Інформаційна революція і, як наслідок, виникнення інформаційного суспільства та його наступної фази — суспільства знань — починають кардинально змінювати не лише світову і національні економіки, а й життя людей та спосіб влаштування сучасного світу. Тому ця проблема стала однією з головних для більшості міжнародних організацій, наукових та освітянських спільнот, ділових кіл і практично всіх освічених людей.
Для вироблення нової економічної та суспільної парадигми готуються світові саміти з проблем інформаційного суспільства та суспільства знань, які відбудуться в м. Женеві (Швейцарія), в грудні 2003 року та у 2005 році в Тунісі.
Для цього у світі проведено цілу низку підготовчих міжнародних конференцій. Так, конференції ЮНЕСКО відбулися в червні 2002 року в м. Майнц (Німеччина), дві конференції пройшли в березні 2003 року в Парижі, відбувся саміт ЮНІДО — в Будапешті (Угорщина) у квітні 2003 року та інші. На початку квітня нинішнього року проведено міжнародний конгрес із цієї проблематики і в Україні.
Звернувшись до історії розвитку людства, можна побачити кілька якісно відмінних фаз його еволюції. Перша і найдовша має чіткі ознаки доаграрного й аграрного суспільства. Ця фаза тривала кілька десятків тисячоліть. Вона ознаменувалася здійсненням аграрної революції, в результаті якої люди селекціонували і відібрали для своїх потреб групи продуктів рослинного та тваринного походження і винайшли технології їх переробки.
Створення парової машини, перших видів механізованого транспорту й відкриття електрики символізували перехід людства до індустріального суспільства. Тривалість цієї фази вимірюється часовим відтинком, трохи більшим за два століття. Здійснивши технічну революцію, ознаками якої є опанування новими видами енергії, розробка матеріалів з програмованими властивостями, створення надшвидкісного транспорту, завоювання космосу та інше, індустріальне суспільство наблизилося до кризи.
Його парадигма, яка полягала в тому, що розвиток надпотужної техніки і технологій повною мірою був збалансований з енергетичними і природними ресурсами Землі, перестала спрацьовувати. Наприкінці XX століття людство усвідомило, що запаси органічних видів палива, життєво важливих корисних копалин і екологічних ресурсів планети не безмежні. Тому продовження попередніх тенденцій розвитку вже через кілька десятиліть безальтернативно призведе до колапсу. Пошук нової парадигми влаштування світу, яка потребує глобалізації знань і наукових досягнень, і став передумовою виникнення наступної фази розвитку людства, пов’язаної з появою інформаційного суспільства та його найдосконалішої форми — суспільства знань. Хоча початок цієї фази можна умовно зарахувати до середини минулого століття, коли було винайдено перший комп’ютер, її бурхливий розвиток відбувся лише протягом останніх п’ятнадцяти років з появою глобальних інформаційних мереж, засобів телекомунікації та Інтернету. Це явище вже отримало назву інформаційної революції.
Головні риси суспільства знань
та інформації
У XV столітті людина опанувала мистецтво книгодрукування, і це привело до першого радикального «прориву» у сфері збереження, розповсюдження і передачі знань. Протягом шести століть досягнутий рівень залишався без принципових змін, навіть незважаючи на появу телефонного зв’язку, радіо й телебачення. Сучасна інформаційна революція стала можливою лише завдяки збігові кількох факторів:
— появі цифрових способів обробки інформації; бурхливому розвитку електроніки;
— опануванню людиною космосу і створенню супутникових технологій зв’язку;
— розробці інформаційних мережевих технологій і створенню Інтернету.
