Як стверджується у пояснювальній записці до законопроекту №6523 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо врегулювання питань авторського права і суміжних прав», його прийняття зумовлене необхідністю приведення національного законодавства у відповідність до європейських стандартів, удосконалення правового регулювання відносин з використання авторських прав тощо. Але, детально проаналізувавши редакцію проекту, підготовленого до другого читання, можна пересвідчитися, що документ має відверто лобістський характер. Крім того, його прийняття прямо порушує чинні міжнародні зобов’язання України.
Зокрема, народним депутатом Орестом Муцом внесені до законопроекту поправки, згідно з якими влада має зобов’язати всі українські супутникові телевізійні канали закодувати свій телесигнал. А до тих, хто не закодує, нардеп пропонує застосовувати найвищу міру покарання, яка лиш може бути призначена мовнику - позбавлення ліцензії на мовлення.
Інакше кажучи, Україна готова обмежити своїх громадян у доступі до національного телевізійного мовлення та інформації, яка поширюється супутниковими каналами, у результаті чого значна кількість українців буде позбавлена можливості отримувати відомості про власну країну з українських телеканалів. А якщо хтось із мовників порушить цю заборону та буде й надалі поширювати інформацію без якихось штучних обмежень, його покарають, позбавивши ліцензії.
Чи відповідає це тим міжнародним стандартам, забезпечувати які, якщо вірити пояснювальній записці, покликаний законопроект?
Право на свободу слова
Право людини на свободу слова є одним із базових, природних прав, однією з найголовніших умов, необхідних для прогресу людини, її всебічного розвитку. Саме тому гарантія непорушності цього права окремо закріплена у загальній Декларації прав людини (ст.19), Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст.10), а також у Конституції України (ст.34).
Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і цим взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному свободу дотримання власних поглядів, одержання й передавання інформації та ідей без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів, про що йдеться у ст.10 самої конвенції.
Європейський суд з прав людини (ЄСПР) неодноразово підкреслював, що передбачене конвенцією право на свободу слова включає в себе не лише право «говорити», але й право передавати інформацію. Тому гарантія забезпечення свободи слова покладає на держави - учасниці конвенції обов’язок захищати всі ланки передачі інформації - від власне журналіста, який повідомляє певну новину, аж до засобів передавання та приймання телевізійного сигналу, з допомогою яких ця інформація може буде донесена до споживача (рішення від 22 травня 1990 року у справі Autronic AG v. Switzerland та багато інших).
І Конституція України, і численні міжнародні акти прямо забороняють будь-яким чином перешкоджати громадянам у реалізації їхнього права на свободу слова. І тут уже не має принципового значення, що саме робить держава - тисне на керівництво телеканалу, змушуючи увести на ньому цензуру, чи створює для телеглядачів штучні перешкоди, унеможливлюючи перегляд певних програм, які транслюються в ефірі, передаються через кабельні мережі чи супутник. Будь-яка дія держави, в результаті якої глядачі обмежуються у праві вільного доступу до інформації, однозначно розглядається як порушення права на свободу слова.
Тому якщо держава виявить намір зобов’язати всіх українських телемовників закодувати свої сигнали, і внаслідок цього телеглядачі втратять можливість вільно отримувати інформацію від українських супутникових каналів, такі її дії повинні розглядатися як порушення права на свободу слова (тобто недотримання вимог ст.34 Конституції України, ст.19 Загальної Декларації прав людини та ст.10 Конвенції про захист прав людини).
Європейський суд з прав людини чітко окреслив межі допустимого втручання держави у сферу права на свободу слова. Зокрема, допускається вводити певні обмеження, якщо вони об’єктивно «необхідні у демократичному суспільстві» та слугують для захисту інших базових гарантій - національної та громадської безпеки, територіальної цілісності, збереження репутації чи особистих прав інших громадян, нерозголошення конфіденційної інформації тощо.
Інакше кажучи, держава не може свавільно відібрати у телеглядача можливість вільного перегляду телепрограм, увівши обов’язкове додаткове кодування телесигналу. Такі обмеження прав припустимі лише за умови, якщо своїми діями влада прагне забезпечити дотримання інших прав та свобод і якщо іншого способу забезпечення цих прав не існує.
Не віриться, що для захисту авторських прав украй необхідне введення додаткових формальностей та забезпечення жорстких умов доступу до телевізійних програм того чи іншого мовника. Якби цією логікою послуговувалися у цивілізованих країнах, люди б ніколи не довідалися про існування таких супутникових каналів, як ВВС, CNN, Euronews, Bloomberg, Fox News, Aljazeera, DW та ін. Але країнам Заходу й на гадку не спадає примушувати мовників закривати доступ до своїх супутникових програм.
