Усі ідеологічні суперечки, потрібні чи ні для українців травневі свята, відступають на задній план, коли ці свята наближаються. Бо тоді стає очевидно: навіть якби у святковому календарі їх не було - довелося б придумати. Інакше коли городи посадити? Адже земля для українців - святе. Точніше, власна земля. Не випадково кажуть, що садиби українців-емігрантів у чужих країнах визначити легко: це там, де є городи. Такий от ми хліборобський народ. Тож кілька поспіль вихідних у посівну весняну пору - для нас не розкіш, а майже сакральна необхідність. Уже й вірш про це склали: "Я благаю тебе, не засни, Не проспи отакої нагоди, Ти мене спокуси до весни, Бо весною почнуться городи".
Жарти жартами, та для багатьох наших співвітчизників присадибна ділянка і домашнє господарство були, є і, схоже, ще довго будуть істотним джерелом доходів. Це можновладців можуть утішати наче й пристойні цифри середніх по країні зарплат і пенсій, складені з до непристойності непорівнюваних великих і малих величин. А родина в селі, де ні в тата, ні в мами може не бути постійного місця роботи - бо просто немає робочих місць у "відреформованому" Кучмою й забутому всіма його наступниками українському селі, - нерідко має заробіток тільки з тяжкої щоденної праці на власному обійсті.
На Хмельниччині в селах мешкають 561,4 тис. подолян - майже 43,8% всього населення області. В їхній власності - як особисті підсобні господарства та присадибні ділянки - перебуває 242 тис. га землі. Що характерно, кількість населення в селах краю рік у рік зменшується: порівняно з 2001 р., до прикладу, майже на 148 тис. осіб. А ось кількість землі у власності селян зросла за цей самий період на 30 тис. га. Це пояснюється не лише тим, що земля переходить у спадок і законодавство вже не обмежує ні кількості, ні розміру приватних ділянок, а й зростанням потреби в кожній новій сотці. Адже коли твоє робоче місце - твоє господарство, то його збільшення зазвичай підвищує й доходи.
Присадибні ділянки в українців були завжди. Точніше, в них завжди була земля. Радянська влада усуспільнила її й загнала людей у колгоспи: хтось же мусив цю землю обробляти. Рабська праця з побудови соціалізму тільки через кількадесят років дозволила колгоспникам зводити кінці з кінцями. А доти рятували від голодної смерті лише куці присадибні ділянки та невелике особисте господарство: колгоспникам наділяли по 40 соток землі, сільській інтелігенції - по 10. Цього мусило вистачати на додачу до скупих учительських зарплат і колгоспних трудоднів. Коли ж робочі місця в селах стали на вагу золота, то, щоб вижити, доводиться заводити більше землі і господарства. Між першим і другим - пряма залежність: щоб тримати корову, свиней чи хоча б птицю, потрібно чимось їх годувати. Комбікорми стали золотими; цукрові заводи, де раніше купували для худоби жом на всю зиму, порізані на металобрухт і продані; великі землевласники вирощують лише найприбутковіші культури і не розмінюються на продаж своєї продукції вроздріб. Тож для "людської" худоби залишається старе як світ меню: сіно, буряки, картопля - з власних селянських сіножатей та городів. Ось тільки щоб виростити це все, праці потрібно вкладати все більше і більше.
Чим господарство об'ємніше, тим більше потребує ресурсів. Раніше ці ресурси "позичалися" в колгоспі, - тобто їздовий у вільний від основної роботи час заробляв собі чарку-шкварку та кілька рублів на оранці приватних городів колгоспними кіньми. Та колгоспи розпалися, майно розтягнули. А потреба в тих-таки конях не лише зосталась, а й зросла. Що й казати, кінь у господарстві вельми помічний. Воно, звісно, можна скористатися автом, тракторцем чи мотоблоком, але й на них добрі гроші потрібні, і бензин чи соляра наразі вже непоплатними стали. А коник вівса пожував - і вйо до роботи. Тож коли в 1991 р., до прикладу, поголів'я коней у господарствах населення становило всього 2,7% від усього тодішнього подільського табуна, то через 20 років - 85,2%. А це не мало-не багато - 27 тис. голів.