Це дозволило нагромаджувати й передавати у будь-які куточки світу величезні обсяги інформації з колосальними, непомітними для людини швидкостями та з дуже низькими затратами. Наприклад, зараз передача 45 Гбіт інформації в секунду в розрахунку на 1 км оптоволоконної лінії зв’язку коштує лише 0,01 цента, а ще 15 років тому це коштувало в 10 тисяч разів дорожче. За даними саміту ЮНІДО з технологічного передбачення 2003 р., щорічний приріст світового ринку інформаційно-телекомунікаційних технологій протягом останніх десяти років становив у середньому 6 — 8%, а в таких країнах світу, як Китай, В’єтнам, Польща, він сягав 25 — 27%. Розподіл цього ринку між різними регіонами світу досить нерівномірний, що відповідає загальному рівню їхнього економічного розвитку. Так, на США припадає 34% світового ринку, на Європу — 29%, Японію — 12% і на решту країн світу — 25%.
Знання перетворилися у найважливіший фактор суспільного розвитку. Для групи розвинених країн, які входять до організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), темпи базового довгострокового зростання економіки залежать від підтримки і розширення глобальної бази знань, що стало можливим в умовах інформаційного суспільства. Сьогодні ці країни розбудовують свої економіки, які ґрунтуються на знаннях, створюючи мільйони робочих місць, пов’язаних з використанням новітніх знань по групах несподівано відкритих нових напрямів і дисциплін. За даними Світового банку, в більшості країн ОЕСР протягом останніх п’ятнадцяти років зростання доданої вартості в галузях, що ґрунтуються на знаннях, у середньому становило 3%, що стабільно перевищувало темпи загального економічного зростання, які не піднімалися вище 2,3%. Частка цих галузей у сукупній доданій вартості збільшилася в Німеччині з 51% до 60%, у Великобританії — з 45% до 51%, у Фінляндії — з 34% до 42%.
Процес глобалізації прискорює ці тенденції. Порівняльні переваги національних економік уже меншою мірою визначаються багатством природних ресурсів або дешевою робочою силою і дедалі більше — конкурентним застосуванням знань та науковими інноваціями. Суспільний прогрес сьогодні визначається насамперед процесом накопичення знань, що в результаті забезпечує нагромадження капіталу. В країнах ОЕСР обсяги капіталовкладень у нематеріальні активи, що формують національні бази знань, зокрема в професійну підготовку кадрів, наукові дослідження, патентування та ліцензування, програмне забезпечення для обчислювальних систем, маркетинг, дорівнюють, а інколи й перевищують капіталовкладення в основні фонди.
На жаль, країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою, до яких належить і Україна, ще не повною мірою використовують усі переваги й потенційні вигоди, які надає інформаційне суспільство. Генерування і використання знань, інвестиції в науку та освіту задля забезпечення сталого розвитку і підвищення рівня життя в різних країнах істотно різняться. За даними Світового банку, 85% сукупних світових інвестицій в науку здійснюють країни—члени ОЕСР, 11% — Індія, Китай і Бразилія та нові промислово розвинені країни Східної Азії, і лише 4% — решта країн світу, до яких належить і Україна. Тому країни з передовою економікою створили для себе благодатне замкнене коло, коли результати наукових досліджень і якісної підготовки кадрів забезпечують створення нових багатств, які є основою для подальшої підтримки власної науки та освіти.
Інформаційне суспільство і ринок телекомунікацій
в Україні
Україна з 48-мільйонним населенням має один із найвищих у світі індексів освіченості (98%) і величезний потенціал, але залишається країною з низькотехнологічною промисловістю та слаборозвиненою інфраструктурою.
Цей фактор наводить на сумні роздуми, тому що саме Україна змогла в 1952 р. створити третій у світі комп’ютер після США та Великобританії, саме Україна сформувала всесвітньо відому школу в галузі кібернетики та обчислювальної техніки на чолі з академіками С.Лебедєвим і В.Глушковим. Ще у 70—80 роки минулого століття академік Глушков сформулював низку дуже важливих ідей, пов’язаних з інформатизацією суспільства, зокрема з упровадженням електронних грошей, розробкою державних АСУ тощо, які у поєднанні дають можливість говорити про формування інформаційного суспільства.
