«Клінічна смерть» вітчизняного рибного ринку настала в другій половині 1993 року — тоді відразу зупинилися всі рибопереробні підприємства. Сталося це внаслідок припинення державного дотування галузі на тлі катастрофічної гіперінфляції. Оговталися рибники — та й то частково — лише 1995 року.
Саме тоді, на думку експертів, почав стихійно формуватися рибний ринок України. Сьогодні він має такий вигляд: 85% — чистий імпорт сировини, 15% — внутрішній ресурс. У структурі імпорту понад 94% припадає на морожену рибопродукцію. Певне, ні для кого не таємниця, що на українському ринку якість зберігання сировини і, як наслідок, кінцевого продукту не відповідає нормам цивілізованого ринку. Радикально змінити ситуацію пропонує Центр стратегічних проектів (ЦСП), що розробив програму розвитку інфраструктури ринку рибної продукції з примітною назвою «Антикриза». Про її основні напрями нашому кореспондентові розповів голова координаційної ради ЦСП Олександр ЖУРАВЛЬОВ.
— Олександре Володимировичу, спочатку кілька слів про ЦСП: що це за організація, який її статус?
— Центр стратегічних проектів — організація недержавна. Вона, сподіваємося, стане ефективною сполучною ланкою між державою та бізнесом у рибопромисловій галузі. Можна сказати й інакше: ЦСП — це своєрідна фабрика з виробництва конкретних програм, проектів, бізнес-планів і пошуку механізмів їх реалізації.
За минулі десять років практично не було інвестицій у відновлення інфраструктури ринку. Холодильні склади та рибопереробні підприємства працюють за дідівськими технологіями. У результаті якість сировини для переробки різко погіршується, а якість рибопереробки дедалі більше відстає від споживчого попиту. На наявному базисі неможливий розвиток галузі, отже, й збільшення кількості робочих місць, надходжень у бюджет.
— Чому програмі дали таку гучну назву — «Антикриза»? Хіба вона адекватна тому, що ми бачимо на прилавках супермаркетів і звичайних магазинів, — та про такий рибний достаток проста радянська людина не могла й мріяти! А від заморських делікатесів — молюски, краби, лобстери, креветки, від вітчизняного розмаїття споживча голова просто паморочиться...
— Ви забули згадати базари та стихійні ринки, що жваво торгують кустарною та напівкустарною продукцією. Так, порівняно з горезвісним рибним асортиментом радянських часів, що включав, коли не помиляюся, 486 найменувань, сьогоднішній відрізняється фантастичною різноманітністю. І рядовий покупець оцінив це гідно: з’явилася стала тенденція зростання споживання рибної та морської продукції — від 3,6 кг/люд. 1995 року до 8,2 кг/люд. 2002-го. За оцінками експертів, цей показник нинішнього року наблизиться до 10 кг/люд. за рік. Для порівняння: у країнах Східної Європи, близьких до України за культурними традиціями та споживчими перевагами, цей показник становить 14 кг/люд. (а в Іспанії — 38, у Норвегії — 50, в Ісландії — 90 кг/люд. за рік). Фізіологічно обгрунтована річна потреба людини в рибі й рибопродукції дорівнює 20 кг/рік — як бачимо, перспективи зростання для ринку серйозні.
Проект Державної програми розвитку рибного господарства на 2003—2010 роки, розроблений Департаментом рибного господарства Міністерства аграрної політики, передбачає фінансові вливання в обсязі 1,5 млрд. гривень на розвиток матеріально-технічної бази виробництва рибної сировини, зокрема 271 млн. грн. бюджетних коштів.
Проект програми подано на розгляд у Верховну Раду, але, як і попередні — Національна програма стабілізації та розвитку рибної галузі України на 1993—2000 роки і Національна програма будівництва суден рибопромислового флоту України, — на мій погляд, не зможе позитивно вплинути на розвиток рибного ринку. Річ у тому, що упор зроблено на розвиток сектора, який здатний забезпечувати лише 15% ринку. Крім того, у програмі не передбачено державного фінансування експлуатаційних видатків океанічного рибальського флоту, а без такого фінансування безглуздо вкладати кошти в будівництво суден.
Океанічний промисел у виняткових економічних зонах інших держав фінансується коштом державного бюджету країни, судна якого ведуть промисел. Цього основного принципу дотримуються в усьому світі. Приміром, щорічний обсяг державних дотацій ЄС рибальським компаніям, що ведуть промисел у виняткових зонах інших держав, перевищує 350 млн. дол. на рік. При цьому один із лідерів ЄС — Німеччина — не дотує океанічний промисел. Після об’єднання Німеччини величезний рибальський флот НДР ліквідували, але робочі місця в галузі було збережено, оскільки інвестиції скерували в будівництво холодильних складів і переробних підприємств.
Що ж у нас? Наприкінці 80-х років минулого століття потужний рибальський флот України займався виловом риби біля берегів Мавританії і Марокко, Росії й Антарктиди. Матеріально-технічна база дозволяла добувати, переробляти, зберігати і продавати через систему дистрибуції до 750 тис. тонн риби й рибної продукції на рік. А 2002-го, за даними Держкомстату, вилов риби становив 250 тис. тонн, із яких на внутрішній ринок України надійшло всього 40 тис.
