Свої ідеї для рубрики «На злобу дня» читачі можуть
надсилати на редакційний e-mail - sledz@mirror.kiev.ua
У квітні в Україні стартував новий туристичний сезон. Як і багато які, якщо не всі попередні, він поєднаний із цілою низкою законодавчих та організаційних проблем, котрі стоять на шляху розвитку ринку і породжують комплекс взаємозалежних ризиків, що негативно позначаються як на дотриманні прав і законних інтересів туристів, так і на стабільності галузі в цілому.
Новий туристичний сезон великі туроператори зустріли, як завжди, амбіційними, гучними заявами про очікувані обсяги продажів туристичного продукту, необгрунтовано підвищеними зобов’язаннями щодо організації чартерних авіаперевезень та новою безкомпромісною битвою за найдохідніші напрямки туристичного бізнесу. Оскільки наша Батьківщина як місце відпочинку українців не входить навіть у другу десятку найбільш дохідних для туроператорів напрямків, битва розгорається навколо окремих напрямків закордонного туризму...
Фінансова піраміда
На травневі свята тижнева подорож для однієї людини в Іспанію коштувала 330 євро. І це при тому, що тільки вартість авіаквитка становить 340 євро. Сьогодні семиденний відпочинок для однієї людини з харчуванням на Майорці коштує 280 євро, при цьому авіапереліт - 270 євро! Таким чином, туроператори вочевидь продають турпродукт собі на збитки. Навіщо це робиться? Демпінгуючи, туроператор залучає максимально можливу кількість туристів. Це дає йому змогу, з одного боку, отримати максимальні знижки в партнерів (готелів, авіаперевізників), а з іншого - сформувати базу лояльних агентств, які в майбутньому дадуть йому змогу ще більше розширити обсяги. Така агресивна політика характерна для іноземних туроператорів переважно з Туреччини і Росії.
Процес демпінгу не нескінченний. Його мета - примусити відмовитися конкурентів від роботи з напрямком, а потім підвищити ціни, отримавши (за мовчазного потурання Антимонопольного комітету України) надприбуток: з одного боку, максимальні знижки від партнерів, а з іншого - максимальні ціни для туристів на вже розчищеному й підготовленому кимсь іншим ринку. Так, саме підготовленому, адже великих туроператорів не цікавлять ринки, невідомі українському споживачеві, і технологія захоплення діє тільки на масових напрямках.
При цьому туроператор на піку завоювання ринку і ще довго після цього становить собою не що інше, як звичайну фінансову піраміду, в якій гроші, отримані від одних туристів, використовуються на оплату відпочинку інших, тих, котрі уклали договір із туроператором раніше. При цьому оператор обростає численними боргами перед партнерами, які, поза всяким сумнівом, добросовісно має намір покрити, взявши ринок. Але ось халепа - переможець має залишитися один, а претендентів, як правило, набагато більше. Туроператори, котрі залишаються в програші, мусять або шукати інвестора, або просто банкрутувати. Крім того, і переможець може не цілком розрахувати свої сили для боротьби. Якщо читачеві цікаво, що поганого в дешевих турах, запитайте в клієнтів туристичної компанії «Каріа тур», яка колись не сходила з телеекранів: вони за кілька годин опинилися на вулиці чужої держави без оплачених послуг, без квитків назад, без засобів до існування. Зайве нагадувати, що банкрутство «Каріа тур» - далеко не єдиний приклад в Україні неплатоспроможності туристичних операторів із закордонним корінням.
Дефекти правового регулювання
Чому такого не буває в країнах Європи? Річ тут, з одного боку, у багатолітній культурі організації бізнесу, з іншого - у чіткому правовому регулюванні галузі, якого в нас немає, що й дозволяє іноземним туроператорам використовувати нашу країну як плацдарм для битв на виживання, не особливо переймаючись інтересами, здоров’ям, а інколи - навіть долею українського споживача. Як протидіяти цьому згубному явищу? Відповідь більш ніж очевидна. І лежить вона у площині вдосконалення чинної редакції Закону «Про туризм», яка, безперечно, застаріла. Необхідно встановити не декоративні, як це є тепер, а жорсткі й діючі вимоги до туристичних операторів, посилити кваліфікаційні вимоги до персоналу, впровадити обов’язкові для дотримання фінансово-економічні нормативи, а також вимоги щодо цільового використання коштів, отриманих від клієнта.
Усталеною в законодавстві розвинених закордонних країн, включно зі США, є практика встановлення вимоги цільового використання коштів, отриманих туроператором від клієнта як плата за тур, виключно на оплату послуг, надаваних саме цьому клієнту. Нецільове використання коштів є серйозним правопорушенням, за яке настає юридична відповідальність. При цьому, якщо туроператор не може перерахувати партнеру (готелю, авіакомпанії) отримані від клієнта кошти негайно з об’єктивних причин, він зобов’язаний берегти їх на спеціальному трастовому рахунку в банку, не використовуючи їх узагалі. Наприклад, у Каліфорнії туроператор не може одержати навіть свою комісійну винагороду доти, доки документи, котрі засвідчують право на тур (наприклад, авіаквитки) не будуть на руках у туриста.
