На тлі світової фінансової кризи, яка зачепила й Україну, стало модним розмірковувати, що було зроблено владою, банками, суспільством не так. І чому ми знову «раптом» опинилися у великій економічній та політичній скруті. На думку автора, одна з головних причин кризи — девальвація соціального капіталу. Або, коли скористатися визначенням професора Університету Дж.Гопкінса Френсіса Фукуями, руйнація неформальних норм, які регулюють і сприяють співпраці між людьми. І навіть інституції, що за своїм визначенням мають захищати ці норми від негативного впливу з боку держави, політичних груп і бізнесу, дедалі частіше виступають у ролі їхніх інструментів і сателітів. Мова про так звані некомерційні недержавні організації, або «третій сектор»...
Переродження
Як думає відомий американський дослідник проблем громадянського суспільства, гарвардський професор Роберт Патнем, у другій половині ХХ ст.
західні, європейські суспільства від стану «соціальної депресії» врятували недержавні організації. Але на початок 2000-х чимало з них виконали свої функції і зійшли зі сцени. Частина — перетворилася на політичні сили (гарним прикладом є антикорупційний рух і партія «Чисті руки» в Італії). А деякі — трансформувалися у своєрідні бізнес-структури. Останні з допомогою гучних, викривальних кампаній переважно негативного спрямування (проти певних товарів, компаній, політичних лідерів тощо) експлуатують найбільш поширені стереотипи та страхи середньостатистичної людини, а саме: «всі чиновники — хабарники», «більшість продуктів харчування — генномодифіковані» тощо. Їхня діяльність розвивається за логікою: «Вашому життю загрожує об’єкт А. Давайте його приберемо з нашою допомогою, і Ваше життя відразу налагодиться». Звісно, життя не налагоджується, одна кампанія швидко змінюється іншою, а довіра людей до будь-яких активних громадянських дій падає. Таким чином створюються цілі «соціальні мережі недовіри», поширення неперевіреної, сумнівної інформації, яка щедро оплачується замовниками таких «зливів». У результаті навіть у країнах ЄС, відповідно до опитування «Євробарометра», баланс довіри/недовіри до НДО серйозно знизився з 30% 2004 року до 14% 2006-го.
Україна: мережі соціальної недовіри
У нас, відповідно до даних опитування Інституту соціології НАНУ у квітні 2008 р., баланс довіри/недовіри до громадських організацій взагалі негативний і становить 26,6%. Повністю їм довіряють лише 1,3% опитаних, що менше навіть за статистичну похибку опитування. Тоді як цілком не довіряють 19,3%. Одна з імовірних причин — діяльність згаданих «соціальних мереж недовіри» в Україні.
При цьому використовуються все ті ж протестні теми. Приміром, рух «Пора», спрямований проти фальсифікацій під час президентських виборів 2004 р., розколовся і переродився, з одного боку, у політичну організацію обслуговування інтересів «помаранчевих» політиків, з другого — в інструмент лобіювання і/або блокування земельних проектів у Київській області.
Дещо інший профіль у «Антикорупційного комітету «Межа». 2006 року АКМ боровся переважно не з корупцією, а з Ю.Тимошенко. Проводилися навіть прес-конференції, у ході яких лідерка БЮТу в контексті соцдосліджень називалася серед головних корупціонерів України. У 2007 р. з’явився Антикорупційний фронт як об’єднання кількох невідомих організацій. Що примітно, організатори і не приховували, що головним джерелом фінансування їхньої діяльності є гранти США в рамках Програми Міленіум Челендж Корпорейшн. Зовсім свіжий приклад «віртуальної» антикорупційної організації — Національний антикорупційний комітет, створений у жовтні. Одним зі своїх офіційних завдань на офіційній веб-сторінці НАК оголосив... «боротьбу проти завищених платежів при ввезенні в Україну транспортних засобів для постійного користування».