Раніше інфраструктура галузі включала рибальський флот, систему доставки продукції та сировини (автомобільний, морський, залізничний транспорт), систему зберігання (холодокомбінати по всій Україні), переробні заводи, мережу оптової та роздрібної торгівлі, науково-дослідні інститути. Відповідно до принципів планової соціалістичної економіки, українська рибна промисловість спеціалізувалася на виробництві й поставках у Держрезерв і Радянську армію переважно консервів із сардин і сардинели, а інші республіки (передусім Російська Федерація) поставляли сировину (оселедець, скумбрія та столові сорти риби) на споживчий ринок України. З розпадом Радянського Союзу зникли централізовані поставки, а заодно й сировинна база. Сьогодні судна під українським прапором можуть вести промисел тільки в Азово-Чорноморському басейні, у низькопродуктивній зоні Мавританського узбережжя (сардинела, сардина) та в обмеженому районі відкритої рибальської зони неподалік берегів Канади (креветка). В інших районах промислу лов неможливий без прямого фінансування з державного бюджету експлуатаційних витрат рибальського флоту.
Нині галузь схожа на снулу рибу: ні жива, ні мертва. Основні фонди рибопереробних підприємств у плачевному стані — досі використовуються екологічно небезпечні устаткування й технології 50—60-х років минулого століття. Риба — продукт сезонний, тож потребує тривалого (шість-дев’ять місяців) зберігання. Оптимальна температура зберігання — мінус 24—26 градусів за Цельсієм, але в Україні не більше 7% складських холодильних площ можуть забезпечити такий температурний режим!
А либонь сьогодні найважливішим чинником успішного розвитку ринку є саме якість продукції. Сучасний споживач перебірливий і вибагливий — йому вже не догодити м’ятою кількою в томаті й сумнівної якості шпротним паштетом. Зростає попит на рибну продукцію, виготовлену за новими технологіями, зі свіжої сировини, розфасовану в зручну упаковку, продукцію, яку не потрібно довго готувати: філе, стейки, суримі (крабові й рибні палички).
Докорінно змінити ситуацію може тільки об’єднання зусиль зацікавлених сторін — бізнесу й держави. Ось чому Центр стратегічних проектів зосередив увагу на двох напрямах: будівництво мережі сучасних холодильників і переробних підприємств. Це базис програми «Антикриза», який у фінансовому вираженні дорівнює 200 млн. євро.
— І як ця програма реалізується?
— Для початку ЦСП розробив 20 бізнес-проектів, що передбачають загальний обсяг фінансування до 30 млн. євро з окупністю від трьох до семи років.
Реалізацію першого з цих проектів уже розпочала корпорація «Інтеррибторг» — у Київській області буде споруджено сучасний комплекс зі зберігання й переробки рибної продукції. Йдеться про будівництво двох холодильних складів потужністю 3 тис. тонн і 5 тис. тонн одночасного збереження, посилених рибопереробними лініями. Вартість проекту — 5 млн. дол., термін окупності — до п’яти років, інвестор — скандинавська компанія. У даному випадку співробітництво вкладається у формулу «ринок в обмін на інвестиції». Сподіваємося, що це перша ластівка, яка, всупереч прислів’ю, зробить весну.
Сьогодні потреба в сучасних холодильних складських потужностях становить близько 100 тис. тонн одночасного зберігання. Виконання цього ключового для галузі завдання допоможе забезпечити розвиток сучасних переробних потужностей в Україні й передусім — потужностей із берегового заморожування риби. Брак цих потужностей призводить до того, що 7 тис. тонн українського судака щороку вивозиться на переробку в Польщу для подальшого експорту на європейський ринок.
— Яким чином ЦСП планує приваблювати інвесторів і вирішувати питання фінансування проектів?
— Як стратегічного інвестора ми з самого початку розглядали Норвегію. Не лише тому, що вона — один із провідних постачальників риби на світовий ринок. Так склалося, що з середини 90-х років, після зниження мит на норвезьку рибу, ця країна зайняла нішу в українському ринку, яка раніше належала Росії. Сьогодні норвезька рибна сировина — це близько 64% всього обсягу імпорту риби в Україну. (93% від обсягу загального норвезького експорту в нашу країну — риба й морепродукти). Крім того, Норвегія вже має неабиякий досвід інвестування в рибні галузі Росії, Польщі й Прибалтики.
