У рамках Другого міжнародного форуму «Цифрове мовлення в Україні», що відбувся у вересні в Києві, його організатори спробували зібрати за одним столом усіх небайдужих і відповідальних за впровадження «цифри» у нашій країні: представників законодавчої та виконавчої влади, телевізійної індустрії, регуляторів, технічних експертів, виробників апаратури, споживачів, нарешті. Було запрошено і фахівців з проблем упровадження цифрового телебачення з тих країн, які значно випередили нас на цьому шляху. Своїм багатим і дуже непростим досвідом з учасниками форуму ділилися представники Голландії, Великобританії, Франції, Фінляндії, США.
Традиційно проігнорувало захід керівництво Національної ради з питань телебачення і радіомовлення (Тетяна Лебедєва, будучи членом Нацради, на форумі виступала від імені Незалежної асоціації телерадіоМовників — НАМ). Не доїхав до вул. Ярославів Вал і Степан Гавриш, перший заступник секретаря РНБОУ, — його доповідь зачитав інший представник відомства. А от про те, чого варто очікувати в цьому напрямі від Верховної Ради, дізнатися так і не довелося. Зрозуміло, звичайно, що наша ВР і сама не знає, чого від себе очікувати, та все ж...
Не залишилася не поміченою і відсутність у залі представників найбільших телеканалів. Проте спільними зусиллями представників Мінтрансзв’язку, НАМ, Індустріального телевізійного комітету (ІТК), технічних експертів, бізнес-структур, спеціалістів у галузі медіаменеджменту і медіамаркетингу загальний підхід до проблеми вдалося змінити. До кінця заходу стало значно більше впевненості в тому, що в Україні в 2015 році не просто відключать аналогове телемовлення, а й запустять до цього терміну цифрове.
Королівство кривих технологій
Донедавна наш споживач, звично переключаючи канали свого «ящика», не сильно заморочувався стосовно принципів обробки сигналу або стандартів стискання. Однак порожні екрани, з якими зіткнулися окремі абоненти компанії «Воля», показали певну вразливість такої позиції. Нині людей, здатних із легкістю жонглювати термінами на кшталт мультиплексів, виділень, присвоєнь, сет-топ-боксів тощо, не так уже й мало. Що, втім, далеко не завжди свідчить про справжнє розуміння проблеми.
Стрімко виростати з коротких аналогових штанців сучасне телебачення почало ще наприкінці минулого тисячоліття. Удосконалені цифрові технології обробки сигналу дали можливість одержати картинку набагато вищої якості, та ще й за значної економії частотного ресурсу. Не дивно, що в розвинених країнах світу бізнес-інтереси виробників електронної апаратури, а також представників телекомунікаційної індустрії забезпечили новим технологіям переважний розвиток. У міру розвитку якого з’ясувалося, що цифрове телебачення здатне відіграти позитивну роль не тільки в задоволенні споживчого попиту й апетиту медійних магнатів.
Значне скорочення негативних екологічних впливів з боку ретрансляційних вишок за рахунок зниження потужності передавачів, зумовлена тим же чинником економія електроенергії, підвищення ефективності використання частотного ресурсу — перераховувати переваги цифрового телебачення (ЦТБ) можна дуже довго. Причому навряд чи зараз має сенс зупинятися на одному з головних — тій ролі, яку інтерактивне ЦТБ покликане відіграти в побудові інформаційного суспільства. Загроза втрати частотного ресурсу і можливості мовлення на всю територію країни в Україні діє поки ще більш ефективно, ніж усі перелічені вище «пряники» цифрових технологій.
Як з’ясувалося, Україна відіграла дуже важливу роль у підготовці і прийнятті Регіонального плану розвитку цифрової радіомовної служби, який отримав у нас популярність під кодовою назвою «Женева-2006». Навіщо знадобився цей план, що він означає для нас — про це кореспонденту «ДТ» розповів доктор технічних наук Олег Гофайзен, який брав безпосередню участь у переговорному процесі:
— Існуючі станції аналогового телебачення так заповнили частотний ресурс, що вільного місця для впровадження нових технологій (не кажучи вже про впровадження телебачення високої чіткості, ресурсні потреби якого вчетверо вищі) не було. Тому впроваджувати цифрове телебачення доводиться за рахунок відключення вже існуючого аналогового. Однак робити це потрібно в такий спосіб, щоб не порушити права кожної людини на одержання інформації. Для цього треба було на міжнародному рівні узгодити новий план розподілу частотного ресурсу, передбачити регіональну поетапність відключення аналогового мовлення. З цією метою і була скликана Регіональна конференція сектора радіозв’язку Міжнародного союзу електрозв’язку, яка складалася з двох раундів: перший відбувся в 2004 році, другий — у 2006-му, на якому і був визначений остаточний термін відключення аналогового телебачення у всій Європі — 2015 рік.
