Я заканчиваю ясли — поступаю в детский сад.
Іван Демьянов
Розвиток української економіки переходить у нову фазу. Хоча не всі це вже усвідомили, завершується-таки період активної турботи про виробника і починається турбота про країну в цілому.
«Той» етап об’єктивно був необхідний при переході від ладу до ладу. Тоді було надзвичайно важливо підтримати виробництво у незвичних — пострадянських — умовах, у тому числі й підтримати за будь-яку ціну, зокрема відгороджуючи неконкурентоспроможну місцеву продукцію від імпорту, котрий вдерся у відчинені двері, хоча б протекціоністськими митами. Свою роль підтримка відіграла: економіка вижила і навіть трішечки підросла.
Водночас підросли й проблеми. Причому річ навіть не в контрабанді, яка долає будь-які мита, точніше, не тільки в ній. Захист виробника від ринку призвів до природної втрати якості продукції, а якщо казати прямо — до відсутності особливої зацікавленості в її нарощуванні порівняно з практично нульовим прирадянським рівнем.
У підсумку монопольно високі ціни почали досить часто поєднуватися з іншим наслідком відносної закритості економіки — із монопольно низькою якістю, а відтак, із монопольно низькою зарплатою, зумовлюючи тим самим зовсім уже монопольно високий надприбуток. Якщо у світі рентабельність 15, 10, а то й 5% вважається нормальною, а питома вага зарплати в собівартості спокійно може перевищувати 50% (причому не зарплати, що «сидить» у прихованому вигляді в матеріалах, а «живої» зарплати даного підприємства), то нашим господарям виробництва подай рентабельність 40—70, а то й усі 100% (не для податків, звісно, а справжню) — за питомої ваги зарплати у витратах 15—30%.
Між іншим, зараз трохи ніяково згадувати, що в СРСР нормативний коефіцієнт ефективності становив 0,15, що означало майже семирічну окупність капвкладень. У нас же якщо справа не обіцяє окупитися через півроку-рік (ну для найкрутіших інвесторів — через півтора-два роки), ніхто нікуди вкладати нічого не буде (тим більше — за наших непрогнозованих податків).
Однак хоч і таким шляхом, економічний спад усе ж було подолано. І тепер час переводити процес у цивілізоване русло. Шлях «погано працюємо — погано живемо, на заморське не претендуємо», звісно, кращий, аніж «працювати, як у нас, а жити, як у них», але не оптимальний. Людство (окрім кількох країн, які погоду у світі не роблять) обрало шлях інший і рухається до єдиної світової економіки, а завіс не визнає — ні залізних, ні страусових, коли в піску захована лише голова, сама ж «завіса» складається з тонкої шийки. Справді, кілька років простояти так можна, але не більше того.
Відкритість економіки вигідна не лише споживачеві (оскільки споживач — це всього лише одна з іпостасей єдиного виробника-споживача, точніше було б узагалі казати не про споживача самого по собі, а про тимчасовий — споживчий, тобто позаробочий, — стан працездатного члена суспільства). Відкритість вигідна і кваліфікованому виробнику, бо де конкуренція, там потрібна якість, а де потрібна якість, там (і тільки там!) є цінною кваліфікація, котра тільки за такого розкладу може бути гідно оплачена.
Диференціація доходів за нової стадії розвитку капіталізму в Україні, безумовно, збережеться, але вона втратить примітивно-класовий (марксистський) характер. Коли, як зараз, з одного боку від середнього рівня життя (і вельми далеко від нього) — наймачі, а з іншого (і теж далеко) — найняті, то можна справді говорити про привласнення додаткової вартості.
Якщо ж буржуа не привласнює чуже, а отримує своє (ефект системи, що створює прибуток, який по праву належить організатору цієї системи), то вододіл має відповідати рівню такої системи і проходити не по лінії класів, а по лінії, що розділяє різні кваліфікації.
Тобто з одного боку — кваліфіковані (і бізнесмени, і наймані працівники), з іншого — некваліфіковані. І якщо такої системи немає, то бізнесмен, виходить, нічого не створив, ні на що, пов’язане із системою, претендувати не може і зобов’язаний опинитися «з не свого боку», куди його, сподіватимемося, і підштовхне новий час.
Заразом з кваліфікованих найманців почне формуватися середній клас, яким і характеризується цивілізоване суспільство. Те, що цей процес уже розпочався, було гучно позначено помаранчевою революцією, і якщо підійти до неї з класових позицій, не помітити цього не можна. Зародок середнього класу виявився потужним, саме він породив нову владу і тепер уже вона підтримає його, вивівши в люди. А «в люди» — це і є у відкритий світ. Дитячий період закінчується, час навчатися. Спочатку — у дитячому, перепрошую, садку, потім — далі.
Так, спочатку буде боляче. У світі, попри всю цивілізованість, грамотного капіталізму вчать із різками, у тому числі й на дитсадковому рівні. Тож людям із слабкими нервами краще піти до країни спокійнішої (тим більше що такі, повторимося, все ж є, тільки не будемо показувати пальцем).
А інші те саме зниження ввізного мита на імпорт мають пережити. І не скиглити при цьому, а радіти з того, що хоч не зняли «ввізний» ПДВ. Держава має бути чесною: він, ПДВ, поки що є (на жаль) при купівлі нашого, отже, він має бути і на ввезення «їхнього». А ось мита на наше немає, тому — даруйте, скажіть спасибі й за ті, що зрештою залишаться.
Зате коли дверцята відчиняться ширше, то щілина стане більшою не тільки сюди, а й туди, причому — коли вже кажемо в такому разі про СОТ — це будуть саме двері, а не кватирка. Якщо є експортери підготовлені, полегшиться їхній шлях у не наш ринок, а якщо ні — отже, доведеться вчитися, вчитися і вчитися, як дехто вже намагався заповідати.
У крайньому разі — понаїдуть заморські вчителі. Ну й нехай — аби навчили. Поки що вони сюди, до речі, не пхаються (а коли хто й хотів взяти участь — де ж їм було дати раду особливостям національних тендерів...).
Загалом, головне, як завжди, — почати. Тим більше, що вже почали. Майдан — це не просто три тижні пострибати. Це ще й багато років потім по-нормальному працювати.
До речі, ціни інакше не впадуть. Якщо бюджет наш такий приємно соціальний, отже, має бути й адекватне економічне піднесення. Та не в тому значенні, що у нових росіян-українців, — не в гривнях за тих же кілограмів, а саме піднесення у натурі. А щоб була інша кількість продукту в натуральному вимірі, потрібна й інша якість виробництва. Яка базується не на тому, що стоїть паркан, а на тому, що вона не гірша від запарканної. От таке зростання «кільк.» уже не заважатиме зростанню «як.», а чудово з ним поєднається: де якість виробництва, там і якість продукту. Незважаючи на кількість.
І не треба одразу впадати в неминучу істерику, що от, мовляв, мито вже нижче, а ціни — ще ні. Так, ринок реагує не завжди миттєво, як не миттєво він вчить і працювати. Та все одно — і відреагує, і навчить. Важливо, щоб «процес пішов». А то соромно сказати, вже 13 років, а все в яслах закритого типу. Англійської не знаємо (та й із «титульною», чесно кажучи, проблеми). Ще й гадаємо: а чи йти до дитсадка?