котрі працюють легально. Фактично такі підприємства, крім чималих податків, платять ще й контролюючим органам за виконання ними функцій, для яких вони створені й одержують відповідне фінансування з держбюджету, тобто з тих-таки податків.