Олег Вікторович — керівник відділу телемовлення Українського науково-дослідного інституту радіо і телебачення (Одеса) і професор Одеської національної академії зв’язку. Обидва ці підприємства підвідомчі Міністерству транспорту і зв’язку, на яке й покладається функція міжнародної координації нашої діяльності в галузі електрозв’язку. Про той авторитет, який професор Гофайзен має в Женеві, свідчить факт його кількаразового обрання віце-президентом Дослідної комісії Міжнародного союзу електрозв’язку.
Стандартами, які українські фахівці розробляють у галузі цифрового телевізійного мовлення і споріднених йому аудіовізуальних технологій, користувалися далеко за межами нашої країни (особливо коли готували їх російською мовою). На своїй же батьківщині особливого попиту на дослідну та аналітичну роботу спеціалістів високого класу немає. І виникає ситуація, коли стандарти — окремо, а програми впровадження ЦТБ — окремо. Причому ще й мало не в кожного відомства своя.
Програмний плюралізм
Перехід на цифрове мовлення — це вирішення складного комплексного завдання, яке у поверховому викладенні передбачає:
— створення нової (або докорінне реформування старої) ретрансляційної інфраструктури;
— забезпечення населення апаратурою з прийому цифрового сигналу (з метою економії на початковому етапі аналогові телевізори можуть укомплектовуватися спеціальними перетворювачами — так званими сет-топ-боксами);
— перерозподіл національного частотного ресурсу з урахуванням нових технологічних потреб;
— перехід самих телекомпаній на цифрове виробництво;
— відпрацьовування і закріплення нових, «цифрових», правил гри на законодавчому і регуляторному рівні;
— проведення роз’яснювальної роботи серед населення.
У розвинених країнах світу основними рушійними силами розвитку ЦТБ є бізнес-інтереси виробників електронної апаратури і телекомунікаційної індустрії. В Україні низький платоспроможний попит населення і відсутність (поки що) зацікавленості з боку найбільших гравців телевізійного ринку девальвують роль цих чинників. Єдиного державного органу, який відповідав би за впровадження в країні ЦТБ, у нас теж немає. Основними «конкурентами» у цьому сенсі виступають Мінтрансзв’язку і Нацрада з питань телебачення і радіомовлення.
Жодна з цих структур самостійно «підняти цифру» не в змозі. Проте вони більш ніж успішно вставляють одне одному палиці в колеса. Причому демонстративне небажання Нацради брати участь у спільному обговоренні і пошуку виходу з глухого кута істотно знижує шанси на перемогу здорового глузду і захист національних інтересів.
Позицію міністерства в інтерв’ю «ДТ» озвучив Олександр Баранов, перший заступник директора Держдепартаменту з питань зв’язку (який входить до структури Мінтрансзв’язку). Розмова починається з демонстрації розпорядження Кабінету міністрів від 30 листопада 2006 року «Про схвалення Концепції Державної програми впровадження цифрового телерадіомовлення».
Відповідно до нього, замовником програми та основним виконавцем призначалося Мінтрансзв’язку. І на розробку проекту програми відводилося чотири місяці. Проект, хоч це і не дуже типово для нашої країни, був розроблений вчасно — тобто вже на початку 2007-го. А вкрай болісний процес його узгодження та затвердження триває й досі.
За цей час документ зазнав істотних змін (зокрема, загальна сума фінансування до 2015 року зросла з 560 млн. дол. до 4,3 млрд. гривень, з них бюджетних грошей — майже 3 млрд.). Проте залишилися моменти, які Олександр Андрійович вважає принциповими:
— основні зусилля (і кошти) держави мають бути спрямовані на створення інфраструктури, яка забезпечує можливість поширення всією територією країни хоча б одного-двох пакетів загальнонаціональних телепрограм (тобто від 8 до 20 телепрограм). Подальший розвиток телевізійного покриття повинен здійснюватися за рахунок комерційних інвестицій;
— держава (на центральному рівні) повинна взяти на себе фінансування відповідних наукових розробок, підготовку фахівців, проведення роз’яснювальної й організаційної роботи;
— розв’язання проблеми забезпечення населення приставками до телевізорів має забезпечуватися місцевою владою — або бюджетним коштом або ж шляхом залучення спонсорських коштів.