Академіки В.Михалевич, І.Сергієнко, О.Кухтенко, О.Івахненко та інші підняли ці ідеї на високий рівень, чим прославили українську школу кібернетики у світі. Особливістю українського підходу була значна частка інтелектуалізації інформаційного суспільства. Розроблені українською школою напрями, такі як штучний інтелект, нові підходи до розробки ЕОМ тощо, характеризувалися як новий якісний рубіж у світовій кібернетиці. Вони були найперспективнішими і базувалися на відтворенні механізму діяльності мозку людини.
Ці концепції лягли в основу Національної програми інформатизації, прийнятої Верховною Радою України в 1998 р.
На превеликий жаль, сьогодні виконання Національної програми інформатизації втратило інтелектуальну складову і звелося переважно до впровадження систем транспортування інформації, тобто систем зв’язку. Вирішення цього питання дуже важливе, але не основне, бо якщо звести все до цього, нам залишиться роль звичайних, певним чином — залежних користувачів, а не ідеологів і розробників інформаційних систем.
Водночас такі важливі завдання, як розробка стратегії розвитку України, розробка державного бюджету та інші питання державного будівництва, — це складові інтелектуальних кібернетичних проблем. Саме цієї складової в нинішній державній політиці інформатизації ми не бачимо, тоді як значний інтелектуальний потенціал НАНУ й університетів України в цій сфері не використовується.
Дуже важливими елементами інформатизації країни є прийнята Міністерством освіти і науки програма інформатизації середньої школи, розробка Верховною Радою України проектів законів «Про діяльність у сфері інформатизації», «Про концепцію національної інформаційної політики», «Про електронний цифровий підпис», «Про внесення змін до діючого Закону «Про інформацію» та інші, всього 32 проекти законів.
Але, попри важливі рішення, що приймаються, технічний рівень і масштаби застосування інформаційних технологій в Україні залишаються значно нижчими, порівняно з європейськими показниками.
Зокрема рівень охоплення сягає:
фіксованими телефонними лініями зв’язку в Україні — 30%, у Європі — 40%;
мобільною телефонією в Україні — 5,5%, у Європі — 50%;
Інтернетом — в Україні 4,5%, у Європі — 36% (табл. 1).
Слід зазначити, що за темпами річного приросту всіх видів інформаційних ресурсів Україна значно випереджає країни Європи у зв’язку з істотною ненасиченістю вітчизняного ринку цими технологіями. Окрім того, за останні п’ять років цей ринок став найприбутковішим в Україні. Так, за даними Держкомстату України, сукупний прибуток від послуг усіх видів зв’язку і телекомунікацій у 2002 р. становив 10,7 млрд. грн, а в першому кварталі 2003 р. — 2,875 млрд. грн. Бачимо, що річні прибутки від цієї діяльності дорівнюють п’ятій частині бюджету країни. Динаміка змін прибутків на цьому ринку та його структура наведені на рис. 1.
Особливістю ринку телекомунікацій України є його значна монополізація компаніями Укртелеком та УТЕЛ (100% останньої належить УКРТЕЛЕКОМ), які фактично повністю контролюють надання всіх видів міжміського, міжнародного і місцевого телефонного зв’язку. Цим насамперед пояснюються відсутність гнучкості в тарифній системі для цих видів зв’язку та завищені ціни на них, порівняно з міжнародними показниками.
Саме ці сектори характеризуються найвищими прибутками, які 2002 р. сягнули 6,4 млрд. грн. Тому майбутня приватизація УКРТЕЛЕКОМу викликає величезний інтерес в іноземних інвесторів, насамперед у російських.
Другим за прибутковістю є сектор мобільного телефонного зв’язку. 2002 р. він дав 2,7 млрд. грн прибутку. Безперечні лідери на цьому ринку — два оператори КИЇВСТАР GSM та UMC. Цим компаніям належать практично рівні частки ринку. Завдяки конкурентній боротьбі між ними стають помітними розширення номенклатури послуг, підвищення їхньої якості та поступове зниження тарифів.
