У наших податкових законах (як у всіх попередніх, так і в останньому - Податковому кодексі) називається маса технічних подробиць адміністрування податків, але практично ніколи не фіксується їх чітке логічне обґрунтування. Обмежуються визначенням, що це «безумовний обов’язковий платіж», а далі йдуть технічні подробиці його нарахування та сплати.
Наприклад, вам не вдасться знайти законодавчо чіткого понятійного визначення, що ж таке прибуток, а що - додана вартість, і головне, чим же вони так істотно різняться. Особливо з погляду підприємця, для якого і те й те - ніби як особистий заробіток, розрахований за тим або іншим алгоритмом. Як відповідь на запитання, у чому ж полягає принципова різниця, вам, швидше за все, запропонують безліч деталей про порядок формування бази оподаткування, про особливі правила імпортних та експортних операцій, а як основне - запропонують старий міф, що податок на додану вартість платить кінцевий споживач (тобто це «непрямий» податок, що його продавець зобов’язаний отримати з покупця й перерахувати до бюджету), а податок на прибуток - безпосередній «прямий» податок на результати господарської діяльності підприємства. Власне, це й усі істотні ознаки, які можна витягнути з положень Податкового кодексу.
Податкових теоретиків попросив би не таврувати відразу за вислів «міф». Тому що поняття «непрямого» податку зберігається акурат до того моменту, доки всі «податкові агенти» справно й чесно виконують покладені на них обов’язки. Щойно в будь-кого з них шляхом «оптимізації» з’являється можливість залишити в себе частину коштів, внесених покупцем у формі податку на додану вартість, отримана сума тут-таки перетворюється на його додатковий дохід. Причому ця практика миттєво поширюється на навколишнє підприємницьке середовище, оскільки недобросовісний платник податків отримує можливість демпінгувати. Розпочинається загальна боротьба за те, хто менше перерахує державі. Від логічної краси «непрямого» податку мало що залишається. Уся система оподаткування негайно стискується до єдиного й неподільного обґрунтування - «внеску за право працювати на даній території».
Вам необхідні докази з підприємницької психології? Не так давно в податковій адміністрації практикувався структурний поділ на відділи з адміністрування «прямих» і «непрямих» податків. Так і писалися назви відділів. Запитань, кому й куди звертатися, була незчисленна кількість. Не завадив би на вході теоретичний курс, чому ПДВ вважається «непрямим», а податок на прибуток - «прямим». І річ тут не в теоретичній підкованості відвідувачів, а в практиці їхньої діяльності. У підприємницькому середовищі ніколи не побутувало переконання, що ПДВ - це частина «чужих» коштів, отриманих авансом від покупця для подальшого перерахування в бюджет.
Найчастіше покупцю абсолютно байдуже, які саме податки та збори містяться в ціні пропонованого йому товару. Його цікавлять кінцеві ціна і якість. Як продавець розпорядиться грішми, отриманими від нього - розрахується належним чином із державою чи пустить усе на особисту вигоду в ринковій економіці, - не моральна проблема покупця. Тому його так важко привчити до цієї складної «дивацької» конструкції: «ціна без ПДВ + ПДВ = загальна сума до сплати». Для нього ПДВ - це додаткова стороння функція, навішана на відносини продавця й покупця, кожен із яких при цьому ще й прагне отримати свою особисту вигоду. Тому вони так «старанно» і ставляться до сплати цього «непрямого» податку.
Майже аналогічна психологічна ситуація з акцизним збором. Від початку в законодавчих актах початку 90-х років прописувалося таке визначення: «Акцизний збір - це непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари, який включається в ціну цих товарів». Тобто пострадянська ідея про «шкідливі» для суспільства товари, на які панує високий попит (алкоголь і тютюн), була доповнена чесним зізнанням про пошук додаткових джерел поповнення бюджету. Згодом різноманітні соціальні обґрунтування податку чемно прибрали з визначення, і тепер воно звучить так: «акцизний податок - непрямий податок на споживання окремих видів товарів (продукції), визначених цим кодексом як підакцизні, що включається до ціни таких товарів (продукції)». Тобто на запитання, чому саме ці товари, відповідь звучить приблизно так - «тому що включені до списку». Відповідно до цього в середині 90-х років, коли акциз передбачалося стягувати з величезної групи споживчих товарів (від телевізорів і офісних крісел до касет і компакт-дисків) один із підприємців дав своє лаконічне визначення акцизові: «Відкривається нова високорентабельна галузь підприємницької діяльності. І ось, коли всі вже встигли нажитися в міру своїх сил та можливостей, з’являється держава зі своїми правилами гри і прагне урвати свою частку».