Головний «натхненник і організатор» «цифрових» технологій у Нацраді — перший заступник голови Ігор Курус. Розмову про «цифру» він починає з демонстрації зачитаного і почерканого різнобарвними маркерами закону України про телебачення і радіомовлення (у редакції 2006 року) і цитування окремих його пунктів. Зокрема, пункт 7 статті 22 говорить про те, що «перехід від аналогового до цифрового мовлення здійснюється відповідно до Плану розвитку національного телерадіоінформаційного простору», який, відповідно до пункту 5 статті 7, розробляє і затверджує Нацрада. А Мінтрансзв’язку там і близько немає.
— Якщо Кабмін усе ж прийме програму Мінтрансу, того ж дня пишу заяву на звільнення, — каже пан Курус. — Адже зв’язківці, по суті, пропонують за державний кошт понаставити по всій країні вишок, викинути на це мільярди гривень, і в результаті після 2015 року ми можемо залишитися взагалі без телевізійного сигналу — ніхто його все одно приймати не зможе. Та й узагалі, звідки вони взяли ці 400—450 вишок? Ми переписали кожен населений пункт у країні, кожну вже існуючу вишку, перерахували кожне домогосподарство, і в результаті дійшли висновку, що потрібно лише 65 вишок.
На думку Нацради, робота має фінансуватися не з державного бюджету, а оплачуватися «провайдером програмної послуги» — більш ніж цікаве суто українське новоутворення, у доброякісності якого експерти сильно сумніваються. Цей провайдер виступатиме посередником між телерадіокомпаніями та абонентами, одержуючи з перших відрахування рекламних грошей у разі трансляції безплатних каналів, а з других — абонентську плату у разі прийому каналів платних. На провайдера покладається і проблема забезпечення незаможного населення сет-топ-боксами, організація роботи з населенням, фінансування науково-дослідної роботи — але це, за словами Ігоря Федоровича, «копійки». А загальний обсяг фінансування на період до 2015-го, відповідно до останніх пропозицій Нацради, — 6 млрд. гривень.
Пояснення технічних експертів, які стверджують, що 65 вишок не забезпечать ні синхронізації сигналу, ні можливості його мобільного прийому, Нацрада попросту ігнорує. Зрозуміло, звісно, що зараз особливого попиту на мобільне телебачення в країні не спостерігається. От тільки коли такий попит з’явиться, задовольнити його буде вже неможливо через втрату національного частотного ресурсу, який у нас встигнуть на той час відхопити більш просунуті сусіди. Як зауважив один з експертів, у прикордонних погодженнях частотного планування хто перший встав — того і капці.
Тим же самим загрожує і ситуація, за якої комерційні гроші спочатку підуть туди, де вони мають шанси найшвидше окупитися, — у міста-мільйонники. А прикордонні і віддалені райони залишаться «на потім».
Утім, по деяких пунктах зближення діаметрально протилежних позицій міністерства і регулятора усе ж таки відбулося. Зокрема, витративши два роки на «продавлювання» застарілого стандарту стискання, Нацрада зрештою все ж дослухалася до аргументів і не тільки схвалила використання більш прогресивного, а й ініціювала рішення про заборону на ввезення у країну телеприймачів, що не можуть приймати сигнал у цьому стандарті. Захід більш ніж своєчасний — інакше Україна ризикувала перетворитися на смітник застарілої і неліквідної апаратури (до того ж іще й за кошти державного бюджету та в інтересах, як стверджують підступні інтернетівські форуми, тріумвірату, який складається з окремих представників секретаріату президента, керівництва Нацради і колишнього керівництва Держкомтелерадіо).
Чим «цифра» в Україні заспокоїться?
Примітно, що ще не так давно Нацрада на бюджетні гроші все ще розраховувала. Хоча б в обсязі одного мільярда гривень. Приблизно в цей час відбулася чергова «передача» концерну РРТ, який Нацрада визнала «оператором телекомунікацій загальнонаціонального мультиплексу», у підпорядкування Держкомтелерадіо (до цього він перебував у системі Мінтрансзв’язку).
Найімовірнішим головою Держкомтелерадіо тоді називали Ігоря Куруса. Зараз шанси Ігоря Федоровича зайняти цю посаду оцінюються не надто високо, і саме з цим злі язики і пов’язують втрату інтересу до бюджетного фінансування. А інші, не менш злі язики звинувачують Мінтрансзв’язку в лобіюванні інтересів операторів мобільного зв’язку на шкоду інтересам телевізійників. Правда, не завжди можуть пояснити, про яку саме шкоду йдеться.
Одним із пунктів проекту державної програми із впровадження в Україні ЦТБ було створення міжвідомчої робочої групи з підпорядкуванням віце-прем’єру. Пропозицію було заблоковано. У березні ц.р. проблемою ЦТБ (та й узагалі ситуацією в інформаційній сфері) почала перейматися РНБОУ. На її засіданні було прийняте рішення в місячний термін «внести пропозиції щодо органу управління відповідними установами і підприємствами галузі зв’язку», а також затвердити Державну програму впровадження цифрового телемовлення. Наразі уже початок жовтня...