Нині окремі телеканали й самі кодують телевізійні сигнали. Але справа ця суто добровільна, і відповідне рішення - як поширювати інформацію, кому вона буде адресована і хто отримає доступ до неї, а кому зась - приймає сам мовник. Без прямого втручання держави.
Якщо ж набуде чинності горезвісний законопроект, держава проголосить себе уповноваженою втручатися і у сферу інтересів мовників, і у сферу інтересів глядачів, які мають право вибору джерел інформації. Ухвалення закону буде прямим порушенням базового права людини і громадянина на свободу слова, яке включає в себе права мовників та глядачів одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади.
Отже, такі дії держави не можна визнати адекватними та допустимими у демократичному суспільстві заходами із захисту авторських прав.
По-перше, законопроект не дає відповіді, що робити з інформаційним продуктом, права на який належать телеканалу повністю, а отже, трансляція його на інші країни світу здійснюється без порушень прав інтелектуальної власності. Слід нагадати, що таких передач існує безліч, і трансляція будь-якого власного продукту телерадіоорганізації не порушуватиме прав третіх осіб.
По-друге, законопроект не дає відповіді, що робити з мовленням, цільовою аудиторією якого є українці, що живуть за кордоном.
По-третє, законопроект не дає відповіді, як вчинити з правовласниками, які вважають, що трансляція їхніх передач на відкритому, незакодованому супутниковому каналі не є правопорушенням? Чи повинна держава так ревно ставати на захист чиїхось прав, якщо сам їх власник не вважає, що його права порушені?
І по-четверте, обмеживши громадянам доступ до українських інформаційних каналів, влада просто відріже їх від інформаційного поля України і спонукає отримувати інформацію з чужоземних телеканалів, яких транслюється безліч. Чи ж справді державі так кортить, щоб її громадяни надавали перевагу джерелам інформації з інших країн, і як це вписується в елементарні питання інформаційної безпеки України - це вже питання навіть не дискусійне.
Позбавлення ліцензії
Справи про позбавлення ліцензії на мовлення також неодноразово розглядалися міжнародними судами. І той самий Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював свою позицію з цього питання.
По-перше, за висновком ЄСПЛ, позбавлення мовника ліцензії є крайнім заходом, до якого вдається держава, коли інші методи впливу повністю вичерпані. Якщо вдасться довести, що захистити авторські права можна менш радикальним способом, позбавлення ліцензії буде визнане таким, що суперечить міжнародним зобов’язанням України.
По-друге, на переконання Європейського суду, особа може бути позбавлена ліцензії виключно в інтересах суспільства. Чи й справді в інтересах суспільства обмеження права вільно поширювати та отримувати інформацію? Чи зацікавлене суспільство в тому, щоб дізнаватися про власні новини переважно з іноземних супутникових телеканалів, які залишатимуться у відкритому доступі? Питання риторичні.
По-третє, ЄСПЛ наголошує: у разі, якщо держава позбавляє особу яких-небудь активів (зокрема ліцензії), цій особі слід виплатити справедливу грошову компенсацію. Тож якщо депутати приймуть цей законопроект, і бодай один телеканал буде позбавлений ліцензії, не виключено, що Європейський суд зобов’яже Україну виплачувати за такі свої дії чималі суми компенсацій.
Транскордонне телебачення
Наприкінці 2008 р. Україна ратифікувала Європейську конвенцію про транскордонне телебачення. Конвенція безпосередньо регулює питання супутникового мовлення, яке з технічних причин здійснюється одразу на декілька країн.
Відповідно до ст.4 цього документа всі країни-учасники забезпечують свободу інформації відповідно до Конвенції про захист прав людини та гарантують свободу прийому програм, які відповідають конвенції про транскордонне телебачення.
Європейська конвенція про транскордонне телебачення не передбачає створення державами-учасницями яких-небудь штучних обмежень у поширенні супутникових телесигналів. Шифрувати чи ні, кодувати чи ні свої телеканали, мають вирішувати виключно самі мовники, а державі втручатися у це питання заборонено.
Ось і виходить, що, прикриваючись високими гаслами про захист прав творців, українські чиновники, схоже, вкотре намагаються банально пролобіювати чиїсь бізнес-інтереси, порушуючи при цьому не лише міжнародні зобов’язання України, але й елементарні правила здорового глузду.