Розвиток українського сегменту комп’ютерного зв’язку, зокрема Інтернету, протягом останніх п’яти років характеризується стабільним зростанням. Приріст прибутків 2002 р. становив 164%, що навіть перевищило прибутковість від мобільного телефонного зв’язку. Кількість провайдерів на цьому ринку наблизилася до 300. Але найбільший серед них — УКРТЕЛЕКОМ. Створений у листопаді 2002 р. «Український мережевий інформаційний центр» (UANIC) об’єднав представників усіх недержавних інтернет-співтовариств та представників держави з метою координації діяльності провайдерів, розвитку Інтернету в Україні і в перспективі — адміністрування національного домену UA.
Цифрова нерівність
Використання знань та інформації як визначальної продуктивної сили на користь переважно розвинених країн та найбільших транснаціональних компаній призводить до того, що в усьому світі, як усередині окремих країн, так і між ними, збільшується нерівність прибутків. Так, 1973 р. розрив у прибутках між найбагатшими і найбіднішими країнами визначався співвідношенням 44:1, а зараз —72:1 (Світовий банк).
Сьогодні половина жителів планети живе менш ніж на 2 долари щодня. На жаль, доходи більшості населення України також не перевищують цього рівня. Причому 4,5 млрд. з 6,1 млрд. людей проживають у країнах, що розвиваються. Блага цивілізації для цієї групи залишаються недосяжними.
Водночас розпорядниками переважної більшості благ є лише 100 млн. людей на Землі, які мають річний прибуток 20 тис. дол. і більше (В.Фортов, ВВШ, № 1, 2001).
Розрив між цими двома групами за рівнем життя протягом останніх двадцяти років зріс майже удесятеро. Ця тенденція дуже тривожна з погляду збільшення кількості конфліктів у світі, зростання корупції, тероризму, злочинності, погіршення екології і медичного забезпечення людей. Такі диспропорції створюють величезні проблеми для розвитку нової економіки.
Справді, на початку XXI століття 80% людей у світі жодного разу не користувалися телефоном і 93% не використовували комп’ютер. Збільшується розрив у сфері розвитку та використання інформаційних технологій між розвиненими країнами та рештою світу, між різними верствами населення всередині країн — багатими і бідними, молодими і людьми похилого віку, здоровими порівняно з інвалідами тощо. Це явище відоме як цифровий розподіл (Digital Divide), або цифрова нерівність. Цифрова нерівність визначає здатність країн або окремих верств населення у відповідних межах використовувати, адаптувати, генерувати і розповсюджувати знання.
Цифрова нерівність має декілька вимірів.
У глобальному масштабі розподіл інтернет-вузлів по регіонах світу, порівняно з розподілом чисельності населення, ілюструється на рис. 2. Така дедалі більша різниця стає перешкодою для подальшого розвитку міжнародного співробітництва, торгівлі й узагалі економічного та політичного розвитку планети.
Ще один вимір цифрової нерівності полягає в тому, що 80% обсягу інформаційного і програмного продукту в світі сьогодні створюється англійською мовою, але 75% населення Землі її не знають. Це викликає гостру потребу у формулюванні в більшості країн чи регіонів світу власних інформаційних середовищ, за умови їх сумісності. За рахунок цього доступ до глобальних інформаційних ресурсів для значної кількості населення світу значно розшириться. Останнім часом, усупереч загальним глобалізаційним тенденціям, дуже активізувався процес формування великих груп людей, які спілкуються в Інтернеті однією мовою, попри їхню належність до тієї чи іншої країни. Світовий розподіл користувачів Інтернету за мовною ознакою наведений на рис. 3 (www.global-reach.bizglobstats). На жаль, у цьому розподілі немає великої етнічної групи людей, яка могла б і бажала б спілкуватися в Інтернеті українською мовою. Тому є потреба в якнайшвидшому відтворенні українською мовою операційної системи WINDOWS та інших програмних продуктів компанії Microsoft.
