UA / RU
Підтримати ZN.ua

Вітчизняний бізнес у стані «внутрішньої еміграції»

Пропонуємо розглядати історичний досвід гіперінфляції як унікальне національне надбання.

Автор: Сергій Бочкарьов

Становлення підприємницьких традицій ми свого часу спробували розпочати з чистого аркуша. Тобто пасивно скористалися радикальною й всепроникною гіперінфляцією, внаслідок чого від економічної справедливості каменя на камені не залишилося. Однак не будемо вкотре називати винуватців цієї катастрофи, а пропонуємо розглядати історичний досвід гіперінфляції як унікальне національне надбання.

Почитайте нинішній стандарт «Облік в умовах гіперінфляції». Та ж ці західні корифеї просто не мали щастя насолодитися справжньою гостротою процесу! Подивитися, що залишається від хвалених міжнародних стандартів у цій вакханалії. Коли, на противагу всім канонам бухгалтерського обліку, було введено спецрахунок для практично довільної дооцінки товарних запасів «до ціни, яка склалася на ринку». І це був єдино можливий крок із виведення підприємств з-під тягаря гіперінфляційного оподаткування. Потім спецрахунок сором’язливо заховали серед іншого «капіталу підприємства» під час нової бухгалтерської реформи.

І ось через якихось 10-15 років після цієї катастрофи (від якої ми насправді не так далеко відійшли) смиренно читаємо в стандартах обліку, що загалом оцінка запасів не може перевищувати витрат на їх початкове придбання. Жодної самодіяльної переоцінки у бік збільшення. А уцінка - виключно в межах норм природних втрат. Тобто теоретично ми проголошуємо прагнення до відкритої моделі обліку з вільним корегуванням «справедливої вартості активів» у той чи інший бік, а на практиці навішуємо на бухгалтерський облік законодавство про прибуток, яке завжди прописує надто оптимістичне визнання доходів і всіляко гальмує визнання витрат. Історичний досвід гіперінфляції нас майже нічого не навчив, і ми знову готові перекладати українською мовою чужі думки. А могли б викладати досвід гіперінфляції «їхнім» спеціалістам аналогічно досвіду виживання в умовах Чорнобиля.

Але повернімося до історії. Після закінчення процесу накачування економіки незабезпеченою «національною валютою» ми стали боротися із «втечею капіталу». Сформувався особливий вітчизняний розділ нагляду - «валютні операції». На них ми молимося всі роки незалежності, мало не розбиваючи лоби. Хоча, з погляду міжнародних стандартів обліку, існує узагальнююче поняття «кошти підприємства», в контексті яких не практикується особливе ставлення до національної або іноземної валюти. Ба більше, можна впевнено заявити, що характерний пієтет до валютних цінностей саме виникає з наплювацького ставлення до власної валюти. Тобто підприємства намагаються всіма можливими способами вийти з-під інфляційного удару, а численна група перевіряльників - усіляко цього не допустити. Та ще й нажитися на додатковому «валютному» податку в процесі переведення коштів з однієї форми в іншу. Таке враження, що з моменту купівлі валюти або експорту підприємство підозрюють у таємній змові з метою підірвати національну економіку.

Після кількох спроб «стабілізації» отримуємо країну виключно з імітацією чесних відносин. Постійно рухаємося до стандартів розвинених країн, впроваджуючи прогресивні податки, вивчаючи нові стандарти обліку, однак щоразу виходить якийсь третій шлях. Ніби й «міжнародний», але з «національним» відтінком. Щоразу замість вирішення питань по суті відбувається створення нової бюрократичної надбудови.

Під міжнародну кампанію з боротьби з тероризмом ми успішно створили своє «національне бюро VIP-розслідувань» із правом моніторингу фінансових операцій і незаперечним обов’язком «стукати» для всіх фінансових посередників. Але немає в нас особливого тероризму, і наркотрафік разом із його грішми проходить переважно мимо, і відмивати гроші в такій злиденній країні незручно. Тому відповідна структура цілком і повністю наглядає за потугами рідних громадян відмити свій заробіток від податків. Причому не так, щоб закрити все повністю, а тільки щоб виловити особливо статусних і неблагонадійних.

