Коли навесні цього року Національна рада з питань телерадіомовлення оголошувала конкурс на отримання телевізійних ліцензій у майбутніх цифрових мультиплексах, мало хто вірив, що конкурс відбудеться без скандалів. Слід зазначити, що вся діяльність нинішнього складу Нацради ці скандали породжує із завидною регулярністю, причому все почалося вже з призначення членів Нацради, чимало яких обійняли свої нинішні посади всупереч закону, про що неодноразово писали ЗМІ.
Проте впродовж останніх кількох місяців члени Нацради не втомлювалися клястися, що конкурс відбудеться максимально чисто, чесно й відкрито, в результаті чого телеглядачі отримають можливість дивитися найкращі телеканали. Що з цього вийшло, і як це відповідає вимогам закону - заслуговує окремої розмови.
Цифрова телевізійна ліцензія - навіщо вона?
Відповідь на це запитання і проста, і складна водночас. Згідно із останніми статистичними дослідженнями, більше половини населення в нас дивиться виключно ефірне телебачення - тобто ті канали, які можна прийняти на звичайну побутову телеантену.
Але з 2015 року Україна має перейти на цифрове телемовлення, в результаті чого створять кілька цифрових телемереж (мультиплексів), у яких і згрупують усі ефірні телеканали. Паралельно ефірне телемовлення в його нинішньому (не цифровому) вигляді буде припинено, а передавачі, які діють сьогодні, - відключено. Тому будьякий телеканал, що тепер мовить в телеефірі, аби зберегти своїх глядачів, має отримати нову, «цифрову», ліцензію. Якщо ж ні - то канал, відповідно, з ефіру зникне.
Саме тому цифровий конкурс і перемога в ньому такі актуальні як для загальнонаціональних телеканалів, так і для місцевих телекомпаній.
Дам - не дам
Перші два «конкурсні» дні Нацрада відбирала телекомпанії, які мають потрапити в регіональні мультиплекси. Спочатку планувалося, що туди потраплять провідні регіональні телекомпанії. Це, власне кажучи, логічно - свого часу держава видала цим компаніям ліцензії. Після цього вона ж неодноразово проводила численні контрольні заходи, результати яких найчастіше були позитивні для телеканалів. Крім того, ці ж телекомпанії мають достатній досвід і кадровий потенціал для місцевого мовлення. Якщо до цього додати й зароблений роками авторитет у своєму регіоні, то питання про те, чи зберегти їм своє мовлення після переходу України на «цифру», виникати не повинно.
Однак результати відбору шокували ринок: телекомпанії, котрі впродовж десятиліть є лідерами місцевого мовлення у своїх регіонах, потрібних їм цифрових ліцензій так і не отримали. Натомість ліцензії видали невідомим київським компаніям, які не те що ніколи досі телебаченням не займалися, - ні про них, ні про їхніх власників узагалі немає інформації. По суті вийшло, що далекі від телебачення фірми, на думку Нацради, заслуговують більше довіри, ніж професійні мовці, котрі працювали десятиліттями, обізнані як із місцевими проблемами, так і з телевізійною галуззю взагалі. Наприклад, ліцензій не отримали канали «2+2», «СІТІ», новинний канал «24» та багато інших, чиї заявки чомусь викликали менше довіри у Нацради, ніж заявки фірмодноденок, які не знають, що таке телевиробництво в принципі.
Крім того, внаслідок бездумного конкурсу Національна рада практично повністю знищила місцеве телемовлення: замість нинішніх телеканалів ліцензії видано компаніям, більшість яких зареєстровані в Києві (відчутна частина їх, як було сказано, - фірмиодноденки). Крім інформаційних наслідків (центральні київські телеканали об’єктивно подають менше новин про життя в регіонах, ніж місцеві канали), є й інший бік: звільнені працівники не зможуть знайти собі роботу у своєму ж місті через знищення в ньому всієї телевізійної галузі.
18 серпня Національна рада роздавала загальнонаціональні ліцензії. І тут у мультиплексах з’явилися дивні компанії, безнадійно далекі від сучасного телебачення, тоді як багато телеканалів, що діють сьогодні, до цифрового мовлення не допустили. При цьому знову виникли запитання й концептуального характеру. Наприклад, чому в мультиплекс не потрапив жоден із загальноспортивних телеканалів, зате потрапив дуже вузький канал «Хокей»? Чому мультиплекси практично не мають новинних каналів, але є канал «Банківське телебачення», що належить Нацбанку? На яку аудиторію розраховані «профільні» канали про погоду (ПогодаТБ) і нерухомості (Реал Істейт ТВ), а також чому вони забрали місця, приміром, загальнокультурних або дитячих каналів?