Власне, селянські господарства багато в чому змушені були замінити колгоспи: святе місце не порожніє. Адже потреба в продукції залишилась, а нинішні великотоварні виробники, на жаль, не розмінюються на потрібні людям, але невигідні їм "дрібниці". Чи ж дивуватися, що частка господарств населення у вирощенні поголів'я худоби та птиці з кожним роком зростає. Якщо порівняти, скажімо, 1991 і 2010 рр., то цифри цього зростання - у відсотках - вражають. Кількість великої рогатої худоби зросла з 20,1% до 70% (у тому числі корів - з 40,9% до 82,5%), свиней - з 34,6% до 73,5%, овець та кіз - із 4,5% до 86% (!). Овець, до речі, раніше подоляни майже не тримали - ні на власних обійстях, ні в колгоспах: отари паслися переважно на прикарпатських і карпатських полонинах та луках. Та чи то лихо, чи попит примусили й на Хмельниччині завести трохи поголів'я - пару тисяч голів усього в 2010 р. І досі на м'ясних прилавках базарів та крамниць баранина - в дефіциті: купують тільки за попередньою домовленістю. Але ж якщо треба - є.
Мало змінилася лише частка птиці: з 60,9% вона зросла до 64,6%. Це пояснюється тим, що в області за ці роки збудовано кілька великих птахофабрик. Вони зайняли свою нішу, диктують ціни і на м'ясо, і на яйця. Проте домашня птиця цілком конкурентоспроможна на ринку. А такий делікатес як м'ясо кролика - то й весь виробляється на домашніх подвір'ях. Втім, як завжди.
Правда, реальність значно песимістичніша, ніж бравурні відсотки. Бо коли рахувати не відсотки, а самі худоб'ячі голови, то їх у людських хлівах, курниках та клітках сьогодні незрівнянно менше, ніж було колись не лише на колгоспних фермах, а й на тих-таки сільських дворах. Істотно, на десятки тисяч, зменшилося все "традиційне" поголів'я. Якщо в 1991 р. в господарствах населення було 234,4 тис. голів ВРХ, то на 1 січня ц.р. залишилося 161,9 тис., у тому числі корів, відповідно, 160, 2 тис. і 107,1 тис. Кількість свиней зменшилася за цей час із 268,6 до 179,7 тис. Птиці - з 3855,4 тис. до 2481,1 тис. Побільшало тільки коней, кіз та овець.
Однак цифри зменшення кількості одних видів домашніх тварин і збільшення інших - непорівнянні. Це й не дивно. Худоба потребує догляду. Догляд у наших малих господарствах - це нескінченна тяжка фізична праця. А населення старіє. Он моя сільська сусідка все життя тримала корову. Одна на всю вулицю, тобто на 25 дворів. Тримала і докоряла всім, хто не тримав, - бо в роки її молодості, розповідала, корова була буквально в кожному сільському обійсті. І на корову теж нарікала - бо вона була нерентабельна, тобто сама себе не утримувала: закупівельні ціни на молоко були низькі, а приведені щороку телятка великого прибутку не давали. "Вже цього року продамо, бо не можу обходити", - обіцяла чоловікові рік у рік останніх літ із десять. Дотримала до своїх 70 років - і зрештою таки продала. Та купила кози. Виправдовується: "Не можу без свого молока". Тож тепер по вулиці вранці трусять на пашу коза з козлом і п'ятеро козенят, а ми, відчиняючи хвіртку, вже не ризикуємо вступити у великий коров'ячий пляцок - хіба що трішки обмастити взуття в дріб козячих екскрементів. Та це ж не збитки - так, дрібниці, сільський антураж.
Змінився і сусідчин город, де колись усі 40 соток були засаджені картоплею. Тепер половину його зайняла посіяна на корм конюшина. Власне, відсутність ринку якісних і доступних кормів та зміна пріоритетів великих землевласників у виробництві основних сільськогосподарських культур примусили і малих землевласників внести корективи у свій совково-картопляний світогляд. Адже в часи Союзу картопля була основною культурою присадибних ділянок. Хоча вирощували її й колективні господарства. На Хмельниччині в 1990 р. співвідношення приватного і колгоспного врожаю "другого хліба", як називають картоплю, становило 668,2 тис. тонн до 386,8 тис. тонн (63,3% до 36,7%). Правда, врожайність на колгоспних полях була вища: 144,9 центнера з га, тоді як на присадибних ділянках - 125 центнерів. У кожному разі, так зафіксувала всюдисуща статистика, - хоч я в житті не бачила, щоби хтось колись важив бульбу на дядьківських городах, аби занести ці дані в якісь документи. Хіба сам дядько рахував відрами, мішками чи ящиками, скільки посадив і скільки викопав.