Стосовно України, то норвезька сторона донедавна обмежувалася товарними кредитами. Проте перспектива стратегічного партнерства в рибній галузі активно обговорювалася на двосторонньому рівні під час офіційного візиту парламентської делегації України в Стортинг Норвегії в лютому 2003 р. Мені пощастило супроводжувати високу делегацію в ролі представника українських ділових кіл, і я мав змогу переконатися, наскільки велика та щира зацікавленість норвезьких бізнесменів в українському ринку. Наступним кроком у зміцненні наших ділових контактів стала поїздка експертів ЦСП, Департаменту ветеринарної медицини, митної служби та представників ділових кіл України в Норвегію, під час якої вдалося оперативно розв’язати наболілу проблему з порядком оформлення ветеринарних і санітарних сертифікатів на експортовану рибну продукцію. (Це питання набрало особливої гостроти в зв’язку з підготовкою до вступу України у СОТ.) Нині наші відносини з норвезькою стороною ввійшли у стадію прагматично-ділового співробітництва.
ЦСП шукає партнерів цілеспрямовано й послідовно. Недавно відбулася зустріч із керівником Програми комерційної служби Департаменту торгівлі США. Розмова вийшла конструктивною та змістовною. Нас запевнили в тому, що з американського боку ЦСП буде надано всіляку допомогу в пошуку партнерів, а також у розробці найбільш доцільних і сприятливих механізмів фінансування конкретних бізнес-планів.
Проте головні партнери у справі реалізації програми «Антикриза» — наші співвітчизники, колеги по бізнесу і, ясна річ, комерційні банки. Відверто кажучи, розраховуємо на розуміння й підтримку з боку Національного банку України, що міг би забезпечити цільове кредитування проектів за низькими відсотковими ставками.
— Олександре Володимировичу, а чи не лобіюєте ви інтереси зарубіжних виробників? Посилаюся на вже згаданий вами проект Державної програми розвитку рибного господарства на 2003—2010 роки. Експерти, які її розробили, вважають, що потенціал рибопереробних підприємств, використовується на 30—40% через недостатній захист вітчизняного виробника.
— Візьму на себе сміливість стверджувати, що імпорт рибної сировини в Україні завжди становитиме 70—80%. З тієї лише причини, що в нашій країні немає сировинної бази оселедця, скумбрії, палтуса, сьомги, багатьох інших видів риби, затребуваних покупцем. А значний дефіцит потужностей зі зберігання, очищення й розбирання, копчення, соління, маринування, фасування й упакування рибної продукції, відсутність належних потужностей з приготування рибної кулінарії (найбільш затребуваної кінцевим споживачем) ніяк не сприяють розвиткові ринку, та й галузі загалом.
Сьогодні ця економічна ніша фактично порожня. Якщо її не заповнять українські рибопереробники, то завтра це зроблять інші. Такі закони ринку. Це по-перше.
По-друге, як на мене, навіть школяреві ясно, що сучасне виробництво, організоване промисловим, а не кустарним способом, здешевлює продукцію, не кажучи вже про поліпшення її якості. По-третє, відновлення основних фондів переробних підприємств і мережі холодильних складів стимулює інвестиції в розвиток сировинного сектора: у прибережний флот і риборозплідні господарства в Україні. Повторю: вилов риби в Україні має яскраво виражений сезонний характер, тож для збільшення обсягів її виробництва необхідні потужності з заморожування й холодильного зберігання.
— На якій стадії нині співробітництво ЦСП із державою?
— Проект «Концепції розвитку інфраструктури ринку рибної продукції» одержав схвалення Мінекономіки, МінАПК, МЗС, ДПАУ, ДМСУ, Мінфіну й Мін’юсту. Це, на мій погляд, свідчить про хороше взаєморозуміння. Вигоди від реалізації наших зусиль очевидні: саме бізнес-ідеї, а не державні гарантії, стануть «приманкою» для зовнішніх інвестицій. Головна мета нашої роботи — поліпшення інвестиційної привабливості вітчизняного ринку.
Спільно з названими вище міністерствами ЦСП розробив і вніс на розгляд у секретаріат Кабінету міністрів пропозицію про створення Експертної комісії з питань залучення інвестицій у рибопромислову галузь і розвиток її інфраструктури. Чому виникла потреба у її створенні? Та з однієї простої, але сумної причини: в Україні досі немає ефективної системи наскрізного контролю якості рибної продукції, що відповідала б вимогам СОТ. Сьогодні імпорт рибної продукції контролюють чотири відомства: Держдепартамент ветеринарної медицини МінАП, Міністерство охорони здоров’я, Державний комітет із питань технічного регулювання та споживчої політики, Державна митна служба. Будь-який конфлікт між імпортерами й експортерами може завершитися тільки патовою ситуацією, оскільки, відповідно до існуючих норм Євросоюзу, точніше Європейської організації з безпеки й наскрізного контролю від вилову до споживача ESSTO, легітимними є результати досліджень тільки одного уповноваженого від держави відомства. У ЄС, як і в більшості країн, якість рибної продукції контролюють ветеринарні служби, а вони, у свою чергу, об’єднані в Епізоотичну комісію, що розробляє єдину методологічну політику. Україні, що прагне до євроінтеграції, не завадило б запозичити досвід більш просунутих сусідів. Як на мене, першим і закономірним кроком у цьому напрямі могло б стати призначення главою Експертної комісії Петра Івановича Вербицького — голову Держдепартаменту ветеринарної медицини, генерального секретаря Європейської комісії Міжнародного епізоотичного бюро.