У країнах Європейського співтовариства, що встановлюють порівняно лояльний правовий режим діяльності туроператорів, існує ціла низка взаємозалежних механізмів, котрі забезпечують як стабільність ринку, так і права туриста. Наприклад, туристичні оператори зобов’язані надати банківську гарантію покриття всіх збитків, заподіяних клієнту внаслідок неплатоспроможності такого туроператора, у сумі, що обчислюється як відсоток від очікуваних обсягів продажів у наступному сезоні (від 10% очікуваного обсягу продажів). Цікаво, якщо ввести таку норму в законодавство України, замінивши нею дуже умовну гарантію в розмірі 20 тис. євро, яку забезпечують оператори сьогодні, - чи могла статися ситуація з побудовою фінансово-туристичних пірамід на зразок «Каріа тур»? Очевидно, ні. Адже взаємозалежність між обсягом продажів і сумою фінансових гарантій примусить оператора кілька разів зважити, порахувати свої фінансові можливості перед початком сезону.
Необхідність посилення правового режиму діяльності туристичних операторів - питання вже не завтрашнього, а сьогоднішнього дня. Адже банкрутства, які ми спостерігали останнім часом, - це тільки перша ластівка, перший результат воєн, розгорнутих іноземними туроператорами за окремі сектори українського туристичного ринку.
Окреме питання - гарантії добросовісної роботи туристичних агентств. Як відомо, діяльність турагента віднедавна не підлягає ліцензуванню. Тим часом вимоги ст.15 Закону «Про туризм» щодо гарантії цивільної відповідальності перед клієнтом у розмірі 2 тис. євро продовжують діяти для туристичного агента. Проте юридичних наслідків за недотримання зазначеної вимоги просто не існує, що саме собою надає правовій нормі декоративного характеру.
Ще одним важливим елементом організації туристичного ринку Європи є механізми самоорганізації туристичного ринку - діяльність об’єднань туристичних операторів, яка в Україні фактично зведена до нуля. Кілька млявих туристичних асоціацій, які більше конкурують між собою, ніж виконують ринкові та соціальні функції, навіть віддалено не скидаються на європейські туристичні об’єднання, що не тільки гарантують фінансову відповідальність своїх членів, а й виступають регуляторами ринку, забезпечуючи його стабільність і захист прав туристів.
Невизначеність податкового статусу
До ризиків розвитку туристичного ринку можна зарахувати також невизначеність окремих аспектів податкового статусу туристичного оператора й туристичного агента. Ідеться про сплату ними ПДВ відповідно до
ст. 207 Податкового кодексу. Не знаю, кому належить авторство зазначеної статті, але очевидно, що автор цілком може розраховувати на головний приз за найбільш заплутану й суперечливу статтю ПК. З метою оподаткування стаття без явної необхідності дає визначення туристичного агента, оператора, послуги, які відрізняються від визначень, що містяться у Законі «Про туризм». Але не сперечатимемося із законодавцем. Мабуть, у цьому є якийсь таємний смисл, як і таємний смисл у тому, щоб особливий порядок оподаткування, виписаний у ст. 207 ПК, не поширювати на туристичного агента, котрий діє від імені та за дорученням оператора.
Яка логіка була закладена (і чи була вона взагалі) при проектуванні норми п. 207.6 ПК, що передбачає порядок оподаткування послуги, місце надання якої - поза межами України? Адже, відповідно до ст. 185 ПК, така послуга взагалі не є об’єктом оподаткування! А як накажете розуміти норму п. 207.8, відповідно до якої, якщо туристична послуга поставляється нерезидентом через резидентів, котрі не є платниками ПДВ, то обов’язок зі сплати ПДВ покладається на одержувача таких послуг, тобто на туриста? Але ж турист не є платником ПДВ, за ст. 180 того ж таки ПК!
А як вам порядок обчислення маржі туроператора, оподатковуваної ПДВ?! Норма, яка примусила рясно попітніти не одну сотню головних бухгалтерів. А як співвідносяться норми ст. 207 і п. 186.2.3 ПК, знову-таки - щодо місця надання туристичних послуг?
Очевидно, що розробникам ст. 207 ПК бракувало не тільки знань у туристичній галузі, а інколи - й елементарної логіки. При цьому автори статті та автори інших норм кодексу, вочевидь, сиділи в різних кабінетах і не спілкувалися одне з одним.
Так чи інакше, чинна редакція статті потребує негайного доопрацювання.
***
Можливо, вищенаведені порівняння з європейськими реаліями недоречні для України, і нам належить пройти свій гіркий шлях проб і помилок, прищеплюючи нашому дикому туристичному ринку елементи цивілізації. Проте очевидно, що довжина цього шляху прямо пропорційна бажанню влади чітко й ефективно вирішувати проблеми, які стоять перед галуззю вже сьогодні, хоча б ті з них, котрі не потребують значного фінансування і вирішення яких лежить на поверхні. Адже шлях подолає той, хто йде, а не тупцює на місці.