Інформаційна нерівність існує і всередині окремих країн, що визначає її наступний вимір. Технологічні зміни призводять до того, що деякі групи населення, які й так були позбавлені сучасних можливостей цивілізації, відокремлюються від елітної частини населення ще більше, а частка перших у більшості країн світу, включно з країнами ОЕСР, постійно зростає. До цієї групи людей насамперед належать сім’ї з невеликим достатком, селяни, люди похилого віку, інваліди, а в деяких країнах — ще й представники етнічних меншин та жінки.
Інформаційна нерівність великою мірою наявна й в Україні. З одного боку, наша країна належить до групи п’ятдесяти найбільших країн за кількістю населення і за площею території, але за індексом телекомунікаційної підготовленості (Network Readiness Index) вона посідає лише 70-те місце серед 80 країн, оцінених за цим критерієм (www.weforum.org/gitr). З іншого боку, в нашій країні інформаційні ресурси та їх споживачі розподілені дуже нерівномірно.
Так, 2002 р. рівень охоплення населення фіксованим телефонним зв’язком досяг 30 ліній на 100 осіб. У Києві він перевищує 46%. У найбільших обласних центрах України він коливається від 35% до 45%. Але в сільській місцевості, особливо в Західній Україні, телефонізацією забезпечено 2—3% населення. Понад 3 млн. українців перебувають у черзі на підключення до телефонного зв’язку. Щодо охоплення Інтернету, то Київ нараховує 55% українських споживачів, ще одна третина (29%) перебуває в містах Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Львові, Запоріжжі. На жаль, цієї можливості ще практично не мають жителі сільської місцевості, малозабезпечені сім’ї, інваліди, люди похилого віку і навіть частина збіднілої інтелігенції, тобто всього 46 млн., або 95,5% населення України. Це є однією з причин глибокої соціально-економічної кризи суспільства, оскільки його переважна більшість відокремлена від актуальних світових знань та інформації і їх генерування. Вселяє надію лише та обставина, що користувачами Інтернету й інших інформаційних технологій переважно є молодь, яка і має стати провідником майбутніх перетворень.
Наука й освіта у суспільстві знань та інформації
Нові можливості, які несе з собою інформаційна революція, створюють виклик традиційним системам генерування, розповсюдження та передачі знань, тобто системам науки й освіти. Потужні бази даних і знань відіграють роль гігантських «сховищ» для нескінченних фактів і базових даних у всіх сферах людської діяльності, а глобальні комп’ютерні мережі стають потужними інструментами для високошвидкісного доступу до цієї інформації з будь-якого куточка світу.
У зв’язку з цим істотно зростає роль методологічних, системних, міждисциплінарних знань людини, необхідних для раціонального й осмисленого оперування з різноманітними знаннями і даними з метою вирішення нових, нестандартних проблем. У цій новій парадигмі найголовніше місце відводиться аналітичним здібностям ученого чи педагога, тобто його спроможності шукати і знаходити необхідну інформацію, точно формулювати проблеми і гіпотези, вбачати в сукупностях даних певні закономірності, знаходити розв’язок складних міждисциплінарних задач.
Ці обставини створюють нові можливості, але й уносять нові проблеми в методологію та організаційні засади сучасної науки й освіти. Наука стає капіталовкладенням у світовий громадський інтерес. Через дослідження та освіту вчені як учасники глобального інформаційного процесу сприяють створенню і розповсюдженню знань. Це великою мірою впливає як на добробут окремого народу, так і на світові економіки в цілому.