Втім, як показує зарубіжний досвід, наочно продемонстрований учасникам Другого міжнародного форуму, консолідуючу та координуючу роль не обов’язково повинні брати на себе державні структури. Дуже позитивно зарекомендували себе консорціуми, які об’єднують зусилля органів виконавчої влади, представників телеіндустрії, виробників апаратури, провайдерів послуги і спілок споживачів. Консолідація частини таких гравців починає потроху проглядатися й у нас.
Найбільші телекомпанії при переході на «цифру» поки радше програють, ніж виграють, — через необхідність ділити рекламний «пиріг» на більшу кількість частин. З іншого боку, якщо (або коли) цифровий грім таки вдарить, то бути повністю викинутими з ринку їм не загрожує. Зовсім інша справа — місцеві і регіональні мовники, які зштовхнулися з реальною загрозою взагалі не вписатися в цифровий «поворот». Саме вони і здійняли таку переконливу бучу, що її не змогли проігнорувати ні в Нацраді (яка виділила під їхні потреби окремий мультиплекс), ні в Мінтрансзв’язку (яке пообіцяло профінансувати всі необхідні науково-технічні дослідження, тому що саме по собі виділення національного мультиплексу проблеми регіональних, і особливо місцевих, мовників не розв’язує).
Крім того, проблеми місцевих мовників добре розуміє і місцева влада. Вони теж побоюються бути відрізаними від медійного ресурсу. Дедалі більшу активність виявляють і «малі» національні телеканали, які не відчувають твердої впевненості у своєму світлому цифровому майбутньому.
А от бізнес-інтереси виробників відповідної апаратури далеко не однозначні. З одного боку, присутність на ринку вітчизняного виробника передавальної апаратури має вселяти оптимізм. З іншого — велику тривогу викликає ситуація зі злощасними приставками. Попри низьку купівельну спроможність нашого населення, величезні розміри ринку роблять його дуже привабливим для іноземного виробника. При цьому досить важливо, як (точніше, через кого) цей виробник на наш ринок заходить і як відбуваються тендери із закупівлі обладнання. І що, нарешті, робиться, щоб стимулювати виробництво цих приставок у нас.
Як показує досвід інших країн, державне фінансування не є ні достатньою, ні навіть необхідною умовою успішного впровадження ЦТБ. Найголовніше, що має зробити держава, — це грамотно визначитися з пріоритетами і встановити чіткі, прозорі, передбачувані правила «гри в цифру». І от із цим ситуація просто критична. Починаючи з законодавчої бази, яка абсолютно не відповідає сучасним тенденціям розвитку інформаційної сфери і телекомунікаційних технологій, і закінчуючи каламутним ліцензійним процесом, станом справ із сертифікацією обладнання, постановкою завдань і фінансуванням роботи зі стандартизації.
Обвинувачення в непрозорості прийняття рішень, у їх волюнтаризмі, непередбачуваності і непослідовності дуже ображають представників Нацради. Адже її засідання відкриті для всіх охочих, рішення відразу оприлюднюються, вивішуються на сайті. Хоча Ольга Большакова, керівник центру законодавчих ініціатив НАМ і член громадської ради при Нацраді, зазначає, що порядок денний стає відомим у кращому разі напередодні ввечері, у гіршому — питання вносяться вже на самому засіданні, із голосу. Та й обговорення як такого, по суті, не відбувається: бути присутнім — ще не означає впливати на прийняття рішень. Особливо при вирішенні питань такої виняткової важливості, як ліцензування в цифровому форматі, що означає, за великим рахунком, черговий переділ українського медійного ресурсу.
У видачі ліцензій нікому не відомим новоспеченим компаніям експерти вбачають загрозу негайної передачі їх у добре відомі чіпкі руки. Причому про такий розвиток подій громадськість може взагалі не дізнатися. А чого варта чехарда з проведенням конкурсу на ліцензію провайдера програмної послуги для ще кількох мультиплексів, особливо після того, як медіаексперти не встигли оговтатися від видачі першої ліцензії УЦТМ — практично за умов відсутності конкуренції?
Однозначних відповідей на всі питання, пов’язані із впровадженням ЦТБ, немає. Зрозуміло тільки одне — всім учасникам процесу потрібно сідати за стіл і разом шукати компромісні рішення. Як згадує Олег Гофайзен, у Женеві обговорення одного зі спірних питань тривало 36 годин. Представники більш як 100 країн, чиї інтереси нерідко перетинаються, висловлювали протилежні точки зору, але все-таки змогли прийти до конструктивного рішення. Час починати процес щодо його вироблення і в Україні.