Сьогодні ж 98% картоплі в області вирощують на приватних земельних ділянках. Як і 94% овочів. Як і, практично, стільки ж фруктів та ягід - у приватних садах і на дачах. Що, власне, логічно, закономірно й зрозуміло. А ось те, що на людських городах наразі вирощують 16,5% загального врожаю зернових - аж 288,4 тис. тонн, - може декого здивувати. Тільки не селян, яким потрібні для утримання великого домашнього господарства і зерно, і солома.
Понад те: якщо в 1990 р. селянам і на думку не могло спасти вирощувати цукровий буряк, то наразі ця досить затратна і в часі, і в праці, і в ресурсах технічна культура прописалась і на їхніх городах. Небагато, проте є. Переважно для власних господарських потреб. Хоча були роки - до прикладу, 2005-й, - коли буряковий клин на обійстях становив до 20% від загальної площі під цією культурою в області. Селяни здавали тоді солодкі корені на цукрові заводи - поки ті ще не визначилися було з сировинними зонами. І сьогодні чимало селянських господарств укладають угоди з великими аграрними підприємствами - на вирощування квасолі, наприклад. Ті забезпечують селян посадковим матеріалом, добривами, гарантують закупівлю врожаю. Також є зв'язки між селянськими господарствами та переробними цехами, які приймають часник, овочі, ягоди і фрукти. Але ці зв'язки поки що зазвичай не сплановані заздалегідь, залежать від спонтанних потреб виробників, - либонь, тому, що самі підприємства переважно молоді й невеликі, ще без усталених ринків збуту і, відповідно, надійних замовників своєї продукції, а відтак і чіткого її асортименту. Це в найближчих до Вінниччини селах сумлінно копають на городах хрін - бо вінницький завод-виробник охоче і за доброю ціною постійно його приймає. А на більшості сільських городів із цим упертим коренем, що лізе скрізь, як кріт, затято борються - правда, без особливого успіху.
Ой, у нас слова "успіх" і "село", взагалі, не те що не поєднуються, а й поряд не стоять. У нашій країні сільська - селянська - робота вважається некваліфікованою і ледь не принизливою, долею безталанних, яким, як казали в радянські часи, судилося тільки бичкам хвости крутити. Дарма що наразі нею зайнята значна частина населення, якій та ж таки держава не дала жодних інших можливостей доречніше та прибутковіше застосувати свої сили і здібності. В результаті, ці люди розраховують виключно на себе. Ось і виїжджають на заробітки в інші країни, залишаючи сиротами малих дітей, старих батьків та руйнуючи власні сім'ї, які, як відомо, є найменшими осередками суспільства. Тож, втрачаючи основу, й суспільство стає крихким. Або ж "тягнуть лямку" тут, удома, - воістину наче "на нашій - не своїй - землі".
Звісно, дехто, молодший і моторніший, створює свій особистий маленький рай - із санвузлом та душовою кабінкою, бо ж громадських лазень та інших побутових послуг у наших селах і містечках наразі вдень зі свічкою не знайдеш. Але навіть такі міцні господарі не здатні притягти до невеликого села хорошу школу, лікарню, будинок культури. А цих закладів, без яких село втрачає будь-яку перспективу, все меншає - або ж вони маліють, дрібніють і перетворюються на щось маленьке й теж безперспективне. Великі компанії, вітчизняні і міжнародні, що заходять у наші села, не приносять їм ні податків (вони сплачуються за місцем реєстрації), ні надії - тільки доруйновують шляхи. Їх не те що не цікавлять - їм, таке враження, заважають люди, які живуть у цих селах; їх цікавить тільки земля і прибуток від неї. Та українське законодавство дає зелене світло їм, а не українським громадянам, захищати інтереси яких зобов'язане. Децентралізація, на яку чинна українська влада скидає все, за що не хоче платити - медицину, освіту, соцкультпобут тощо, без державної стратегії розвитку кожної з цих сфер, від яких залежить якість життя людини, не може це все не те що розвинути, а й втримати. Чи хоча б без доріг, без яких забуксує найкраща реформа.
Адже людина народжується не для того, щоб тільки тяжко працювати, - а працює для того, щоб гідно жити. А якщо не бачить для цього перспектив, то й найкращі поетичні заклики не допоможуть. Не до спокус і втіх тим, у кого ціла ферма в дворі та гектар городу, а робочий день у всіх членів родини, від малого до старого, - від світанку до смерканку.
Сільського населення Хмельниччини за роки незалежності поменшало на 209156 осіб. Майже на третину.