Науковий прогрес спирається на повний і відкритий доступ до даних, які відбивають загальні факти природи чи суспільного розвитку. Цей принцип привів до проривів у науковому пізнанні, а також до економічних та суспільних винагород. Але протягом останнього часу вільний доступ учених до загальноприродничих та суспільних даних стає дедалі обмеженішим, що викликає гострі дискусії у світовому науковому співтоваристві. При цьому на користь відкритого доступу до даних наводяться такі аргументи:
Дані, одержані в результаті державно-фінансових досліджень, є всенародним надбанням, здобутим в інтересах усього народу. Вони мають бути максимально відкритими та доступними. Доступність може в розумних рамках обмежуватися лише інтересами національної безпеки, захистом конфіденційності, прав інтелектуальної власності та ексклюзивними правами основних розробників, що діють обмежений час.
Вчені є як користувачами, так і виробниками баз даних у конкретних розділах знань. Але наукові бази даних нечасто є статичними. У ході своїх досліджень вчені часто звертаються до різних баз даних з метою створення нової бази, призначеної для потреб конкретних досліджень. Синтез даних, отриманих із різних джерел, дає можливість нового погляду та прогресу в розумінні природи і є суттєвою складовою наукового процесу. Історія науки багата на приклади, коли збір даних відіграв вирішальну роль у науковій революції, яка, своєю чергою, мала великий вплив на суспільство. Можна відзначити, що дані справді є життєдайними соками науки.
Ринкова модель доступу до даних непридатна для досліджень і освіти. В науці важливіші принципи кооперативності, порівняно з принципами конкурентності. Жодна людина, організація чи навіть країна не можуть самостійно зібрати всіх даних, необхідних для цілісного розгляду складних наукових проблем. Таким чином підходи, що сприяють обміну даними, необхідні для прогресу науки та для досягнення у результаті цього соціальних винагород. Якщо дані є формально доступними для наукових цілей, але плата за доступ до них непомірно висока, то негативний вплив на науку буде такий самий, як і при закритому доступі до даних. Це особливо стосується вчених у країнах, що розвиваються.
Публікація даних багато важить для наукових досліджень та розповсюдження знань. Достовірність результатів досліджень залежить від відкритої публікації даних, на які спираються ці дослідження і які дають можливість відтворення одержаних результатів різними вченими. Обмеження щодо публікації даних та вимога до колег повторно збирати дані з оригінальних джерел підриває можливість вчених розповсюджувати знання.
Інтереси власників баз даних мають бути збалансовані з потребою суспільства у відкритому обміні ідеями. З огляду на великі інвестиції у збір даних та їх актуальність для суспільства, важливо, щоб дані використовувалися в максимальному обсязі. Дані, зібрані для різних цілей, завжди будуть корисними для науки. Юридичні засади та суспільні відносини мають сприяти створенню балансу між індивідуальними правами на дані та суспільною вигодою від обміну ними.
Законодавці мають враховувати, який вплив мають закони про інтелектуальну власність на наукові дослідження та освіту. Баланс, досягнутий у чинних законах розвинених країн про інтелектуальну власність, хоч і недосконалий, але він сприяв розквітові науки. Тому будь-які нові закони в цій сфері, особливо для країн, які формують свої законодавчі простори, не повинні порушувати встановленого балансу щодо забезпечення повного та відкритого доступу до даних, необхідних для наукових досліджень і освіти.
Реакцією світової наукової громадськості на обмеження відкритого доступу до даних із боку приватного сектора економіки була потужна громадська активність великої кількості фахівців у галузі інформаційних технологій, спрямована на спільне розв’язання актуальних проблем сьогодення та забезпечення потреб суспільства в інформації. Ця розподілена добровільна діяльність привела до появи відкритого інформаційного середовища, в якому було встановлено загальні правила і стандарти для всіх проектів, що розглядалися вченими, та створено потужні громадські інформаційні домени, відкриті для вільного доступу. В цьому середовищі стало можливим виконання глобальних наукових та освітянських проектів, у яких одночасно беруть участь тисячі дослідників — професорів і студентів із різних країн світу. В науці та освіті виникли нові явища під назвою «наука без кордонів» та «освіта без кордонів», які функціонують у формі так званих віртуальних лабораторій та віртуальних або дистанційних університетів, відповідно.