За давньою радянською традицією, податкова служба продовжує практикувати виконання своїх обов’язків через «податкових агентів». Раз у раз на підприємницькі структури покладається новий почесний обов’язок «нести податкову справедливість у маси». Через «податкових агентів» збирається більшість «непрямих» податків (включно з ПДВ) і ще більше - «особистих»: податок на дохід фізичних осіб, практично всі страхові внески в соціальні фонди. Закореніла практика радянських часів: мати справу не з масою податковонеосвічених громадян, а з більш-менш великими й стабільними підприємницькими структурами, яких на випадок чого до відповідальності притягнути простіше, надходження штрафів добитися легше. У новому Податковому кодексі така процедура поширюється далі - на одиничні (нетипові) операції з багатьох видів податків, щоб не плодити дрібних платників податків. Насправді ж така процедура сплати податків через посередника призводить до принципового психологічного позбавлення останнього права: фактичної неможливості вимагати надання відповідних соціальних послуг за сплачені гроші.

Сьогоднішній підсумок імітації чесних відносин: 350 способів «оптимізації» оподаткування, які систематизувало попереднє керівництво податкової служби. Причому більшість їх давно не є сокровенною таємницею: за минулий час так багато людей переходило з бізнесу в керівництво податкової служби й назад, що надій на збереження таємниць зовсім не залишилося. Можна було навіть очікувати появи відповідної методички широкого користування: або всі користуємося білими плямами в законодавстві, або вимагаємо закрити такі лазівки для всіх. Але відповідна методичка загальному погляду так і не явилася. Як і раніше, вибрані особи мають сміливість стверджувати, що посвячені в особливі таємниці оподаткування. Що, втім, суперечить самій ідеї Податкового кодексу.

Тоді наблизимо наші міркування до чергової реформи зазначеного фоліанта, «написаного на десятиліття». Завжди хотілося з’ясувати причину походження багатьох податкових пільг і застережень у податкових законах. Наприклад, чому ПДВ обкладаються далеко не всі операції, які містять у собі «додану вартість». У процесі нового обговорення податкової реформи несподівано вияснилося, що «така європейська традиція: пільгове оподаткування пасивних доходів у формі відсотків, дивідендів і роялті». Ось так просто й зрозуміло після десятиліть правозастосування: у більшості сумнівних білих плям у податковому законодавстві винен не здоровий глузд, а наш тривалий «шлях у Європу».

При цьому можна вважати, що нинішні податкові перетворення коливаються вже десь «між Європою й Америкою». Оскільки європейська податкова традиція (ПДВ) завжди спиралася на принцип солідарної відповідальності платників податків за свою добропорядність, а американська ж податкова традиція (податок із продажів) - на індивідуальну відповідальність особисто за себе. Тепер фактично обговорюється, яке співвідношення ставок ПДВ і податку з обігу відповідатиме настрою вітчизняного підприємницького середовища. Проблема ухвалення остаточного рішення полягає в тому, що процес пошуку податкової справедливості в нас занадто затягнувся. Вітчизняний бізнес давно перебуває в стані «внутрішньої еміграції»: його єдине бажання - заробляти грошей стільки, щоб відкупитися від усіх можливих «нововведень». Вийти з ним на психологічний контакт «добропорядності» в цих умовах уже дуже й дуже важко.

Нарешті, на злобу дня й виборів: прогресивна податкова шкала, податок на багатство, розкіш та інші фантазії. Наш історичний досвід полягає в тому, що навіть звичайну пропорційну шкалу в податкових законах ми реалізувати не в змозі. Навіть понад те, у більшості законів явним чином прописана саме регресивна шкала: знижені ставки оподаткування для пасивних доходів (відсотків, дивідендів, роялті), для великих операцій із нерухомістю, транспортними засобами, цілісними майновими комплексами - пільговий єдиний податок для малого підприємництва, верхня межа для внесків у соціальні фонди тощо. Причина такої поведінки ніколи не приховувалася: за повною ставкою однак не платитимуть. То чи є сенс імітувати «надподаток на багатіїв», коли звичайна пропорція (більше заробляєш - більше платиш) не стала нашою податковою традицією?