При цьому жодної розумної мотивації Нацрада, традиційно, не надає. Справді, чи може вважатися розумним аргументом відмови у видачі ліцензії каналу те, що цей канал подав позов до суду проти Нацради (як у випадку з TВi)? Невже реалізація конституційного права на судовий захист може стати підставою для позбавлення права на цифрове мовлення?
Що робити?
Запитання «що робити?» постало відразу після оголошення результатів конкурсу. А шляхів вирішення проблеми, мабуть, тільки два: або чекати, коли одноденки самі збанкрутують чи «продадуться» комусь (а це процес кількох років), або вже тепер починати відповідні юридичні процедури і як мінімум намагатися відстоювати свої права.
Роздивившись конкурс у деталях, можна побачити низку порушень, кожне з яких у країні з незалежним правосуддям могло б стати підставою для скасування всієї цієї процедури.
Так, є питання про ліцензування діючих мовців. Якщо не відступати від закону, вони взагалі не мусять іти на конкурс: для продовження мовлення в цифровому форматі діючі телекомпанії мали б просто внести зміни у свою ліцензію за абсолютно формальною процедурою. Про жоден конкурс при цьому й мови бути не може, - ці канали вже пройшли конкурси, на яких були отримані відповідні ліцензії, і закон містить чіткий перелік підстав для скасування ліцензій, серед яких перехід держави на «цифру» не згадується. Це цілком логічно, бо зміна технічного способу телевізійного мовлення - внутрішня проблема держави, а не телеканалу, а зміна технічних параметрів ніколи не потребувала нового конкурсного відбору.
Ще однією підставою для скасування результатів конкурсу може стати те, що Нацрада роздавала цифрові ліцензії на мовлення в неіснуючих телекомунікаційних мережах. Згідно із законом, перш ніж Нацрада оголосить конкурс на отримання ліцензій у цифрових мультиплексах, останні, в передбаченому законом порядку, мають бути створені, після чого підлягають узгодженню з державним центром радіочастот. У даному разі Національна рада побігла роздавати ліцензії на мовлення в неіснуючих мультиплексах, що суперечить як закону, так і елементарній логіці: як можна дати дозвіл використовувати те, що використовувати заборонено?
Додатковий чинник, про який варто говорити, - традиційна невмотивованість прийнятих Нацрадою рішень. Це взагалі нонсенс, бо Національна рада, ухвалюючи рішення, мусить керуватися виключно законом і Конституцією, а отже, вона не може приймати рішення без жодного правового обґрунтування. Прийняття рішень без правової мотивації кожен тлумачний словник називає влучним словом «сваволя», тоді як жоден державний орган правом на нього не наділений.
Це тільки стислий перелік порушень, про які можна говорити стосовно цифрового конкурсу. На жаль, слід визнати, що з усіх скривджених телекомпаній тільки дуже незначний відсоток звернеться до суду. Причина цього - елементарний страх образити орган, від якого залежить твій бізнес, завтрашній день твій, твоєї компанії та твоїх співробітників. Але, з іншого боку, коли держава дозволила над тобою відверто знущатися, суд залишається одним із нечисленних способів захисту від тієї ж таки сваволі, не скориставшись яким - означає просто здатися.
Коментар
Данило ГЕТМАНЦЕВ, кандидат юридичних наук, доцент:
- Такий дорогий і перспективний актив, як ліцензії на телевізійне мовлення, в умовах нинішньої політичної кон’єктури за визначенням не міг бути розподілений справедливо. Водночас утриматися в рамках пристойності Національна рада могла.
Можливо, підставою для прийняття рішень, що явно не відповідають закону, стала професійна недосвідченість більшості членів Нацради, можливо - слабка команда юристів, які обслуговують держорган, а можливо, й індульгенція від будьяких небажаних наслідків, надана членам ради особами, в чиїх інтересах було ухвалено рішення про видачу ліцензій.
У більшості країн Європи видача ліцензій - складний і багаторівневий процес зі зрозумілими умовами та прозорими механізмами. Жоден державний орган, який поважає себе, не зможе аргументувати видачу або не видачу ліцензій просто критерієм «сподобалося-не сподобалося»: рішення завжди мають солідну мотивувальну частину, в якій на кількох сторінках роз’яснюється вибір на користь того чи іншого телеканалу. Відсутність такого мотивування Європейський суд з прав людини однозначно трактує як порушення права на свободу слова з відповідними оргвисновками. Є аналогічні прецеденти і в Україні, коли результати конкурсу скасовувалися судом через нездатність Нацради пояснити свій вибір.