Типовими прикладами переродження НДО в політичні структури можуть бути «Райдуга» і «Громадський контроль». Скажімо, «Райдуга» запам’яталася не стільки акціями захисту довкілля, скільки епатажною поведінкою її голови. Остання акція протесту була присвячена боротьбі проти планів міської влади Києва побудувати сміттєспалювальний завод на Троєщині. Певне, за випадковим збігом цю ж ділянку землі пригледіла собі одна девелоперська компанія, якій влада раніше відмовила у дозволі на будівництво. Звісно, жодного зв’язку між девелопером і «Райдугою» й бути не могло, але їхні думки дивним чином збіглися. «Громадський контроль» до свого об’єднання із Соціалістичною партією чого тільки не контролював. Однак відомим став завдяки боротьбі з мерами міст — таких великих, як Харків, і таких невеличких, як Ясинувата в Донецькій області. Весь галас зводився до вимог відставок мерів через підвищення тарифів і незадовільний стан ЖКГ.
Що стосується плідної теми боротьби за здоровий спосіб життя, то серед «фантомних» проектів можна назвати «Коаліцію за вільну від тютюнового диму Україну», яка оголосила хрестовий похід проти тютюнових компаній. Що ж, справа хороша, і за нашої ситуації в охороні здоров’я затребувана. Проблема в тім, що левову частку свого часу коаліція присвячує, м’яко кажучи, некоректній критиці на адресу опонентів і нестриманій рекламі самих борців. «В Україні, певне, знайшли таких «лошків», яким можна привозити тютюн...» — таке аналітичне пояснення знайшов учасник коаліції і глава Форуму порятунку Києва Віталій Черняховський для ситуації на українському ринку тютюнових виробів. Якоїсь чіткої стратегії дій щодо боротьби з курінням коаліція так і не оголосила. Зате її учасники часто проводять досить епатажні прес-конференції, демонструючи на них як наочне приладдя то капусту, то вже згадуваного пана Черняховського. Часто — на підтримку того чи іншого законопроекту про чергове грандіозне підвищення податків на сигарети. Розрахунками, як це все вплине на економіку, «коаліціонери» себе, зважаючи на все, не обтяжують. Доладно відповісти на запитання, чому, наприклад, підтримуваний ними законопроект суперечить Бюджетному кодексу і чи не збільшить він контрабанду сигарет із Росії та Молдови, відповісти не можуть. Після ознайомлення із самим законопроектом мимоволі та згадаєш пораду двічі екс-спікера Івана Плюща — «може його не пхати, якщо воно не лізе»...
І байдуже, проти чого боротися, — головне, були б гроші (наприклад, гроші мільярдера-філантропа Майкла Блумберга, котрий вклав у боротьбу з палінням у країнах, що розвиваються, близько 327 млн. дол.). Приміром, координатор кампанії «Майбутнє без паління» Ганна Гопко раніше «професійно боролася» за захист довкілля, тепер — узялася за курців.
Класичним прикладом такої «організації заради освоєння коштів» є Український національний комітет молодіжних організацій. УНКМО багато років офіційно окремим рядком фінансувався... з держбюджету України. У бюджеті 1998 року на УНКМО держава виділила 7 млн. грн., 2000-го члени УНКМО вимагали вже 25 млн. При цьому виникає запитання: чи вимірював взагалі хтось ккд цієї організації?
***
Ось у такий старий «комсомольський» спосіб іде дискредитація досить актуальних для України тем — боротьби з корупцією, із палінням, захисту довкілля. Щоразу, коли спостерігаєш, як ніким не обрані й неуповноважені діячі починають маніпулювати закликами до захисту інтересів «народу», «країни», «майбутнього Батьківщини» задля корисливих цілей, спадає на думку цитата з «Собачого серця». «Розруха», як зауважив професор Преображенський докторові Борменталю, відбувається в головах. І якщо маніпуляторів нe викривати і вчасно не зупиняти, ця «розруха» піде «гуляти» по головах далі. Щоб уникнути долі «депресивних суспільств», державі час уже вдатися до відділення зерна від плевел. Одним із механізмів, до речі, впровадженим у країнах Євросоюзу, є нагляд органів юстиції за недержавними організаціями на предмет їхнього негативного впливу на громадську думку. Введення такої системи нагляду в Україні істотно прорідило б лави усіляких «коаліцій», «форумів», «контролів» і додало роботі недержавного сектора прозорості, авторитетності та й здорового глузду також.