Так, на добровільних засадах у режимі віртуальної лабораторії було розроблено широко відому систему ЛІНОКС. Дедалі більшого значення набуває проект ГУТЕНБЕРГ, який полягає в «конвертації» книжкових текстів із метою їх доступності в Інтернет. Великою популярністю серед російськомовного населення планети користується аналогічний проект електронної бібліотеки Максима МОШКОВА.
Надзвичайно цікавим виявився проект НАСА, пов’язаний із побудовою карти кратерів вулканів на планеті Марс. На сайті НАСА було виставлено початковий варіант карти. Всіх охочих дослідників із різних країн світу запросили до обговорення цієї карти та внесення корективів до неї. В результаті на основі консенсусу з’явився варіант карти, що офіційно вважається найбільш точним.
Унікальним став проект Каліфорнійського університету, який отримав назву «Домашні мережі». Згідно з цим проектом, тисячі добровольців підключили свої домашні комп’ютери до спільної мережі відповідно до встановлених протоколів. У результаті було сформовано гігантський розподілений суперкомп’ютер із неперевершеними обчислювальними можливостями.
Таким чином, однією з найважливіших якісних рис явища «наука без кордонів» стала розподілена добровільна діяльність вчених, спрямована на створення нового соціального капіталу і громадське виробництво інформації.
Суспільство знань та інформації вносить суттєві якісні зміни і в методологію сучасної освіти. У зв’язку з ліквідацією бар’єрів, обумовлених фізичними відстанями, найрозвиненіші університети світу активно входять у географічні простори інших країн, де успішно конкурують із місцевими навчальними закладами, маючи доступ до студентів у будь-якій країні світу через Інтернет і канали супутникового зв’язку. Це дистанційне навчання часто розглядається не як альтернативне традиційному, а як таке, що доповнює останнє новими можливостями, не властивими людині. Насамперед воно забезпечує неперевершену швидкість оновлення знань, які вибираються зі світових інформаційних ресурсів. Воно дозволяє без обмежень розширити аудиторію викладача, ігноруючи при цьому географічні кордони. Ця форма дозволяє максимально наблизитися до спеціальних потреб інвалідів при отриманні ними освіти. Країни, які володіють більш прогресивними дистанційними технологіями та методологіями навчання, залучають студентів, незалежно від місця їх проживання, і отримують за це величезні фінансові ресурси, але найголовніше — вони «прив’язують» до себе високоякісний людський капітал.
За даними Світового банку, тільки у США функціонує понад 3 тис. навчальних закладів, які спеціалізуються на професійному навчанні в діалоговому режимі. У 33 штатах США створено віртуальні університети, 85% усіх місцевих коледжів пропонують дистанційні курси в режимі он-лайн. Віртуальний університет м. Монтеррея (Мексика) пропонує 15 програм підготовки магістрів через систему телеконференцій та Інтернет. Ці програми охоплюють 50 тис. студентів по всій Латинській Америці. У Південній Кореї нараховується 15 віртуальних університетів, які пропонують 66 програм підготовки бакалаврів і охоплюють 14550 студентів свого регіону. Декілька сотень дистанційних програм пропонують різні університети Європи, активно починає діяти у цій сфері Росія.
Україна, маючи кілька центрів дистанційного навчання, вже зробила перші істотні кроки. Це навчання визначене як окрема форма в Законі України «Про вищу освіту», розроблено і затверджено «Концепцію розвитку дистанційного навчання в Україні», Кабінету міністрів України надана програма розвитку цієї нової форми. Але слід провести ще значну роботу з акредитації дистанційних програм та державного визнання дипломів, отриманих за такою формою навчання.