Найцікавіше, що високорентабельними підакцизні товари залишаються рівно до того моменту, доки у відповідній галузі підтримуються закон і порядок. Тоді ринок зарегульований і обмежений, ніби як державі й не гріх перевести її частку в отриманій сумі від споживача. За підтримку «галузевої політики». Якщо ж ринок стає тіньовим, акциз перетворюється всього лише на додаткову статтю витрат для легального виробника. І високорентабельним залишається саме тіньовий ринок, а не легальне виробництво.
Із завидною живучістю в законодавстві зберігаються цільові податки на розвиток «інфраструктурних державних проектів». Як, скажімо, «збір на розвиток виноградарства, садівництва та хмільництва» чи «на утилізацію тари і побутових відходів». Ніхто ніколи не вірив у чесне й беззастережне використання цих коштів за прямим цільовим призначенням. У такому разі, чим ці податки принципово відрізняються від вилучення коштів в інший спосіб, наприклад із допомогою політики акцизів?
З нашого двоякого сприйняття податкової дійсності виростає й психологічне неприйняття міжнародних стандартів бухгалтерського обліку. Бо який істотний сенс може закладатися в управлінський аналіз понять «прибуток до оподаткування» і «прибуток після оподаткування», якщо податок на прибуток є зовсім не основною формою податкового вилучення коштів підприємства? Так, тепер цьому показнику повернули попереднє податкове застосування - показник у звітності з податку на прибуток. Але ж із решти податкових приводів вилучення так і залишилися істотно більшими. Можна тоді вносити в стандарти більш показову графу загального «податкового навантаження» («податкового вилучення коштів підприємства»), а не зациклюватися на окремому випадку податку на прибуток.
Страшна податкова таємниця полягає в тому, що якась теоретична різниця між податками зберігається рівно доти, доки ваш сусід по підприємницькій діяльності не має можливості їх уникнути. Щойно в нього з’являється можливість ухилитися від цього процесу якимсь чином, це тут-таки позначається на вашому благополуччі через конкурентну цінову боротьбу. І податки, незалежно від обґрунтування - «прямі», «непрямі» чи взагалі «цільові надбавки на особливі державні потреби» - стають для підприємця звичайною статтею додаткових витрат, яку доводиться знижувати якими завгодно можливими способами. Задля виживання по сусідству з «оптимізатором». На цьому закінчується вся «податкова філософія» про базу оподаткування, яку розвивають у «науково-практичних рекомендаціях». Ці теоретичні роз’яснення, звісно, мають сенс, але тільки в ситуації, коли всі дотримуються єдиних правил. У нас же тривалий час діяло інше правило: «оптимізуй» усе і тим убий конкурента. На цьому зіткнення вітчизняної податкової теорії з практикою майже й закінчується.
Тому всі філософські податкові напрацювання за типом надбавок на «особливі інфраструктурні проекти», податків на розкіш і прогресивних ставок оподаткування слід відкласти до кращих часів - до появи законослухняного суспільства. Інакше тягар їх сплати більшою мірою лягає на «податкових агентів», які вимушені всіма правдами й неправдами догоджати майбутньому власникові «розкоші», аби він купив саме їхній товар. У результаті починає лихоманити всю підприємницьку спільноту, яка хоче вийти з-під удару і «філософів від податкової системи», і «практиків-оптимізаторів» із єдиним і цілком пояснимим наміром - вижити.
Слід менше козиряти податковою теорією розвинених країн і більше приглядатися до вітчизняної практики діяльності. Тоді й «податкова філософія» стає простішою: податки - переважно прямі, відповідальність за них - індивідуальна, контроль - жорсткий. І тоді, може, у якійсь перспективі в нас з’являться власні податкові традиції для «непрямих» і «спеціальних» податків.