Інновації у сфері інформаційних і телекомунікаційних технологій ставлять нові непрості завдання. Вони торкаються педагогіки, методики, адміністративного управління та фінансування, потреб забезпечення якості навчання, прав інтелектуальної власності тощо. У контексті радикальних перетворень вищої освіти, викликаних появою суспільства знань та інформації, є декілька важливих аспектів.
По-перше. Навчальні програми мають забезпечувати студентів базовими знаннями і навичками, необхідними для розвитку в усіх, хто навчається, можливостей і потреб оновлювати свої знання впродовж усього життя.
По-друге. Навчальні заклади повинні пропонувати ширший вибір програм для різних категорій людей з різноманітними мотиваціями і цілями. Мають враховуватись потреби людей, незалежно від їхнього віку, які хотіли б змінити професію, отримати другу освіту, підвищити свій професійний рівень та кваліфікацію за рахунок короткотермінового навчання.
По-третє. З метою задоволення потреб галузей економіки, що швидко змінюються, необхідно мати ефективні механізми взаємодії з ринком праці, наприклад, важливо налагодити постійну систему моніторингу роботи випускників за місцем працевлаштування, проводити регулярні консультації з роботодавцями та випускниками і за цими результатами здійснювати корекцію навчальних програм. Це завдання стає можливим для виконання, якщо воно здійснюється з застосуванням Інтернету в асинхронному режимі або в режимі он-лайн.
По-четверте. Проблема оцінки якості навчання у віртуальних чи дистанційних університетах дуже складна не лише для нашої країни, а й для фахівців у цьому секторі освіти з усього світу. Аби суспільство могло переконатися в тому, що курси, програми і дипломи, які пропонуються в рамках дистанційного навчання, відповідають необхідним стандартам, потрібні надійні, прозорі і зрозумілі процедури оцінювання якості навчання, відмінні від традиційних. Очевидно, оцінюватись мають не так матеріальна база, професорсько-викладацький склад, методичне забезпечення тощо, оскільки ці складові в умовах віртуальних університетів втрачають свій звичайний сенс, а кваліфікація, здібності і знання випускників.
По-п’яте. У відповідь на появу нових сфер науки і технологій потребують змін традиційні університетські дисципліни. Виникає необхідність відходу від класичних підходів, що ґрунтувалися на конкретних дисциплінах, і наближення до проблемно орієнтованих методів формування знань, а також зменшення дистанції між фундаментальними і прикладними дослідженнями. Професійна підготовка та дослідження в нових сферах знань потребують інтеграції цілої низки дисциплін, які раніше вважалися самостійними і не пов’язаними між собою. В результаті виникають міждисциплінарні і мультидисциплінарні програми навчання. Нові форми генерування знань потребують не лише реконфігурації університетських кафедр і факультетів, а й реорганізації наукових досліджень та підготовки фахівців, орієнтованих на вирішення складних міждисциплінарних проблем.
І останнє. Впровадження нових педагогічних підходів, що ґрунтуються на альтернативних механізмах передачі знань, є ще однією можливістю суспільства знань та інформації. Одночасне використання мультимедійних засобів, комп’ютерів та Інтернету дозволяє зробити процес навчання більш інтенсивним й інтерактивним. За висновками Світового банку, найкращий результат досягається шляхом застосування таких методів як взаємне навчання, самоорганізація, емпіричне навчання, навчання в умовах, наближених до реальних, навчання з використанням ресурсів та проблемно орієнтоване навчання, рефлексія, критичний самоаналіз, а також поєднання цих методів у будь-яких варіантах.
Таким чином, суспільство знань та інформації несе людству нові виклики і величезні можливості для розв’язання його головних проблем, а також забезпечення подальшого розвитку. Але воно вимагає активної участі всього світового співтовариства в осмисленні та втіленні в життя нової парадигми. Тому дуже важливо, щоб наша країна не відставала від цих світових процесів і повною мірою скористалася благами цивілізації XXI століття.